на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Тарас Прохасько

У хованки зі смертю


Колись ми були у столиці Країни Басків. Одного дня пішли подивитися, як працює наш друг Бабай. Одним із його занять була гра при небіжчику. Наші лабухи називали це жмуром. Бабай у чорній сорочці грав на гітарі, ще один українець – на скрипці. Для нас їхнє місце праці було екзотикою. У так званому похоронному домі були окремі кімнати, де якийсь час лежали прикрашені мерці, і вся родина, друзі і зацікавлені могли приходити туди, сидіти біля свого рідного, потім йти собі додому чи на вино аж до призначеного часу похорону. А музиканти періодично грали біля катафалка тужних мелодій. Бабай казав, що за кілька років його лаби ціла Вітторія у цій ситуації узалежнилася від мелодії Скорика. Невдовзі містяни були переконані, що тата тата та… є найголовнішою складовою супроводу людського відходу, найточнішою терапією для зболених душ родичів.

 

Але нам йшлося не про музику. Було дивно, що це за інфантильний світ, в якому померлого викидають у руки спеціалізованих підприємців. Як таке може бути, щоби рідного померлого позбавити ще двох днів – коли не знати, що робить очманіла і втихомирена душа, – побути у своєму домі. А себе – побути з мертвим у тому місці, де він ще вчора був живим, а завтра не залишиться і мокрого місця.

 

Таким було ще недавно розуміння послідовності переходу. Не буду тепер згадувати про давні гуцульські посиженя, про всілякі тризни. Це вже давно минуло – то раз, а два – попри певну галасливість і істерію, видається нормальнішим і сердешнішим від уникання візиту смерті до мого дому, моєї фортеці.

 

У нас вдома був навіть спеціальний килим (Ольги Кульчицької), який витягався з куфра тільки для накривання столу, на який клалася чергова трунва. Всі ті свічки, завіси вікон, квіти, розп’яття, крісла попри стіни… Люди приходили цілими днями. Хтось чував цілими ночами. У сусідніх кімнатах розташовувалися приїжджі. У кухні хтось безперервно лагодив якісь перекуски. Ніхто не соромився плакати, хоч і особливих плакальниць ніколи не було. Псалтирниця читала псалтир. Чоловіки виходили покурити на ґанок. Всі розповідали щось своє про померлого. Обнімалися і здригалися від розмаїття почуттів. Найближчі думали про кінець визначеного світу. Придивлялися до маски смерті. Часом відганяли мух, часом шукали формалін, часом запалювали тонку свічечку між складеними пальцями мертвого. І всі дивувалися, як лагідно померлий виглядає. І ніхто не лякався доторку долонями, щоками і губами до застиглої шкіри новопредставленого. І ще домашні панахиди, і вічная пам'ять, від якої все витягається із середини, як водорості на якорі, навіть тоді, коли смерть припала на період смертію смерть поправІ місце квітне, місце травне або злачне.  

 

Від останніх класів школи я пасував до похоронної команди. Тож виносив трунви з різних квартир, по різних сходах і в університеті, і в армії, і пізніше. Ніколи це не було чимось просто технічним. Завжди заглиблення у життя, чиєю кульмінацією є найправдивіший чин самостійної і самотньої смерті. І завжди – шлейф незбагненного, який обдуває теплом і холодом одночасноКілька порогів, своєрідний останній поклін, втримати, відкриті задні двері автобусика під самим під'їздом, самовпевнене втручання похорону у життя подвір'я або вулиці. І аж після короткочасного виїзду за містоповернення у спорожнілий дім.

 

Важливою ознакою останніх років стала відсутність померлих у домах. Невидимість похоронних процесій. Епіцентром останнього земного перебування стали будинки жалоби. Із добре оснащеними холодильними камерами, із дистанцією до смерті. Що є тепер найсуттєвішою ознакою іншості життя у місті і селі, куди спеціалізований бізнес і технології наразі не дійшли. Все, як кільканадцять років тому у Вітторії. Бракує хіба добрих музикантів і мелодії Скорика.

 

29.07.2021

https://zbruc.eu/node/106590