www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

У переддень тридцятиліття незалежности Української держави Микола Рябчук закликає примирити гіркоту й критицизм із тверезим розумінням реальности та пояснює, чому Україна, всупереч сподіванням Москви, не розпалася. Він стверджує, що молоду державу врятувало багатоетнічне громадянське суспільство з українським етнокультурним ядром, а головне – з ідеєю національної незалежности, що перетворило задекларовану ще 1991 року абстрактну ідею політичної нації на повноцінну, емоційно засвоєну реальність.

Група молодих українських письменників, які прийшли підтримати студентів на політичному голодуванні в Києві у вересні 1990 року на площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежности). Світлина з особистого архіву Миколи Рябчука.

1

Здається, я став націоналістом іще до того, як почув, а тим більше зрозумів це слово. Мені було років десять, а може, й дванадцять, я стояв у класній кімнаті перед великою картою континенту, всі совєтські республіки на ній були забарвлені іншим кольором, кожна мала свої кордони й столиці, і я знав їх усі напам’ять, бо малювання карт із пам’яті було нашою з батьком улюбленою розвагою. І там, у класі, я раптом запитав себе інфантильно: а чому, власне, ця чимала країна з п’ятдесятимільйонним населенням, із власною мовою і культурою, з географією та історією не може бути незалежною?

Я промовив це запитання вголос, то було на перерві, декілька однокласників крутилося поруч, запитання їх зацікавило. Ми просперечалися ледь не цілу десятихвилинку, арґументів докладно не пам’ятаю, проте в теперішніх термінах я назвав би їх геополітичними й етнопсихологічними. Завершили ми все досить мудрим консенсусним висновком: «Якби вона могла бути незалежною, то вже була б!..».

Цей висновок, припускаю, врятував нас від подальшого озвучування цього запитання перед учителями. Ми могли ще не знати слова «націоналізм», але вже знали, що слово «незалежність» може стосуватися лише колоніяльних країн Азії та Африки, але аж ніяк не совєтських республік. І тим більше не України, де й саме слово миттєво трансформувалося в лайливий синонім «самостийность». Ми, зрештою, знали ще з дитсадка, що українці й росіяни – це братні народи, і що одні неспроможні прожити без других, а кожен, хто захотів би роз’єднати цих сіямських близнят, – найбільший наш (і всього людства) ворог.

До підривних ідей у моїй голові спричинилася не лише політична мапа, а й повсякденний життєвий досвід. Хлопчаком я не міг зрозуміти, чому всі кінофільми, навіть зроблені в Києві, йдуть російською. Чому російською ідуть усі телепередачі, за винятком декількох жалюгідних місцевих телепрограм. Чому росіяни ніколи не переходять із нами на українську, натомість завжди очікують від нас переходу на їхню мову, а якщо ми цього не робимо, облаюють «націоналістами». Чому, зрештою, серед розмаїтих «буржуазних націоналістів», яких радянська влада нещадно поборювала, були українські, грузинські, литовські й усякі інші, крім російських. Чому навіть сам термін «російський націоналізм» у застосуванні до сьогодення звучав як оксюморон.

Батьки небагато могли прояснити. Моя мати, «східнячка» й щира комуністка (рідкісне явище на той час, коли партійність була вже потрібна винятково для кар’єри), вважала лєнінську національну політику пречудовою, а всі її пізніші спотворення – тимчасовим явищем, яке рано чи пізно буде виправлено. Батько, «західняк» і, як більшість місцевих, досвідчений двоєдумець, пояснював, що правоту визначає не право, а володіння більшою кількістю прав; що батогом обуха не переб’єш; і що декотрі тварини завжди рівніші від інших.

Користи від учителів було ще менше. Я досі пам’ятаю, як панічно перелякався один із них, найрозумніший, як нам здавалося, і найпорядніший, і як істерично зажадав прибрати із задньої стіни класу безневинне журнальне фото – безкрайній пшеничний лан і високе над ним голубе небо.

На кожне запитання, однак, можна знайти задовільну відповідь, якщо шукати досить довго. В останньому класі я отримав від старших друзів невелику, наче колода карт, пачку фотопаперу з перезнятою працею Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Побудована в основному на цитатах із Лєніна, та монографія підтверджувала, з одного боку, тезу моєї матері про чудовий, але спаплюжений послідовниками лєнінський комунізм, а з другого – ілюструвала (долею автора тієї монографії та його прибічників) улюблену тезу мого батька про батіг і обух.

