www.ji-magazine.lviv.ua

Ірина Склокіна

Цей текст продовжує цикл публікацій, створений разом з Центром міської історії у Львові про дослідження та осмислення подій літа-осені 1941 року у контексті історії Другої світової війни та Голокосту в Україні. В цьому циклі ми пробуємо ініціювати розмову щодо пам’яті про ці події як у великих і маленьких містах, так і на національному рівні. Редакторка серії — Дарія Бадьйор.

Історикиня та дослідниця Ірина Склокіна професійно вивчає офіційну радянську політику пам’яті про нацистську окупацію України. Зважаючи на важливість регіонального фактору в цьому контексті, у неї – ідеальний бекграунд: дисертація Склокіної присвячена політикам пам’ятання у Харкові, нині ж вона працює у Центрі міської історії у Львові.

В інтерв’ю для «Коридора» Ірина Склокіна розповіла про довге і непросте подолання радянського офіційного наративу про Другу світову, досвід окупації і події Голокосту, про реперні зміни у радянських і пострадянських політиках пам’ятання, про нинішній стан української суспільної пам’яті, а також про Львів – довоєнний польський, «порожню мушлю»-повоєнний та сучасний український.

Меморіал пам’яті героїв Небесної Сотні у Львові, автори Андрій Лесюк, Марія Яструбчак і Христина Пундак.

Анастасія Платонова: Давайте почнемо з того, що собою являють офіційна та неофіційна пам’ять про Другу світову, досвід нацистської окупації та події Голокосту в Україні? Оскільки ці два види пам’яті перетинаються та часом навіть конфліктують, як їх розрізнити?

Ірина Склокіна: Є дещо стереотипне уявлення про радянський період як про час, коли владний режим репресував і цензурував суспільну історичну пам’ять усіма доступними інструментами. Але це величезне спрощення дійсності. Тут важливо говорити і про спільнотне пам’ятання, і про внесок істориків та історіографів, що також долучалися до творення історичної пам’яті та репрезентації минулого на більш широкому рівні.

Важливо також розуміти, що радянська цензура часто була і самоцензурою. Один з найцікавіших прикладів тут –  радянські музеї та їхні співробітники, що творили наратив про радянський час. Оскільки в 1960-х в СРСР відбувається великий local turn – реактуалізація зв’язку з рідною місцевістю (оце славнозвісне «Люби та знай свій рідний край»), то від локальних музеїв вимагали максимальної кількості саме місцевого матеріалу, аби він був близьким і переконливим для людей. Але ніхто не міг «згори» диктувати, яким чином представляти локальні факти історії Другої світової, їх вписування у більший наратив було завданням місцевих кадрів.

Люди направду часто займалися цензуруванням «у ручному режимі». Наприклад, подальша біографія якогось сільського партизана дуже впливала на те, яким чином його військові подвиги будуть представлені у місцевому краєзнавчому музеї. Якщо він мав нещастя стати алкоголіком чи дебоширом, його легко могли «демонтувати з історії». Наприклад, з одного архівного джерела я дізналася про випадок, коли на травневій демонстрації почесну місію нести прапор мали довірити передовому працівнику, але останньої миті позбавили його такої честі, згадавши, що під час нацистської окупації він був поліцаєм. Тому, коли ми говоримо про офіційну радянську політику пам’яті, то йдеться не лише про великий наратив репресивного режиму, але й про величезну кількість повсякденних людських взаємодій. І так, частина з них були самоцензуруванням у намаганні відповідати цьому загальнодержавному наративу.

Також не варто забувати, що пам’ять про війну не є лише символічною. Вона також відображає і ієрархічну структуру радянського суспільства з боротьбою за соціальні пільги та статус. Це характерно для усіх суспільств нерівних можливостей, зокрема і для сьогоднішнього українського: наприклад, коли ми визначаємо, що ті чи інші групи громадян більш вартісні через свої героїчні вчинки.

А. П.: Самоцензурування, про яке ви сказали – це ж фактично спроба підлаштуватись під офіційний наратив. Яким він був? Що витіснялося з суспільної пам’яті? Про що пам’ятати було заборонено?

