|
Віталій ПортниковОрда. Опричнина. ОбрядНавіщо російський президент Володимир Путін
так завзято захищає одіозного опричника Малюту Скуратова – та ще тоді, коли в цьому немає ніякої
нагальної необхідності? Царедворці хотіли потішити «богобоязливого» царя й увічнити місце загибелі митрополита Пилипа ІІ,
одного з шанованих святителів
Російської православної
церкви, убитого за вказівкою або
за згодою царя Івана
Грозного. Але Путін відреагував
несподівано – захистом безпосереднього вбивці
митрополита, Малюти Скуратова. І став розповідати про те, що Малюта міг «просто проїжджати повз» монастир, у якому загинув Пилип. Схоже, в Путіні спрацював той самий інстинкт, який змусив Йосипа
Сталіна доручити одному з найвидатніших пропагандистів його режиму, великому Сергію Ейзенштейну зняти фільм-панегірик про Івана
Грозного (в якому роль Малюти,
між іншим, грає один з найчарівніших російських акторів того часу
Михайло Жаров). Існує версія,
що коли Сталін заглянув у люстро, так сам жахнувся. Але насправді друга серія «Івана Грозного» була заборонена
вождем зовсім не тому. Новітні
дослідження доводять, що Сталін не хотів
ототожнення дикого розгулу опричнини із кошмарами, які у звільненій від Гітлера й окупованій
Сталіним Європі пов'язували з Червоною армією. Аналогії напрошувалися, хоча сам Ейзенштейн й інші кінематографісти про них могли і не підозрювати.
А коли фільм уже за часів Хрущова вийшов на екрани, у публіки були зовсім інші
паралелі – зі Сталіним і Берією. І це цілком відповідає
дійсності – справжній архітектурі російської держави і тим очевидним
відмінностям, які ця архітектура сформувала між росіянами й українцями. Володимир Путін не втомлюється повторювати мантру
про «єдиний народ». Але навіть
якби росіяни й українці дійсно були «одним народом», процес російського державного будівництва
створив би між ними нездоланну
прірву. Першим елементом цього державного будівництва була, звичайно ж, взаємодія із Золотою Ордою. Князі – й аж ніяк не тільки московські – їздили до Орди по «ярлики» на владу, брали участь у ординських інтригах, переймали саму модель організації влади як «ефективної вертикалі» тіл біля трону монарха. У цьому сенсі саме
Москва – найбільш ефективна
репліка Орди, навіть більш точна, ніж Казанське або
Астраханське ханство. Але Іван
Грозний був великим політичним новатором у тому сенсі,
що винахід ним опричнини дозволив доповнити ординську модель самодержавства моделлю «внутрішньої окупації». Опричники були, мабуть, першим збройним ополченням монарха, яке ставилося
до його власних підданих як справжнісінькі окупанти – вбивали, грабували і ґвалтували не тільки чужих, а й своїх. Іван Грозний,
між іншим, сам в кінці правління відмовився від «опричнини» – не з каяття, а тому,
що внутрішні окупанти виявилися нездатними захистити країну від зовнішнього
ворога. Але сам характер влади в Москві
з тих часів практично завжди
носив виразний характер внутрішньої
окупації – й більшовики після перемоги у громадянській війні довели цю особливість російської держави до досконалості. Тому Путін не може не захищати Малюту, який бачиться йому
предтечею Дзержинського, Берії, Андропова і самого Путіна.
І тому демонструється весь цинізм
путінської «богобоязливості»,
втім, пов'язаної з третім важливим фактором російського державного будівництва
– обрядовістю. Реформи патріарха Никона, покликані інтегрувати російський церковний обряд з константинопольським
і полегшити Москві поглинання Київської митрополії, призвели не просто до
кризи і розколу у Російській православній церкві, але до дистанціювання росіян від Церкви як такої. А незабаром і сама Церква,
позбавлена патріаршества,
стала лише департаментом при царському
дворі – й залишається такою
й донині: віру замінили обрядовістю і покорою правителю. І чому в цій ситуації Путіну
повинен подобатися митрополит Пилип,
що виступав проти терору і репресій царя? В українців просто не було такого цивілізаційного досвіду. Землі, які сьогодні
входять до складу Української держави, були на куди більшій
дистанції від Золотої Орди і просто не могли запозичувати досвід її державного устрою, однак виявилися частиною державотворчого процесу у
Великому князівстві Литовському
і потім у Речі Посполитій. За часів опричнини українські землі були за межами Москви, а вже коли їх приєднали, то російський солдат і силовик сприймався
не як внутрішній, а як зовнішній
окупант – навіть у набагато пізніші часи Тараса Шевченка і його «Катерини». «Бо москалі – чужі люде». Чужі. А не свої, як Малюта та інші опричники для цих самих «москалів». І реформи Никона української землі ніяк не торкнулися
– тому що в Київській митрополії не хрестилися двома перстами, тут і так хрестилися
«по-грецьки». Тобто у Києві ніколи не було ні розколу,
ні старообрядців, ні конфлікту між
народом і Церквою: цей конфлікт став проявлятися тільки у новітній час, коли частина церковників продемонструвала своє прагнення служити окупаційній владі, а не народу, підтримувати обряд, а не віру. Саме тому цивілізаційний код московської держави, заснований на ординському підпорядкуванні, опричній окупації й обрядовому пристосуванстві, прийшов у суперечність з цивілізаційним
кодом українців з їхніми
волею, що нерідко доходить
до анархії, і вірою, нехай навіть нерідко й анахронічною. Але в будь-якому разі, воля і віра – це не опричнина й обряд. Саме тому Україна і не Росія. 09.09.2021 https://zbruc.eu/node/107427?fbclid=IwAR2C0zwC60S3bOpVR7U8ZV-MB-D9DlsZqyOPGiyhqNFLjgZn4NWks-BaENA |