Я постарався уникнути неминучого конфлікту інтересів, тобто зіткнення моїх антикомуністичних поглядів із гіперідеологізованою університетською гуманістикою, і подався до політехніки, сподіваючись знайти там серед вищої математики й електричних машин більш-менш безпечну нішу для здорового глузду й літературної творчости. Починалися сімдесяті, політична відлига закінчилася, насувався новий льодовик, тож єдина свобода, про яку ми з друзями могли тоді мріяти, була внутрішньою, і єдина незалежність, яку ми могли плекати потайки, була незалежність нашого неформального, напівпідпільного літературно-мистецького життя.

2

Десятиліття по тому, коли перестарілі совєтські лідери раптом почали вимирати один за одним («абонемент на похорони» став тоді популярним дотепом), ми відчули, що щось повинно нарешті змінитися. Ми не могли передбачити ні масштабу, ні напрямку вірогідних змін, хоч і розуміли, що система економічно дисфункціональна й неконкурентна, що ідеологія остаточно втратила будь-яку популярність і що офіційно задеклароване «наздоганяння Заходу» перетворилося на сумний жарт в умовах стаґнації і тотального розчарування. Проте ми також розуміли, що система може агонізувати ще дуже довго, бо все ще має природні ресурси й атомну зброю, таємну поліцію і багатомільйонну компартію, закриті кордони й жорстку цензуру. А ще відчували, хоч і не до кінця усвідомлювали, що система глибоко закорінена в інституціях і людських головах, у повсякденних практиках і в самому способі мислення та мовлення.

Наш обрій сподівань був доволі вузьким. Найбільше, чого ми очікували, це якогось різновиду «Празької весни», «соціялізму з людським обличчям», ослаблення русифікації і невтручання партії в культурне (неполітичне) життя. Десь так, як у Польщі. Польща була для нас не лише найближчим сусідом, а й головним каналом альтернативної інформації про західну літературу, мистецтво, кіно, філософію та музику, а також про межі можливого і дозволеного, що їх польські інтелектуали повсякчас намагалися зухвало розширити.

Новий совєтський генсек, обраний навесні 1985-го, був, як усі попередники, безбарвним апаратником, примітним лише родимою плямою на чолі та виразним українським акцентом, і досі не викоріненим на Кубані. А ще – відносно молодим на тлі панівної геронтократії 54-літнім віком. Його перші промови не обіцяли істотних змін: м’яку критику «окремих недоліків» звично обрамлювала традиційна риторика про змагання доброго з іще ліпшим. А перші програмні гасла оберталися довкола потреби подальшого «вдосконалення» і «прискорення».

Про «гласність» і «перестройку» він заговорив аж за рік, після Чорнобильської аварії, а точніше – після ганебних, типово совєтських спроб ту аварію всіляко замовчати, применшити, зманіпулювати. Імовірно, це був сигнал, що далі так продовжувати не можна, а заразом і арґумент у внутрішньопартійних дискусіях щодо подальшої політики. Мас-медії радо відгукнулися на нові гасла, заворушились і громадські організації, що спершу мали неформальний, позірно аполітичний характер: екологічні, мовно-культурні, краєзнавчі, допомогові тощо. Найактивнішою прогнозовано виявилася «творча інтеліґенція» – митці й науковці, – і то зовсім не тому, що партійний контроль був над ними слабший, а тому, що були носіями специфічних умінь і знань, потрібних партії, тож вона охочіше толерувала дрібні відхилення в цьому середовищі, налягаючи більше на пряники, ніж батоги.

Група молодих українських письменників і художників на славнозвісній «кухні» Миколи Рябчука у Львові, де проводилося багато контркультурних подій наприкінці 1970-х років. Світлина з особистого архіву Миколи Рябчука.

Творчі організації мали ще одну перевагу: власні приміщення для неформальних зібрань і власні видання для контроверсійних текстів. Місцева влада почувалася розгубленою, бо ж із Москви надходили суперечливі сигнали, на які ніхто не знав, як реагувати. Гласність котилася країною, як снігова куля, поступово доростаючи до розмірів повноцінної свободи слова. Щодня відкривалися нові, заборонені донедавна теми, тексти й імена. То була справді п’янка, запаморочлива доба, коли простір свободи розширювався майже експоненційно, і ми те розширення відчували ледь не фізично. Та водночас відчували, що той процес можуть спинити, повернути назад, стерти дотла. Не було жодних інституційних, правових механізмів, які забезпечували би його сталість і незворотність.

І тому ми скуповували всі донедавна заборонені книжки й передплачували всі «проґресивні» літературні журнали, які раптом сягнули неймовірних багатомільйонних накладів. Декількох життів не вистачило б, щоб усе те перечитати, але ми накопичували ті скарби, уподібнюючись до рибин, що відкладають мільйони ікринок у сподіванні, що принаймні декотрі з них уціліють і дадуть потомство. Підсвідомо ми готувалися до нового льодовика, щоб читати під кригою рідкісні, знов заборонені тексти, передаючи їх потайки друзям і родичам, онукам і правнукам.

