www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Криворучко і Наталя Павлюк

ВІД «ТУТ І ТЕПЕР» ДО «СКРІЗЬ І ЗАВЖДИ»

Щось відбувається. Трансформація діяльності людини під впливом суттєвих зовнішніх змін в умовах пандемії, пов’язаних зі збільшенням автономності існування, значним зменшенням кількості, інтенсивності та різноманітності міжлюдських зв’язків, спричиняє і суттєві зміни у світовідчутті людини, її буттєвому та емоційному стані. Зникнення з нашого обрію багатьох елементів та якостей зовнішнього світу вимагає розширення та компенсації у тому, що залишається – світі внутрішньому та безпосередньому реальному життєвому просторі, мікросоціумі, де фактично перебуваємо. Людина більш уважно, зосереджено, вимогливо і прискіпливо почала ставитися до речей, яких раніше або не помічала, або не надавала їм необхідної ваги та не брала до уваги, або ставилася до них значною мірою поверхово, здійснюючи якусь діяльність майже автоматично, менш заглиблено. Щось змінилося.

В умовах вимушеної повної або часткової ізоляції, викликаної карантинними обмеженнями у час пандемії, образ, картина довкільного світу людини змінюється настільки, що це впливає навіть на перегляд пріоритетів та системи цінностей. І головне – все відбувається більшою чи меншою мірою усвідомлено. Тиск зовнішніх обставин настільки значний, загроза існуванню людини така велика, що вимагає вивести здатність самозбереження з інстинктивної форми у форму свідомо прийнятого рішення. А це суттєво змінює саме світовідчуття. Те, про що не підозрювалось, виявляється дійсним, існуючим, прийнятним, більше того – суттєво детермінантним не лише для людської діяльності, а й для сприйняття людини в цілому. Думати – не думати?

Це – важливо. У нових умовах суттєво почали змінюватись уявлення людини про роботу, дім, відпочинок, спілкування, особливо про поєднання їх в одному просторі, постала необхідність зміни звичних просторових умов та звичок їхнього здійснення. Важливо побачити, що може запропонувати архітектура середовища новим викликам і вимогам часу, чим може допомогти людині зберегти внутрішню рівновагу і гармонію, які є запорукою цілісного позитивного ставлення до світу. Окрім медичних, соціальних, діяльнісних питань, просторові аспекти життя людини в нових умовах набувають значної ваги й актуальності, оскільки створення відповідного середовища та умов життєдіяльності виступає суттєвим чинником психологічного здоров’я та здатності провадити повноцінне життя. Властиво, людина зіткнулася з проблемою перепросторування – зміною структури та використання існуючого простору без суттєвих фізичних перетворень, опираючись також переважно на зміну своїх звичок, власних стереотипів і розвиток психологічної адаптації. Простір наблизився.

Раніше так не було. Якщо більш звиклим та прийнятним для людини раніше було пристосування простору під свої уявлення та потреби, то зненацька постало протилежне завдання – достосувати свої уявлення та потреби до існуючого простору та заданих ззовні умов існування. Зміна життєдіяльності під впливом зовнішніх обставин тривалого характеру (які, напевно, внесуть довгострокові зміни у багато сторін життя) потребує відповідної реакції багатьох фахівців, у тім числі архітекторів, дизайнерів, художників, психологів, медиків – усіх, хто прямо чи опосередковано пов’язаний зі створенням середовища життєдіяльності людини та забезпеченням її здоровими умовами існування. Тому новими будуть будь-які спроби поєднання зусиль фахівців найрізноманітніших спеціальностей у розробці цілісних підходів як до людини, так і до середовища її життєдіяльності. Все так не буде.

Нового розвитку набирає міждисциплінарність розуміння і проведення таких досліджень. На цьому етапі важливими передусім виступають усі ідеї, які висловлюють різні вузькі фахівці, а у подальшому вони потребуватимуть спільного обговорення, узагальнення, знаходження підходів до розв’язання проблем нашого часу. Важливо розгортати міркування та висловлювати ідеї щодо вдосконалення середовища проживання засобами простору та кольору, які створюють психологічні компенсаторні механізми збереження звичного способу життя людини й активізації її діяльності, усвідомлення своєї ролі у збереженні власної ідентичності та способу життя. Кожен має що сказати.

