www.ji-magazine.lviv.ua

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про чотири екранізації Марселя Пруста:

“Про неможливість адекватно відтворити на кіноекрані прозу Марселя Пруста (1871–1922) написано, здається, не менше, ніж про наявні, загалом нечисленні спроби усе-таки якось її відтворити. Мені вдалось подивитися чотири фільми, хоча інтернет згадує ще про кілька – “Мадам Аврелію” (1955) Вільма тен Гаафа, “Серцеву аритмію” (1981) Дірка Сандерса та “Селесту” (1981) Персі Адлона – за книгою спогадів Прустової відданої служниці Селести Альбаре.

Перший і донедавна єдиний фільм за Прустом, який мені трапився ще далекого 1988 року, був “Un amour de Swann” (“Сванова любов”, 1984) Фолькера Шльондорфа. То була моя друга в житті закордонна поїздка – до Чехословаччини, тож і фільм я дивився французькою мовою з чеськими титрами. Чеську мову я більш-менш знав (принаймні пасивно), та й сам роман теж (принаймні його першу книгу, яку роздобув десь ще в 70-х роках у російському перекладі).

Фільм не вражав, хоча досить сумлінно відтворював зміст роману. Не помагала ані ретельно відтворена обстановка паризьких салонів, ані зіркові актори на чолі з Джеремі Айронсом та Аленом Делоном, ані навіть досить відверті еротичні, зокрема й гомосексуальні сцени, традиційно вичищувані в совєтському кінопрокаті. Подивившись недавно цей фільм удруге, я зрозумів, що Шльондорф зробив подвійну помилку: з одного боку, занадто пішов за текстом, а з іншого – відмовився від наратора, який би той мереживний текст озвучував. А тим часом саме мова є головою героїнею Прустових творів, саме вона робить цікавими лібідальні страждання його знуджених персонажів і запаковує в елегантну стилеву обгортку їхні банальні розмови й пласкі дотепи. “He’s no Sir Walter Scott”, жартома сказав один критик. “Іf you reduce things to action, there just isn’t much of it”. (“Якщо звести в цій прозі усе до дії, мало що лишиться”).

Насправді у стрічці Шльондорфа “залишилося” таки чимало, і подивитися її варто, – але тільки після прочитання першої книги роману, – як її доповнення, але не заміщення. Натомість три інші фільми можна дивитися незалежно від тексту, тим більше, що зняті вони за подальшими книгами Прустової семитомової епопеї, до яких після першого тому все одно мало хто доходить. (Хоча ось уже двадцять років маємо чудовий український переклад Анатоля Перепаді).

Найкращий із трійці – “Віднайдений час” (1999) Рауля Руїса, чілійського режисера-сюрреаліста, котрий від часів Піночета й аж до смерті (2011) жив і працював у Франції. Власне, цей фільм – найменш “сюрреалістський” у його доробку, хоча відповідний вишкіл відчувається і в побудові кадрів, і в символізмі деталей, і в загальній “музичній” композиції твору, сюжет якого розгортається ретроспективно, від останніх днів головного героя до зворушливих, болісних і просвітелених спогадів, описаних у різних частинах роману.

Рауль Руїс відчитав те, чого не догледів англійський перекладач Прустового роману, котрий ще у 1922-му відтворив його назву ефектним рядком із 30-го Шекспірового сонету (“I summon up remembrance of things past”) – “спогадування проминулого”, – й закріпив її в англомовній традиції на багато десятиліть. Тим часом оригінальна назва (À la recherche du temps perdu) містить двозначність відразу у двох словах – recherche, яке означає не тільки пошук-віднайдення, а й пошук-дослідження; так само й perdu – це загублений (час), проте не конче втрачений. (А відповідно й останній том, Le Temps retrouvé, що його Руїс узяв за основу, це не просто “віднайдений час”, а “відновлений”, “наново здобутий”).

Ще два фільми за Прустом теж заслуговують на увагу: сомнамбулічна стрічка Шанталь Акерман “Полонянка” (La captive, 2000) – вільна варіація за мотивами п’ятого тому, події якого перенесено в сучасний Париж, та – двосерійна спроба охопити всі книги Прустової епопеї (крім першої, про яку вже сумлінно подбав Шльондорф) “У пошуках утраченого часу” (2011) Ніни Компанес (Kompaneez) – нашої, у певному сенсі, землячки, онуки євреїв-емігрантів з України після більшовицької революції. Фільм робився для телебачення, без зіркових акторів, проте з добрим почуттям гумору, якого помітно не вистачає іншим екранізаціям. (В одному з інтерв’ю режисерка так і заявила, задерикувато: “Proust est un auteur comique”). Фільм справді приємний для перегляду, а до того ж має ще одну перевагу: його можна дивитися в інтернеті французькою (з російськими титрами) – правдива розкіш для всіх, хто знає або принаймні вивчає цю мову.

Ну, й нарешті – про дві роботи, які можна зарахувати до категорії “Найвизначніших фільмів ніколи не знятих” (The greatest films never made): екранізацію Пруста, до якої примірявся, проте так і не зважився Лукіно Вісконті; та кіноверсію Джозефа Лоузі (з геніальним Дірком Боґардом у головній ролі), до якої Геролд Пінтер навіть був написав сценарій. Принаймні цей текст, кажуть, можна знайти й прочитати у виданнях Пінтера, що я спробую при нагоді зробити. А поки що запрошую всіх звернутися до самого Пруста. Бо як сказав колись Лоренс Дарел (із певним перебільшенням, а все ж…) – “Not to know Proust is not to understand Western civilization”. Цими днями, якраз 10 липня, виповнюється 150 років від його дня народження”.

8 07 2021

https://pen.org.ua/publications/kino-na-vikend-mykola-ryabchuk-pro-chotyry-ekranizatsiyi-marselya-prusta/