1985 року я поновив заочне навчання в московському Літінституті, звідки мене в 1970-х роках відрахували за самвидав, як перед тим із Львівської політехніки. Там я остаточно перейшов від поезії та прози до літературної критики, вбачаючи в ній ефективніший інструмент публічного дискурсу, а невдовзі очолив відділ критики у журналі «Всесвіт» – став чи не першим «безпартійним» завідувачем у тому часописі.

Один з перших літературних виступів, який відбувся напівофіційно завдяки ґорбачовській політиці «перебудови» і відкритости, в студії Леся Танюка «Метробуд» в Києві в середині 1980-х. Світлина з особистого архіву Миколи Рябчука.

У січні 1990 року ми провели в Україні першу справді масову політичну акцію: живий «ланцюг єдности» між Львовом і Києвом на честь 71-ї річниці злуки УНР і ЗУНР – за моделлю подібного «балтійського ланцюга», що у серпні 1989 року нагадав світові про річницю ганебного пакту Молотова–Рибентропа. А восени 1990-го українські студенти почали голодування на центральному київському майдані, вимагаючи відставки «антиперебудовного» уряду і проведення нових багатопартійних виборів.

Страйк затягнувся: влада не наважувалася застосувати проти студентів силу, але й не бажала йти на жодні поступки. Саме тоді центральний майдан, званий офіційно «площею Жовтневої революції» отримав ім’я Майдан Незалежности – спонтанно, «знизу», з ініціятиви самих громадян, котрі почали так його називати ще задовго до офіційного перейменування.

Одного дня Києвом поширилася чутка, що влада планує використати для розгону протестувальників футбольних фанатів. Від Олімпійського стадіону до Майдану менше ніж два кілометри. Після кожного матчу вболівальники проходять маршем центральною вулицею, узявшись попід руки й скандуючи бойові футбольні частівки, тож, у принципі, диявольський задум – нацькувати на страйкарів молодих, переповнених адреналіном фанатів – не виглядав утопійно.

Ми з друзями вирішили тоді вийти на Майдан – не тому, що наївно вірили, ніби зможемо своїми вбогими кулаками зупинити багатотисячний тлум, а тому, що мали надію, не цілком безпідставну, що присутність декількох десятків публічних осіб – письменників, митців, журналістів – переконає організаторів відмовитися від погрому.

І от ми сидимо на гранітних плитах Майдану неподалік від студентських наметів, чуємо, як закінчився матч і щаслива юрба виходить зі стадіону, як крокує, мов на параді, в наш бік, скандуючи невибагливі віршики на славу своєї команди й поганьблення супротивників, ми мовчки нервово покурюємо, наче перед танковою атакою, юрба наближається Хрещатиком, порівнюється з наметовим містечком, напруга сягає вершини, і раптом котрийсь дириґент у паузі між «рєчовками» вигукує популярне гасло нашої тодішньої революції: «У-кра-ї-ні-во-лю!». І юрба тисячами горлянок підхоплює це гасло і маршем проходить далі через Майдан.

Ми дивилися тим хлопчакам услід, відчуваючи вперше в житті, що незалежність – це вже не мрія, а реальність, що вона ось-ось збудеться, неодмінно збудеться, – можливо, за місяць, за рік, можливо, за декілька.

Так воно й сталося.

3

У серпні 1991-го, коли Совєтський Союз завалився і «союзні республіки» повискакували з нього, наче менші матрьошки з більшої, Україна виявилася єдиною, що вирішила затвердити рішення парламенту ще й усенародним референдумом. Багато хто поставився до цієї ініціятиви критично, пам’ятаючи невтішні результати березневого референдуму того ж року, на якому понад дві третини українців погодилися з ґорбачовською пропозицією збереження «оновленої федерації». Однак оптимісти стверджували, що ситуація кардинально змінилася. Совєтський Союз фактично припинив існування, тож консервативна частина населення не мала особливого вибору, окрім як прийняти доконаний факт і затвердити новий статус-кво. Мас-медії тим часом повнилися прогнозами зарубіжних експертів, обіцяючи українцям економічний добробут і схиляючи в такий спосіб до незалежности навіть тих, кому до свободи і незалежности не було діла.

