Тарас Прохасько

Кодекс мурахи

Про те, що небезпечно відбирати у тигриці тигренятка, а у жінки її упередження, я знаю більше, ніж сорок років. А те, що кожен баран чи бик порадіють за свого брата, якого в останній момент звільнять від різні, а тільки людина буде гнівно розпачувати, коли у акті страти двох звільнять когось одного, відомо мені ще раніше. Помилки виховання: Шерлока Голмса я читав пізніше від Дюми. І тільки тридцять років тому, завдяки журналові «Всесвіт», пристав на думку, що «смерть – справа самотня».

Зовсім недавно моєму найстаршому синові, найулюбленішому із трьох найулюбленіших, якраз було тридцять. Крім усього іншого, ми говорили про те, що неможливо ніяк передати. Про тривання. Тривання одного життя і тривання сотень одночасних автономних вимірів того одного життя. Це є тією штукою, на якій персональне життя тримається. Приблизно відтворено у сентенції: один раз – жодного разу. Відтворено, але не передано, бо як людині, яка по-різному, але прокидалася тисячі разів, можна передати, як прокидатися десятки тисяч разів. І як самому собі признатися, що все вже є, що можна погодитися на досить, на просту вдячність за кожен наступний раз без паніки, що узалежнення від життя може колись обірватися.

В такому випадку смерть, яка всіх зрівнює – бо помирають усі, і це є найвідповідальнішою роботою, до якої приготуванням, свідомим чи несвідомим, є ціле життя – також не є зрівнянням, бо містить у собі найсуттєвіший елемент перед-тим-тривання.

Тому аргументована неохота смерті може бути масовою, або, принаймні, груповою, натомість страх – завжди тільки персональний, тільки твій. Як і сама смерть, яка є справою самотньою і остаточно правдивою. Трагічною у тому давньому сенсі, що не тобою придумана, але неуникна.

Відповідно чинити можна щось не із самою смертю, а із страхом її. Тільки там – у сфері страху – ми можемо маємо колегів, з якими добре поговорити, там можна вибрать друга і по духу брата, там можна включати інтелект і займатися профілактичною розумовою гімнастикою. Ідучи відцентровою спіральною стежкою від осердя цього страху, можна міркувати, говорити, заперечувати, звинувачувати, осуджувати, відштовхувати, прогнозувати, жаліти, нарікати, тобто межі і території страху розширювати.

Коли ж іти доцентрово, до прірви страху, то з'являється надія його позбутися. І почати жити із болем, який стає формотворчим, а не руйнівним. З болем, який є найвиразнішим виявом безстрашного життя. Якщо біль нестерпний, то він виключить програму. Якщо він тривалий, то перетворюється у цінну власність, яку нікому не можеш передати, бо вона і є тобою.

І ще одна важлива річ. Є люди, яким дуже добре від того, що вони перебувають на цьому світі. Але нема жодної людини, від якої цьому світові було би надзвичайно добре. Тому можна не перейматися всілякими гіперконтрольними штуками, тримаючись за світ зі всіх сил, потерпаючи від того, як він дасть собі раду без мене.

П'ятдесят років тому я слухав стару байку про ведмедя, якому обірвали вуха, тягнучи до меду, якого він не хотів спробувати. А потому обірвали хвіст, тягнучи від меду, який йому посмакував. Через п'ятдесят років тривання розумію ту байку інакше. У людини є тільки два муси, два обов'язки. Перший – прийти на цей світ, коли кличуть до проби меду. Другий – піти з нього, коли меду стало вдосталь. А переживати, як все буде без мене, не те щоб ганебно, але безпідставно. Помежи тим, звичайно, треба ще й вибирати кожного дня, як протривати, дозуючи собі основні складники раціону – страх, біль, бунт, спокій, тривогу, насолоду, лад і упередження. Як то роблять незнищенні комахи.

04.11.2021

https://zbruc.eu/node/108546?fbclid=IwAR1dyMXUSAo55EWm7Y8CAgqijIvKteQjsPYx7ZlEkhlLra5NVoZYVYh-0Zk