І. С.: Безумовно, цей наратив був, хоч і не був якимось застиглим і незмінним.

Якщо говорити про те, як почали формуватися політики пам’ятання у повоєнні роки, то варто згадати одну книжку, що почала друкуватися ще під час війни. Вона називалася «Сталин Иосиф Виссарионович. О Великой Отечественной войне Советского Союза», і являла собою збірку наказів вождя, промов, тостів (включно із славетним тостом «За здоров’я російського народу», коли виявилося, що саме російський народ – найпрогресивніший та найпередовіший у СРСР).

Ця книжка була уособленням генеральної лінії партії щодо того, як подавати армійську і фронтову історію про Другу світову. Проте це бачення не включало величезні категорії людей, що брали участь у військових подіях.

А. П.: Радянський режим виключав досвід цілих груп людей, навіть жертв узагальнюючи до «мирних радянських громадян», часто не конкретизуючи, що це були, наприклад, євреї чи українці.

І. С.: З одного боку, так, а з другого – і це цікаво – часом люди (наприклад, євреї, що вижили під час Голокосту) і самі не хотіли якоїсь окремішньої пам’яті за національною ознакою,  роблячи акцент передусім на фронтовій частині власного досвіду. Для багатьох євреїв, що воювали у Червоній армії, пишатися цим було набагато важливіше, аніж фокусуватися на виключній жертовності і стражданнях єврейського народу. Навіть у світі ставлення до жертв Голокосту як до жертв загальносвітової трагедії прийшло вже пізніше, у 1960-і, тоді ж в Ізраїлі відбулося доповнення героїчного міфу і наративу про переможну війну над арабами – тоді почали говорити не лише про збройний опір у гетто і партизанів, але і про страждання жертв. Одразу ж по Другій світовій пам’ять про своїх загиблих була для євреїв радше предметом сорому і прагнення реваншу, аніж основою національної ідентичності.

 Повертаючись до післявоєнного СРСР. Згадана збірка Сталіна була готовим державним наративом того, як слід пам’ятати і говорити про війну. Але якщо ми знову опустимося на рівень громад і низових ініціатив, то можемо говорити, що той період був дуже важливим для накопичення підставових артефактів, на які згодом могли спиратися наступні покоління істориків та дослідників. Наприклад, дуже важливою була роль євреїв-фотокорів та журналістів, що рухалися із Радянською Армією та документували злочини нацистів, часто при цьому фокусуючись на подіях Голокосту більше, ніж дозволяла офіційна преса (про це є чудова книга Through Soviet Jewish Eyes: Photography, War, and Holocaust).

Також якби в цей час не було Комісії з розслідування злочинів фашистських загарбників, що зібрала величезну кількість фото та документів, про жодну фіксацію історії Голокосту в Україні не йшлося б.

Зміна офіційного наративу в хрущовські часи вперше зробила офіційну пам’ять про війну інклюзивнішою, ніж будь-коли доти. Вперше до неї були включені дуже різні групи мирних громадян, включно з жінками і дітьми. Проте цей процес був пов’язаний не тільки з пом’якшенням режиму, а з прагненням штучно збільшити  кількість учасників партизанського і підпільного руху. Тож до героїчних фронтовиків та партизанів додавали тих, хто під час війни лишався в тилу або під окупацією. Але все одно це був величезний прорив.

Великою темою (зокрема в літературі) стають діяння дітей під окупацією, починають говорити про опір в концтаборах та серед остарбайтерів. Це був аргумент СРСР про дружбу і солідарність світового пролетаріату, що використовувався під час «холодної війни».

Виходять такі тексти, як «Судьба человека» Шолохова, або документалістика Сергія Смирнова, що описувала опір військовополонених та в’язнів концтаборів. Почали збирати усні свідчення. Тобто до публічного дискурсу про війну увійшла ціла низка категорій людей та тем, що ніколи доти не отримувати суспільної уваги. Це був величезний зсув у суспільному пам’ятанні про Другу світову. 