Що бачимо. Нинішня ситуація з карантинними змінами показала, серед усього, проблему людини бути зі собою наодинці, собі цікавою, зрозумілою, побаченою, відчутною – і ще усякою, що стверджує її власну ідентичність. Правдиву ідентичність. Тотожність із самою собою.

З одного боку – безпорадність у планетарному масштабі і безрезультатні намагання у тому ж масштабі безпосередньо на щось впливати; а з іншого – суб’єктивна байдужість до глобальних інструкцій і вперте домінування нехоті слухати ці глобальні узагальнення. Людина опирається тотальності вірусу, бо раніше тотальність собі дозволити могла лише вона.

Досвід минулого року свідчить, що людина, змушена складною дійсністю до певного способу життя, раптом губиться, коли якісь обставини змінюють звичний плин подій. І виявляється зненацька, що життя було насправді заповнене великою кількістю речей, які в нових обставинах або непотрібні, або потребують кардинальних перетворень, які зовсім не просто здійснити. З часом розуміємо (хоча шалено опираємося цьому), що гіперактивність, гіперпоспішність і всякі інші людські здатності та прояви з додатком «гіпер» забирали час і заповнювали дійсність з метою лише її заповнення, не торкаючись внутрішнього світу людини, суті речей. Усвідомлення себе, ваги та сенсу власної діяльності відсовувались на периферію під тиском зовнішнього струменя життя, який і видавався власне життям.

Закорінені форми і способи буття міцно тримають у звичних стереотипах і проявах. Стало зрозуміло, що людина у більшості випадків зашкарубла у звичностях, існуючи у своєму щоденному світі; а виявляється, що поруч може існувати досить відмінний, але все-таки саме її світ, пізнаючи який, вона попервах сильно опирається – і який водночас дивує її саму. Людина вкотре переконується, що пізнання не має меж. Навіть самого себе. І навіть передусім.

Діяльнісний аспект. Феномен дії.

Що діється і що ж змінилося? Якщо у часі, то приблизно так: замість галопу ранкового збирання всього нашвидкуруч – з’ява повільності, розглядання, менше автоматизму. Особливо, що стосується збору дітей до садочку чи школи. Правда, ця полегкість, якщо діти залишаються вдома, тут же породжує проблеми зникнення тієї миті, хвилі, коли настає тиша з виходом цього гамірного племені з хати чи квартири. У просторі ранкового буття з’являється нова напруга – тривалості необхідних зусиль. Ця зросла тривалість повсякчасної присутності забирає багато енергії, зумовлює передчасну втому, знижує працездатність – та власне і саме задоволення від перебування вдома.

Адже радість – нам теж не треба нікуди вирушати! Ощаджуємо себе перед різними маніпуляціями, які передують нашому виходу з дому. Постає така певна суміш осіб, особистостей, видів діяльності, присутності, не витраченої на дорогу енергії, транспортного адреналіну – гарячі маршрутки чи холодний двигун на вибір, корки, штовханина, ввічливості – спізнення, персональної близькості, які потребують нових адаптаційних затрат та енергії. Невитрачена енергія акумулюється у певну зростаючу напругу, яка починає тиснути, водночас нашаровуючись на пустоту відсутності іншої енергії, потрібної у цей момент. Енергії чомусь не взаємозамінюються. Енергія дороги – це не те саме, що енергія дії, думки чи діяльності. Енергетичні хвилі вдаряють у берег тіла. Нам стає гаряче. Вчорашня спроба охолодитися мінеральною з холодильника дала плоди шкрябанини у вранішньому горлі сьогодні.

Коли влягається психологічна каламуть першої-другої години ранку і ми усвідомлюємо, що ця дійсність неминуча, неуникненна – мозок починає працювати, виробляючи схеми, укладаючи плани наступних годин цього чудесного дня. Виявляється, діти заповнюють увесь простір, а після узгодження (нерідко бурхливого, залежно від їхнього віку) співіснування до дитячого товариства включаються такі самі друзі онлайн цілим класом з учителем – який щойно пережив подібне описане у власному домі, зекономивши час на подорож і навіть не встигши оцінити такий здобуток бюджету власного часу, опинившись на роботі серед свого класу. Радість не встигла досягти адресата, розтанувши у його ж власній присутності.