Оптимісти таки мали рацію: 90% жителів УРСР проголосували 1 грудня за незалежність, зокрема 54% в Криму та 84% на Донбасі. Того ж дня відбулися, однак, і президентські вибори, результати яких виявилися значно менш оптимістичними. Консервативний електорат фактично підтвердив свої преференції щодо збереження статусу-кво, продемонстровані в березні на ґорбачовському референдумі. Тільки тепер статус-кво полягав у збереженні не «оновленої федерації», а унезалежненої вже УРСР та старої еліти на чолі з компартійним секретарем Леонідом Кравчуком. Як і в березні, за це проголосувало понад дві третини населення, натомість за радикальний розрив із совєтчиною знову проголосувала лише чверть.

Ні Вацлав Гавел, ні Лєх Валенса, ні В’ячеслав Чорновіл не мали шансів на перемогу в цьому зросійщеному, зсовєтизованому суспільстві. І всі сьогоднішні спекуляції на тему «а що було б, якби все-таки переміг Чорновіл?» містять не більше глузду, ніж наші дитячі розмисли про незалежність. Бо якби він міг перемогти, то й справді переміг би. І це означало би зовсім не катастрофу, як нам нині доводять любителі альтернативних історій, а лише те, що Україну заселяють не совоукри, а свідомі й відповідальні громадяни – як Польщу, Чехію або Литву. Тож навряд щоб В’ячеслав Чорновіл мав із таким населенням більші проблеми, ніж Валенса, Гавел чи Ландсберґіс.

Час досить скоро показав, що не лише свобода має ціну, а й відмова від неї. Зберігши при владі старі комуністичні еліти, українці зберегли разом із ними й старі інституції, практики, ціннісні настанови. Замість ефективних реформ отримали розграбування країни, гіперінфляцію та економічний занепад. Підтримка державної незалежности впала майже вдвічі, класична брехтівська формула «zuerst kommt das Fressen und dann die Moral» набула в Україні нової інтерпретації: «свободою ситий не будеш», «незалежність на хліб не намастиш».

Під кінець 1990-х Україна сягнула дна, і ситуація більш-менш стабілізувалась. Дещо навіть змінилося на краще, проте зростання виявилося надто малим, щоб перекрити минулі втрати, і надто непослідовним, щоб забезпечити сталий розвиток. По тридцяти роках незалежности Україна залишається найбіднішою країною Европи й однією з найкорумпованіших країн світу – принаймні за твердженням Transparency International, що ґрунтується на опитуваннях самих українців.

За тридцять років я написав чимало статтей і навіть декілька книжок, присвячених нашій химерній, зиґзаґоподібній трансформації, більше подібній на «лєнінську польку», ніж на раціонально продуманий і послідовний процес. Я виповів досить відверто усе, що думав, і про всі наші уряди, і про суспільство, і, принагідно, про Захід, який теж у непрямий спосіб доклався до декотрих наших проблем. Я знаю, що наша сьогоднішня незалежність – зовсім не та, про яку я мріяв тридцять років тому. Але я потамовую гіркоту і розчарування, бо знаю також, що сорок років тому я взагалі не мріяв про незалежність, не вважав її осягненною – принаймні за свого життя. Це робить мою позицію двоїстою, майже шизофренічною, бо ж спонукає якось погодити, примирити гіркоту й критицизм із тверезим розумінням реальности, всіх її непростих зумовленостей і взаємозв’язків, залежности від попереднього шляху й цивілізаційної матриці, колоніяльної спадщини та соціяльного капіталу.

Тому я волію бачити нашу склянку радше наполовину повною, ніж наполовину порожньою. Тридцять років тому вона була повна лиш на чверть, і це вже поступ. Ми справді безнадійно відстали від наших колишніх співкамерників із комуністичного табору, контрольованого Москвою. Але ми й віддалилися на ще більшу відстань від майже всіх постсовєтських республік, де старі еліти, призвичаєні до значно комфортнішого для них авторитаризму, врешті знищили крихкі ґорбачовські свободи. Вони пробували зробити це й тут, але пасіонарна меншина відстояла здобуті свободи, хоч це й потребувало подеколи революційних повстань і врешті коштувало українцям декількох тисяч життів.

Ми не стали ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Туркменістаном. Ми вільно й змагально, хоч і не завжди компетентно, вибираємо собі владу, вільно висловлюємо думки, зокрема про ту ж таки владу, яку ми обрали, вільно виходимо на пікети і демонстрації, хоч би й під будинком парламенту чи офісом президента. Ми поділяємо з европейцями всі свободи і, можливо, тому маємо з ними безвізовий простір, хоч і не маємо поки що ані їхнього добробуту, ані верховенства права. Наша пасіонарна, «громадянська» меншина більшає і дорослішає, позбавляючи Кремль і його місцевих симпатиків будь-яких шансів на ресовєтизацію й авторитаризацію України. Вона вчиться на власних і чужих помилках, опановуючи мистецтво творення коаліцій, формування відповідальних урядів, ретрансляції добрих політичних програм у здійсненну практику. Вона вчиться, як сказав би Роберт Патнем, «to make democracy work». Робити формальну демократію функціональною.

