www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Почепцов

Пропаганда завтрашнього дня базуватиметься на нейропсихології, тому від неї буде важче врятуватися.

Останнім часом слово «пропаганда» ніби зникло з ужитку. Насправді його просто замінили, адже старе значення було скомпрометоване тоталітарними державами. Натомість з’явилася нова термінологія. Тепер ці ж функції покладено на інші поняття — «стратегічні комунікації» чи «операції впливу».

Головною особливістю сучасної пропаганди є високий рівень її креативності, зумовлений досвідом політичних технологій. Саме тому ми називаємо її пропагандою 2.0.

Гасло «Слава КПРС», що висіло над будинком, відійшло у минуле. Нинішню пропаганду ніхто не насмілиться назвати пропагандою. Це квазімистецтво, яке творить картину світу, привабливу для нас у всіх відношеннях. При цьому пропаганда може закликати і до миру, і до війни. У випадку заклику до війни вона буде навіть креативніша, адже їй доведеться здолати більший спротив, аніж при агітації за мир. Це як закон креативності стосовно релігії: нові релігії завжди креативніші, аніж старі, що стали «державними».

Радянська пропаганда також була креативною у післяреволюційний час. Можна пригадати святкування десятиліття революції у 1927 році, серед авторів якого був Сергій Ейзенштейн. Ритуалізація свят і демонстрацій, яку застали всі, хто жив у період розвалу СРСР, приходить пізніше. З усіх свят поступово вимивався ідеологічний компонент: вони завжди перетворювалися просто у застілля.

Вибір слів, які працюватимуть якомога довше, дуже важливий для пропаганди як старої, так і нової. «Неправильним» словам буде складно втриматися у масовій свідомості, навіть за умови їх безперервного повторення, що є механізмом тоталітарної пропаганди.

Є такий приклад з вибором надпису на пам’ятниках загиблих воїнів: «Сталіну колись здалося, що «Вічна пам’ять» звучить дещо церковно, як молитва за померлими: «Вічна пам’ять, вічний спокій…» замінили на «Вічну славу». І це цілком гідний напис про уславлення подвигу у віках».

Правильно вибудувана соціальна пам’ять змушує людей мислити в одному напрямку. Джордж Лакофф колись критикував «війну з терором» за її алогічність, адже оскільки терор — це спосіб дії, то війни з ним в принципі не може бути. Однак війна з терором вигідна владі саме тому, що у неї не може бути кінця.

У новому американському телесеріалі, назва якого у перекладі стала звучати як «Світ Дикого Заходу», одна з сюжетних ліній — про прив’язку пам’яті до породження людської свідомості. У серіалі Андроїди змінюються, коли у них з’являються елементи пам’яті (за сюжетом, у нормі андроїди починають кожен ранок з чистого листа, діючи і розмовляючи за сценарієм, що в них закладений).

Автор серіалу Джонатан Нолан сприймає проблему з точки зору відомих експериментів з розпізнавання машинного і людського розуму. В одному зі своїх інтерв’ю він говорить: «Наша взаємодія онлайн стає все більш розвиненою, і все складніше сказати, маєте ви справу з людиною, ботом чи якоюсь програмою. Ми були у захваті, коли поведінка робота стає настільки подібною до людської, що є лише тонкі й майже невловимі шляхи розуміння того, розумні вони чи ні, оскільки вони точно здаються розумними».

До речі, вибори Трампа продемонстрували великий об’єм новин, що їх автоматично породжують боти. У Твітері їх кількість перевищувала число повідомлень Клінтон у сім разів. Інакше кажучи, перемогу Трампу приніс штучний інтелект, котрий вдало розмовляв з масовою свідомістю. І це ще одна складова перемоги Трампа.

Пропаганда завтрашнього дня базуватиметься на нейропсихології, тому від неї буде важче врятуватися.

Світ пропаганди може виправдати війни, але не здатний привести до здорового способу життя. Все залежить від того, у чиїх руках буде цей інструментарій.

Вчені навіть змогли пояснити небажання ризикувати, що виникає у старших людей. Виявилося, що воно пов’язане зі зменшенням частки сірої речовини. Ніхто не говорить, що це має суттєві наслідки не лише на індивідуальному, але і на державному рівні. Епоха Брежнєва, що демонструвала правління геронтологічних старців, тому і викликала застій, який нині пояснюється нейробіологією.

Якщо люди, котрі приймають рішення, можуть мислити за одним шаблоном, то вплив на них із зовні може стати завданням чужих спецслужб. Наприклад, нині оточення Путіна розглядають як таке, що перебуває під впливом методологів, вихованих на семінарах Георгія Щедровицького. При цьому «охи» і «ахи» існують поряд з більш тверезими оцінками, які одразу ж пов’язують події на Донбасі з одним з методологів. Мається на увазі Дмитро Куликов.

До речі, нам зустрівся цікавий приклад перенесення моделі мислення з однієї галузі в іншу: «Більшовики звикли мислити в термінах воєнних кампаній (“фронт”, “наступ” і т.п.) і стали широко застосовувати відповідні підходи не лише в армії, але й в інших сферах».

Пострадянському простору важко спиратися на дослідження нейропсихології, адже вони коштують мільйони доларів. Саме тому залишається такий великий попит на роль політтехнологів, котрим, до речі, належить ідея «русского мира».