Ледве оговтавшись після початку роботи школи у власному персональному просторі, побачивши цілий клас, якщо не всю школу, у своїм помешканні, згадуєш, що маєш теж роботу і теж онлайн – наприклад, із таким самим класом або в офісі. Постає завдання, залишаючись вдома, перенести свою роботу туди, де можна було би принаймні не бути присутнім на уроках своїх дітей. Хоча приходить зненацька думка – я вперше побачив школу у такому вигляді. Розумієш, що всі твої ухиляння від батьківських зборів і миттєве забування інформації про потреби класу та школи будуть тепер у стократ компенсовані присутністю всієї школи у твоїй квартирі чи домі.

Починаєш свою діяльність; і як тільки відчуєш, що можеш щось виконати із запланованого на день – виявляється, що школа закінчилася, а малюк, який не пішов у садок, вже знудився сидіти у тебе на колінах. Він потребує діалогу і твоєї активної співучасті у його радості буття.

Усе це з неабияким спокоєм спостерігає найстарше покоління, яке не поспішає на роботу. Але їхній показний спокій ховає вулкан напруги і невдоволення забраними вранішньою тишею, традиційною газетою, серіалом, ранковими новинами, тихою бесідою, дзвінками до друзів, прогулянкою з псом (цікаво, хто кого гуляє) і масою інших речей, які мило заповнюють більш-менш безтурботний простір якоїсь вільної години перед приготуванням обіду, пранням, наступною прогулянкою з псом та легкою домашньою дискусією щодо третьої такої прогулянки. Здається, найбільша радість у пса – не сам вдома. Радісний гавкіт без усякого приводу. Від щастя.

Виявляється, обіду та й їжі у цілому потрібно у рази більше, бо діти не харчуються у садочку, школі, батьки не перехоплюють чогось десь біля роботи, а всі дружно якнайчастіше сунуть на кухню, випорожнюючи баняки, слоїки, шафки з печивом, шухляди з цукерками та величезний холодильник, який раптом сильно змалів і зіщулився у своїх здатностях відповідати запотребуванням.

Навіть кіт невдоволено зазирає у вікно, чекаючи, коли оцінять принесену на поріг дому вловлену ним уночі традиційну мишу: «Що б ви робили без мене… Вділяєте мені отой малий шматок ковбаси із мною добутої миші – а самі поїдаєте всі плоди моїх щоденних полювань… Чому вас усіх стало так багато весь час?» – кіт теж думає і запитує мовчазними очима.

Такий діяльнісний гармидер відбивається на гармидері в усіх головах. Складними і броунівськими є перші дні, тижні, місяці такого життя. Після кількох днів людина чекає завершення обмежень, а якщо вони не зникають, включає додаткові ресурси на продовження адаптації – і так увесь час, витрачаючи щораз більше сил, аж поки починає розуміти, що зростання напруги теж ресурсожерне. Вичерпавшись, організм і психіка заспокоюються, байдужіють – а це необхідно для наповнення новою енергією. Щоправда, у цьому міжчасі можна пережити стреси, психічні зриви, пересваритися з усіма близькими і далекими, зіскаженіти й умиротворитись, відчути насолоду безвиході і впасти у депресію. Парадоксально: все більше збудників вичерпують людину – вони ж водночас виступають і найпевнішим запобіжником від вичерпання. Гірше тому, хто не має великого діапазону спілкування у межах дому – за депресією з’являється відчуття самотності, непотрібності, збайдужіння, безперспективності. Тоді приходять справжні думки і тоді зникають справжні думки. І невідомо, що з цього краще. Може, кожному своє?

