незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Кармен ПосадасКрим і РимЯ готова вдатися до найдурнуватішої банальності останніх часів – “У нас завжди буде Париж”. Чи, кажучи точніше, Франція, бо я з радістю дізналася, що нещодавно в сусідній країні в школах
заборонили використовувати гендерно-інклюзивну мову, розцінивши, що “вона становить перепону для читання і розуміння прочитаного учнями” (чи ученицями
– ну, ви знаєте). Міністр освіти Жан-Мішель Бланке пояснив, що це рішення було
прийняте, коли помітили, що, всупереч тому, на що натякає прикметник
“інклюзивний”, найбільше від такої мови
страждають діти зі зниженою здатністю
до навчання. Бланке також радить сприяти розвитку поваги до рівності між дівчатками
і хлопчиками в інший спосіб
– наприклад, борючись зі стереотипними та архаїчними образами. Поки решта розвинутих країн ламає голову над тим, як ухилитись від виступів проти
тієї невидимої форми цензури, яку ми називаємо “політичною коректністю”, Франція завжди проявляла меншу схильність давати їй дорогу. З 2004 року там заборонено носити
хіджаби в державних школах,
а в 2010-му заборона поширилася
на нікаб (запона, що закриває все обличчя) в таких громадських місцях, як вулиці, парки, міський транспорт і адміністративні
будівлі. Після ряду терористичних актів, декотрі з яких були здійснені в державних школах, уряд Макрона розробив
контроверсійний проєкт “антисепаратистського” закону, що має на меті захистити
загальновідому французьку секуляризацію. Серед іншого, цей закон передбачає регламентацію релігійних традицій, які є несумісними зі законодавством країни, наприклад, примусових шлюбів. Або “довідок про незайманість”, які батьки просять у лікарів заради родинного престижу; чи
верховенства батьків і братів
над жінками у родині; а також регламентацію носіння паранджі і славнозвісних буркіні – у кожному
разі, в громадських місцях, бо, очевидно, що ніхто не збирається
встановлювати правила для того, що
робиться в приватній сфері. І власне ці дві пропозиції
відразу ж викликали гнів не так в чоловіків, як в багатьох жінок-мусульманок, які розпочали кампанію
#PasToucheAMonHijab (нечіпаймійхіджаб),
яка дуже швидко зробилася вірусною. І що цікаво – не так у Франції, як за її межами, де її підтримали декілька
таких знаменитостей, як американська депутатка Ільхан Омар чи Ібтіхадж Мухаммад, перша американка, яка виступила в хіджабі на Олімпійських іграх, а також сомалійська модель Нур Тагурі. Усі
вони вважають, що зачіпати їхній хіджаб означає зачіпати їхню свободу, і демонструють свою велику стурбованість і здивування тим, що в країні
свободи, рівності і братерства їм не дозволяють одягатися так, як вони
бажають. Як ми вже знаємо з недавнього політичного досвіду, “свобода” є ще тривіальнішим і заяложенішим
словом, ніж цитата з фільму
“Касабланка”, з якої починається
ця стаття. Патичок-рятівничок на всі випадки життя. Аби виправдати еґоїзм, вибачити відсутність солідарності і вседозволеність, а також аби привласнити її собі на шкоду іншим. Хіба має
свободу дівчина, яку родина примушує
вийти заміж, не зважаючи на її думку? Хіба свободою є довідка про незайманість? А буркіні чи паранджа, які заледве лишають незаслоненими очі? Хіба це свобода – маніпулювати людьми, аби вони прийняли гендерно-інклюзивну мову під страхом, що їх затаврують
як мачистів, расистів або ретроградів? Приблизно двісті років тому мадам Ролан, одна з героїнь
Французької революції, за кілька митей до того як скласти свою голову на гільйотині
під час великого терору, який поклав край поміркованості жирондистів, схилила її перед статуєю Свободи, розташованою на площі Злагоди, зі словами: “Свободо, скільки злочинів чиняться во ім’я тебе”. Зараз в ім'я свободи голів не стинають, але продовжують плутати Крим і Рим. Чи – що одне
і те саме – свободу з різними
бздурами.
|