4

Щороку до Дня Незалежности соціологи публікують результати опитувань, серед яких зазвичай міститься й відповідь на запитання про гіпотетичну участь у новому референдумі про незалежність: а як би ви проголосували тепер? Фахові патріоти не люблять цього запитання, обзиваючи його «провокацією» і покликаючись на досвід «нормальних» країн, де нікому не спаде на гадку його задавати. Але будьмо чесними: до «нормальности» нам іще далеко, і страусяче ховання голів від незручних запитань анітрохи не наблизить нас до усвідомлення та розв’язання проблем, що за тими запитаннями криються.

Отже, вісім років тому, у 2013-му, ще до російського вторгнення і розв’язання затяжної неоголошеної війни, українську незалежність підтримував 61% опитаних, не підтримували 28% і 11% не могли визначитися. Ці цифри, зазначу, не надто відрізняються від результатів референдуму 1991 року, у якому взяло участь 80% населення, з якого 90% проголосувало «за». Тобто, якщо обраховувати підтримку незалежности не від учасників голосування, а від усього населення, вона становитиме 72%.

За рік, тобто від серпня 2013 року до серпня 2014 року, показники кардинально змінилися: незалежність тепер підтримало вже 76% опитаних, не підтримало 12%, і лише відсоток «невизначених» залишився майже незмінним. Іще за п’ять років підтримка незалежности зросла до 82%, заперечення залишилося майже тим самим – 11%. Найцікавіші зміни відбулись у двох етнокультурних групах, що їх виокремлюють соціологи, умовно поділяючи респондентів на україномовних українців, російськомовних українців та етнічних росіян. Зміни у першій групі виявилися порівняно невеликими і загалом передбачуваними, оскільки україномовні українці завжди були найвиразніше проукраїнськими. Тож тепер їхня прихильність до незалежности очікувано зросла від 77% до 90%. Значно радикальніші зміни, однак, відбулись у двох інших групах. Підтримка незалежности серед російськомовних українців зросла від 54% у 2013 році до 78% у 2020 році; а серед етнічних росіян підскочила від 35% до 73%.

Це наочно пояснює, чому Україна, всупереч сподіванням Москви, не розпалася, хоча держава як апарат після втечі Януковича та зради його прибічників на чолі війська, поліції і спецслужб фактично колапсувала. Її врятувала пасіонарна меншина – багатоетнічне громадянське суспільство з українським етнокультурним ядром, а головне – з українською ідеєю національної незалежности. Саме вона ретранслювала абстрактну ідею політичної нації, задекларовану ще 1991 року, в повноцінну, емоційно засвоєну («інтерналізовану») реальність. Вона дала також відповідь маніякальним твердженням Путіна про українців і росіян як «один народ». Ця відповідь напрочуд проста і сучасна, бо ж ґрунтується не на архаїчних уявленнях про «кровну спорідненість», не на сумнівних тезах про «спільну історію» та анахронічних у ХХІ столітті апелюваннях до «спільної релігії». Навпаки, вона ґрунтується на уявлення про народ як спільноту, об’єднану спільними інтересами, правами, цінностями, політичною культурою. Все це фундаментально відрізняє сьогоднішню Україну від путінської Росії – приблизно як відрізняло колись обох їхніх історичних попередниць, Річ Посполиту й Московію, одну від одної.

Я, звісно, не можу бути цілком об’єктивним, але зізнаюся, що ніде й ніколи не відчував історичного часоплину так жваво й потужно, як в Україні. Цей плин буває подеколи хаотичним, дражливим, болісним, травматичним. Проте не буває нудним і геть безнадійним.

Україна це справді велика пригода.

Великий виклик.

Великий шанс.

Цей есей створено на замовлення мережі европейських часописів Eurozine і англійською мовою вперше оприлюднено на порталі eurozine.com за посиланням. Дякуємо авторові та головній редакторці eurozine.com Реці Кінзі Пап за дозвіл опублікувати його українську версію.

Серпень 2021

https://krytyka.com/ua/articles/maidan-i-okolytsi-esei-pro-nezalezhnist?fbclid=IwAR2qYLB4e3GmwJJSXVbOkLp_c2FeHhg9wwW8O9lSjZ5htqnWmKeRuRf7kJs