Світовий досвід свідчить, що такі тенденції характерні для високорозвинутих країн із більш дисперсним та ізольованим проживанням. Менш розвинуті технологічно країни більш цілісні соціумно та легше психологічно переносять ізоляцію, оскільки життя їхнє на щодень і до ізоляції було наповнене більшою кількістю тривалих постійних контактів усередині соціуму – сім’ї, яка складається зі значно більшого числа осіб (багато дітей, спільне близьке проживання різних поколінь, тиснява від меншої забезпеченості житловою площею на кожного члена сім’ї, менші можливості проведення часу поза домом). Психіка має бути пружною і тренованою у щоденності. Хоча, з іншого боку, хто звик до самотності, і пандемію з її ізоляцією легше переносить. До певного часу.

…день тягнеться, хоча час завис. Приходять спасенні думки, що все не буде тривати вічно, що так довго бути не може – хоча насправді буде тільки так, як ми не хочемо. І буде довго. І так, як не хочемо, чому опираємось, прощупуючи мимохіть запасники власної енергії. І з цим щось треба робити. Але воно не з тих, що робиться. З часом, із зусиллями, людина розуміє необхідність змиритися з тим, що не буде так, як би мало бути. А буде по-іншому. Цього треба навчитися. І розуміння цього приходить не до всіх і не водночас. Усі ці зсуви часів і розумінь є дуже стресогінним ґрунтом. Тектоніка підводить. Хто швидше розуміє, той швидше адаптується, менше стресується. Така діяльність супроводжується (а навіть поступово заміщується) психологічною бездіяльністю – добре, якщо рефлексією, яка деколи є рятівною, якщо є.

Сонце котиться до заходу, хоча й за хмарами – ми це знаємо, а радше хотілося б це відчувати. Стреси пережовують самі себе, бо підходящого людського матеріалу вже не залишилось. Матеріал лишив собі здатність спостерігати. Відкривається друге дихання без закриття першого. Два дихання якось дозволяють зберегти видимість рівноваги і пережити день. Неспокійний сон, у якому переживається день попередній, відкриває третє дихання дня наступного, який вламується у передсвітанок.

Просторовий аспект 1. Кухня. Ділення.

Зранку вода, цитрина, кава, чай, простір, з’їдений продуктами діяльності – стіл заставлений начинням, порозсовувані повсюди стільці, розкидані речі, відсутність просторового звичного порядку, про якусь гармонію вже не йдеться. Чомусь впадають у очі самі дисонанси, найчастіше – кольорові, фактурні, речові, бо тихо. Квіти, що звикло стояли посеред столу, чомусь опинилися на шафі. Плями на всіх горизонтальних, вертикальних і косих площинах. Щось кинуте, кимось забуте, чомусь не знайдене – одяг, ігри, забавки, папери, речі, знову одяг, посуд, знову забуті речі. Усе непотрібне – і воно строкате, незвичне. Змінені звичні кольори простору. Якось руки самі поволі збирають сліди діяльності і стараються навести лад у просторі. Голова відсутня, очі блукають. Кухня раптом ділиться на дрібніші простори: ті – з начинням, інші – з залишеними дитячими книжками, ще інші – з одягом. Приходить усвідомлення, що поділ звичного простору (який раніше вже не можна було поділити, настільки він був малий) виступає парадоксальною розв’язкою цього просторового хаосу.

Просторовий аспект 2. Вітальня. Зцілення.

Перетворення затишку, простору і бажання бути тут на свою протилежність. Розваливши кухню, хатнє товариство перенеслося до вітальні. Не всі починають розуміти, що тепер перебувають разом і мусять тому дати раду. Не відразу, але людська тяга до розуміння й гармонії проявляється у психологічних механізмах толеранції іншого і добровільного обмеження власної свободи. Як би не так, навпаки – з’являється незнайоме відчуття анархії, хаосу як порятунку. Гармонію хаосу творить байдужість. Байдужість дає надію на подолання. Все пофіг – називається.

Толеранція чомусь є привілеєм середнього віку, а полюси – ранні і пізні роки життя – більш нестерпні до всіх. У перших замалі міхи для накопичення і збереження енергії, яка тут же чомусь переливається і розтікається. У других міхи швидко пустіють через дірки, пороблені життям. Латки теж чомусь не рятують, бо менші за дірки і тримаються в них тільки насухо і напусто. Усе відбувається не відразу і зі значною втратою всіх видів сил, які тільки може використати людина, черпаючи із довкільного всесвіту – який, мабуть, тому на очах дрібніє і міліє.