По суті, ми маємо парадоксальний розворот країни у минуле, коли радянське вже не може бути визнаним ідеологічно правильним, але вважається правильним психологічно. Це можна схарактеризувати як певну втрату орієнтації у часі, хоча вона і виправдана з боку влади як така, що полегшує проблеми управління. Росія завжди трималася за жорстку вертикаль влади, що дозволяла втримати простір людей і територій, що «розповзався». Тому настільки важливою виявилася збережена донині «ординська» модель управління, яка полягала у різкому завищенні першої особи.

Наприклад, у Бориса Акуніна в книзі «История российского государства. Ордынский период». Радянська модель є однотипною «ординською», тому звернення до неї несе позитивні результати для влади в аспекті жорсткого варіанта управління.

Через це увага до радянської епохи проявилася у найпопулярнішому жанрі – телесеріалах. Кирило Кобрін зауважує: «Вже протягом кількох років радянська ностальгія використовується як ідеологічний інструмент і — що почалося значно раніше — як рекламна стратегія. Із сентименту вона перетворилася на офіціозну риторику і навіть “великий стиль” — усунувши, таким чином, певний тип громадської свідомості, який ми маємо право називати “пострадянським”. Коли ностальгія вилилась у металеві слогани, стало зрозуміло, що пострадянські атоми вже нічого не об’єднує».

Майбутнє неможливо знайти у минулому. Це нестійка сучасність шукає опори у минулому. Як вважали у радянські часи, краще перекладати померлих західних письменників, оскільки живий письменник ще невідомо що може сказати. Так з минулого фрагментарно вибиралося те, що може стати будівельним матеріалом для теперішнього.

Минуле було віртуальним екраном теперішнього. Там було все, що доводило правильність сьогодення. Саме тому список невідомого досить великий стосовно минулого. З боку держави постійно триває війна за збереження єдиної безальтернативної картинки минулого: від 28 панфілівців до Зої Космодем’янської.

Росія експлуатує невловиме минуле у вигляді поп-культури. Це те, що залишається на слуху, будучи частиною колективної пам’яті усього пострадянського простору. Однак це минуле, а не сучасність, оскільки існує воно виключно у вигляді пізнаваної пам’яті, а не чогось, що функціонує нині. Умовно кажучи, ми вже не дивимося ті фільми, але добре їх знаємо. Населення, на яке впливають, дивиться зовсім інші телесеріали.

Кобрін підкреслює: «Якщо “класика” — це те, що мертве і знаходиться на недосяжній естетичній і моральній висоті, то “поп-культура” у СРСР була саме живою та інтернаціональною. Саме вона і створила той образ “радянського”, щодо якого відчувають нині ностальгію мешканці пострадянського простору. Вони зітхають не за умовно радянським “Ермітажем” чи “Большим театром”, або академічним зібранням творів
Достоєвського і Толстого, ні — їм хочеться повернутися у світ “Іронії долі”, “Міміно”, ВІА “Самоцветы” та юної Алли Пугачової».

При цьому для розстановки потрібних акцентів може бути використано що завгодно. Наприклад, опосередковано може вибудуватись «імперськість», оскільки в наявності її немає і бути не може. Однак вона може проявитися як елемент вторинних, а не первинних висновків, які повинен зробити сам споживач інформації.

Кобрін пригадав рекламні ролики тих далеких часів: «У 90-ті для банку “Імперіал” було знято дотепну серію рекламних роликів з історичними сюжетами — звичайно, імперського змісту, відповідно до красномовної назви фінансової установи. Зараз реклама того ж кшталту — прикидається журналістикою, кінематографом, літературою — рекламує російську державу як таку. Різниця між цією ідеологічною практикою і подібними зразками кінця XIX століття така сама як відмінність між випускником радянського МДІМВ Володимиром Мединським і випускником Імператорського училища правознавства Костянтином Побєдоносцевим».

Непевність майбутнього значною мірою пов’язана з тим, що все «зав’язане» на рішеннях однієї людини. Приміром, Валерій Соловей говорить наступне: «Вам не спадає на думку, що Путін просто дуже втомився? Зверніть увагу: за останній час він вже двічі говорив, що буде робити, коли відійде від справ. І, судячи з його наміру подорожувати, він явно хоче зробити це при здоровому глузді й твердій пам’яті, а не так, щоб його винесли ногами вперед. Звідси висновок: вибори будуть проводитися вчасно – у 2018 році, але не факт, що на них піде саме Володимир Володимирович. Рішення про це, мабуть, буде прийнято на початку осені наступного року. І, можливо, це буде інший кандидат. А якщо при цьому ще й змінять структуру державної влади, то всі шанси за те, що буде інший кандидат. Однак, знову ж таки, нічого не вирішено. Є варіанти, які готуються і обговорюються. Та не більше того».

Тягар швидких рішень – важкий час для бюрократії. Нинішній і особливо майбутній світ є саме таким часом, коли прийняття рішень стає більшою проблемою, аніж це було у минулому, через брак часу на їх підготовку. Небезпека полягає у тому, що ці рішення підкаже пропаганда, а не реальна ситуація.

15 08 2021

https://independentview.net/2021/08/15/kvazimystetstvo-zavtrashnoi-propahandy/