Просторовий аспект 3. Кімнати. Дисперсія.

Рятівним вирішенням стає наявність персональних кімнат. Порятунок тим ефективніший, що більше є особистих просторів у помешканні. Там відбувається втеча і порятунок, здобуття волі та свободи, проведення онлайнів, міжперсональні комунікації, усамітнення, генерація і регенерація психіки, тамування жалю, замирення з усім, ображання на все. Змахатись від усього й усіх. Нора. Печера. Крона дерева. Сховок. Хоч щось із цього. Є. Архетипи первісного, спасенного. Примітивний рисунок на стіні… Сам. Сама. Самі.

Просторовий аспект 4. Вихід із системи.

Вікно. Балкон. Лоджія. Двір. Дах. Драбина. Сходи. Можна вийти назовні. Подорож. Уявна. Справжня. Один зі способів спасіння, а навіть віднайдення самого себе. Через втечу від себе. Себе залишити у внутрішньому просторі, а самому змитись туди, де сам себе не знайду. Де мене нема. А Світ набагато більший. Хочеться сховатись. Не все так безнадійно. Сприйняття кольору повертається. Стрес відходить – може, він повернувся до середини. Досередини мене. Досередини дому. Досередини самого себе. Світ виглядає безстресовним і безсенсовним. Це подобається. Очі підносяться вгору і з подивом відзначають присутність безтурботного блакитного неба над головою. Це виглядає дивно.

Конструктивно-психологічний аспект. Зняття стресу.

…поділ і спеціалізація простору, границі і зв’язність, проникність і відсутність, під і над, діяльність і бездіяльність, бажання і відсутність бажання, природа і неприродність, кольорова ідентифікація і намагання втримати позитивні тенденції – засоби звичні і невичерпні.

У час пандемії протягом минулого року всі переповнилися невпевненістю, запитаннями, які інколи навіть заблоковують волю і свободу людини. Видимість свободи присутня, проте ця видимість сильно обмежена інструкціями, вимушеною ізоляцією, котра потребує адаптації до безконтактності, зменшення щоденної порції соціалізації. Люди оточені прозорим бар’єром, дистанцією, а позначені ними межі то майже зникають, то знову набувають матеріальної виразності. Перешкоди існують – ми їх відчуваємо, помічаємо, але доторкнутися до них не можна. Обійти – складно. Пильнують. Попереджають. Підказують.

У часі карантину змінилося сприйняття світу, сколихнулась непорушна ідея постійного завоювання чогось, конкуренції, стремління до осягнення мети, успішності за будь-яку ціну, ближніх і віддалених міжлюдських стосунків, перегляд, коригування чи зміна цінностей. У цих умовах бачення і функція архітектури та дизайну ймовірно зазнають змін. Насамперед – повернення до щільніших контактів, але меншої кількості осіб, усвідомлених обмежень, волі до дотримання накинутих умов.

Оселя, дім, будучи не просто місцем проживання, а й середовищем, де формується та коригується психологічний стан людини, теж зазнають суттєвих змін у розумінні простору і діяльності у ньому, просторової рефлексії та релаксації. Відбувається мікромізація й атомізація простору – безконечне ділення, за яким не встигаєш. Помічаєш картину на стіні, якої давно не помічав. Коли вона там з’явилася? Минулого року сам вчепив і не звертав на неї уваги. А тепер вона вийшла на очі. Що це за ще один мікросвіт без мене, бо я туди не вмістився, а тепер пробую, як у рукавичку. Виходить.

Чи комунікація з мистецтвом рятує від замкнутості? Ізоляція ахроматична чи кольорова? Проте вона виразно деформує простір. Ізоляція як спосіб подивитись углиб – не на світ ззовні, а що там, усередині; врешті зрозуміти, які вони – кольори та простори ізоляції. Яке воно – тіло ізоляції, які його межі, чим воно наповнене. Найціннішим є спостерігати просто потік свідомості, який, як і живопис, спонтанний, проте водночас і глибоко пережитий, тому рятівний. Таке своєрідне психологічне есе-спостереження над собою-живописцем дає можливість і бути аналітиком, і створювати синтез, відшуковувати цілісні неподільні образи, які не піддаються аналізу, виникають як прямі безпосередні відповіді на психологічні стани й очікування. Розкрити предмет кольору по-іншому, аніж пряма відповідь, пряме одкровення, неможливо; якщо можливо, то це буде по-іншому – а можливо й інший предмет, про інше мова. Не колір. Тут видається можливість стверджувати про множинність і неповторність кольору як особливої предметності світу, водночас і про його універсальність у формуванні простору.

Мистецький аспект. Малюємо простором себе.

Цікаво – як це виглядає на практиці, у простих відповідях, доступних кожному? Подивимось з боку стіни – не завісимо, а здіймемо картину зі стіни і прогуляємося з нею.

Навіть фрагмент інтер’єру до (1а) і після (1б) розміщення живописного полотна суттєво змінює свою семантику – властиво, дістає змістовну глибину, об’єкт і предмет рефлексії, наповнює простір новими теплими відчуттями. Подорож вдається, перші її кроки.

Досягти гармонізації колористики середовища інтер’єру можна впровадженням домінуючої кольорової гами, її характеру – теплої або холодної, яскраво виразної або притишено пастельної, як це показує приклад фрагмента кухні, вирішеної червоними тонами (2а), або фрагмент майстерні, м’яко виписаний охристими пастельними тонами (2б). Маленькі оази духу, що проступає кольором. Джерельця кольорової надії. Створюйте їх у себе. У голові чи в кімнаті.

Рисунок перший. Фрагмент інтер’єру до (а) і після (б) розміщення живописного полотна* – кольорове осмислення простору

Рисунок другий. Гармонізація фрагмента кухні червоними (а) і фрагмента майстерні охристими пастельними (б) тонами* – намагання втримати невловиме

Рисунок третій. Розвиток перспективи інтер’єру кольоровими акцентами станкового живопису (а) і гармонізація дрібки інтер’єру стриманою хроматичною гамою металевого та скляного посуду і букетом пізніх квітів та пастельним живописним тоном ніжних троянд (б)* – ілюзія, що розповсюдження кольору рятує

Рисунок четвертий. Гармонізація знебарвлення колористики інтер’єру рефлектуючими світловими площинами контражурного сприйняття – якщо довго дивитися, починаєш бачити досередини

У випадку глибинного розгортання просторів через їхнє перетікання або анфіладне розташування розвиток перспективи інтер’єру підкреслюється кольоровими акцентами станкового живопису настільки (3а), що живопис, переходячи від семантичного до декоративного звучання, ніби постійно інверсує між цими полюсами опосередкування смислом і безпосередністю відчуття кольору та форми. Кольори набувають лінійності і течуть. Навіть якщо анфіладу творять просто відчинені двері до ванної кімнати (голосно сказано – кімнати).

Гармонізації фрагмента, як і цілого інтер’єру, можна досягти також стриманою хроматичною гамою, для досягнення якої доцільно використати, наприклад, металевий та скляний посуд, доповнивши його букетом пізніх квітів стриманих кольорів та пастельним тоном ніжних троянд на живописному полотні (3б). Ілюзія гармонії.

Різноманітних ефектів, що збуджують або пригашують відчуття кольору, можна досягти знебарвленням колористики інтер’єру рефлектуючими світловими площинами контражурного сприйняття. У цьому випадку гармонізацію середовища творять яскраві контрастні теми інтер’єру, співзвучні ранковому пробудженню або полудневій активності людини (4а–б). Образ рефлексії знебарвлення.

Рисунок п'ятий. Роль деталі у гармонізації пов’язання внутрішнього і зовнішнього у цілісному сприйнятті середовища – такі собі шарніри буття для зв’язки світу

Важливою виступає деталь у гармонізації пов’язання внутрішнього і зовнішнього просторів у цілісному сприйнятті середовища (5а–б). Зерна смислів деколи проростають бурхливими пагонами в родючому ґрунті фантазії.

У цілому можна (хотілось би) стверджувати, що сприйняття людини, базоване на її нейрофізіологічних здатностях, (ви)являється важливим чинником формування і сприйняття простору та здатне здійснювати суттєвий вплив на психоемоційний, фізико-фізіологічний та душевний стан. Від взаємодії цих чинників багато в чому залежить психічне, фізичне і духовне здоров’я людини, здатність її до радісного способу життя і відчуття щастя. Лише треба почати це бачити, почати створювати свій простір у своєму часі. Основне слово тут – «почати»…

До чого прийшли. У зв’язку з тим, що дім став для нас тепер і офісом, і рестораном, і спальнею, і концертним залом, і музеєм, і місцем зустрічей, і місцем відсутності зустрічей, простір став розшарованим, різносмисловим, циклічно або хаотично змінним у певному часі. Тепер дуже довгий період ми перебуваємо саме вдома, тому можемо оглянутися, подумати, попланувати простір та діяльність, структурувати власний і дому у цілому час. Такі зміни викликають і зміни у тенденціях дизайну та архітектури, які ще більше тяжіють до людини, її психічних та духовних станів. Стає важливим не «що» (ми маємо або ні), а «як» (даємо собі з тим і без нього раду). Оселі дещо змінилися – попри певний хаос, стали, однак, ще затишнішими та багатофункціональними, більш обтертими, ближчими, а отже, і більш освоєними. Виросло значення розуміння збереження цілісності дому. Дім стає подібним на славнозвісну рукавичку зі знаної з дитинства казки. І нічого – рукавичка витримує всіх своїх мешканців у собі, демонструючи високу розтягувальну адаптивність. І звірів довкола не меншає.

Що робити. Архітектори, дизайнери, митці мають можливість показати людині, як осмислювати травми сьогоднішнього часу. Мистецтво може бути засобом втечі від реальності чи зміни її – щонайменше бути порятунком, знаходячись у ній. Простір здатний впливати на психоемоційний стан людини та покращувати його, радувати, заспокоювати – чи навпаки спонукати до активності. Бавтеся у простір. Просто бавтеся. Гра – спасіння. Кольоруйте життя!

Картина, будь-який об’єкт мистецтва, включаючи власне, самодіяльне – сильний візуальний символ і стимулятор не лише психіки, а й усього єства людини. Якщо одне приміщення вміщує кілька предметів мистецтва, важливо правильно побудувати їхню диспозицію, аби дати можливість кожній роботі бути побаченою, відчутою, виконати свою мистецьку роль, яка в нинішніх умовах стає і спасенною, рятівною роллю. А чим є мистецтво, що є мистецтвом? – усе, на що ви дивитеся завороженими очима, що манить, привертає, дає відчуття, приносить радість. Хай це буде маленьке мистецтво, але воно ваше – це ваш Лувр і Никифор в одному. Витинанки і дитячі образки. Рятуймося.

Мистецький витвір привертає до себе увагу, задає тон інтер’єру, оселі. Картина може стати центральним смисловим елементом інтер’єру, візуально розширити простір, додати об’єму, енергії. Завдяки наявності твору живопису, кольорових елементів, меблів, обладнання можна сконструювати сприйняття простору, інтер’єрної тональності.

Мистецтво є важливою частиною створення адекватної сподіванням користувачів атмосфери вдома. Врешті життя змушує взятися за власний простір самому – що може бути природнішого? За допомогою кольору можна ділити й об’єднувати простори, створювати поверхні, облаштовувати території, відкривати континенти… Відшуковувати засоби створення настрою для потрібних функцій кімнати. Колір виступає певним психологічним та буттєвим виміром простору, його екзистенційним, чуттєвим, метафізичним маркером. Важливо уявити, як усе виглядає у кольорі – бачити колір, що є індикатором позитивності й адекватності перцепції людини. Колір – це завжди «тут і тепер».

Світ у нашій голові балансує між «тут і тепер» та «скрізь і завжди», створюючи запаморочливі комбінації. І деколи дуже хочеться, щоб «тут і тепер» перетворилося на «скрізь і завжди».

Може, дійсно Краса рятує світ?

______________

* автор живопису Наталя Павлюк.

23.04.2021

https://zbruc.eu/node/104755