А. П.: Чи український контекст тут чимось відрізнявся від загальнорадянського? Наприклад, в перші роки по війні в Україні почали виникати пам’ятники жертвам Голокосту (часто в невеликих містечках). Деякі навіть містили написи на їдиш, що було нетипово. Чи були в Україні свої, відмінні від загальнорадянських, моделі пам’ятання про події Другої світової?

І. С.: Я б тут згадала книжку директора Центру вивчення історії радянських євреїв у роки Голокосту Аркадія Зельцера Unwelcome Memory: Holocaust Monuments in the Soviet Union, яка містить цікаві дані про пам’ятники жертвам Голокосту в окупованих під час війни Україні, Білорусі та частині Росії.

Дійсно, такі пам’ятники були, і часто їх легше було встановити в невеличких містечках чи селищах, де  контроль партійних органів був не таким щільним. У їх встановленні часом брала участь і місцева громада, і навіть місцева влада (серед її представників також траплялися представники єврейства). Часом обеліски виготовлялися вручну. Переважно цим займалися люди, що так чи інакше ідентифікували себе з трагедією Голокосту. Десь влада неофіційно підтримувала такі низові ініціативи, десь їх навпаки демонтували або з них прибиралися зірки Давида чи написи на їдиш.

Згодом, вже в 60-70-і, коли набув розвитку сіоністський рух, ці пам’ятники стали символом усвідомлення євреями своєї національної приналежності. Євреї починають використовувати пам’ять про Голокост як аргумент для виїзду з СРСР. Водночас офіційна пропаганда видавала літературу про «українських буржуазних націоналістів» у час війни, показуючи, що їхні жертви були поляками та євреями (такою була, наприклад, серія «Пост імені Ярослава Галана»). Таким чином євреї, спершу видалені з офіційних радянських політик пам’ятання, згодом до них все ж повертаються.

Але важливо також говорити і про матеріальний бік цієї пам’яті. Звісно, в СРСР існувало масове виробництво пам’ятників, але держава не завжди могла забезпечити ними усі населені пункти, які воліли їх мати. Розв’язати цю проблему допомагали стосунки тіньової економіки, за допомогою яких в СРСР можна було роздобути більшість дефіцитних товарів. Наприклад, величезна кількість пам’ятників Леніну, що стояли по всій країні у 1960-80-ті, були «неофіційними», купленими колгоспами чи підприємствами. Для маленьких містечок це часом був єдиний спосіб отримати такий пам’ятник, бо офіційним шляхом «вибити» на нього бюджет і всі дозволи було складно. А мати його хотілося, адже це підвищувало статус населеного пункту. Ці «неофіційні» та водночас офіціозні пам’ятники – теж частина культури пам’яті.

А. П.: Як далі змінювалося пам’ятання про події Другої світової в регіонах України, зокрема у Львові? Як долався конфлікт історичних пам’ятей представників різних громад міста?

І. С.: Це слушна думка –  аналізувати досвід Західної України (і Львова як його частини) щодо пам’ятання про Другу світову окремо від решти країни. Сьогодні люди часто схильні осмислювати подібні досвіди в категоріях цілого народу, застосовуючи більш уніфікуючий наратив національної історії, а це не завжди вірний підхід. Для Львова зокрема.

Найбільшими на момент початку Другої світової у Львові були три громади –  польська, єврейська та українська. Наративи ж повоєнних часів творилися вже в українському Львові. Адже поляків по війні виселили в рамках «обміну населенням», а євреїв лишилося геть небагато (дослідники говорять про 800-1000 осіб, що пережили Другу світову у Львові), і вони також виїздили. Тож, якщо до війни панівною культурою у місті була польська, тепер це було українське місто. Тому очевидно, що закорінення наративу про війну у Львові часто відбувалося силами людей, що не жили там під час війни, а наприклад, прибули туди з ближніх сіл та містечок вже пізніше, внаслідок індустріалізації.

Наративи ж тих, хто виїхав зі Львова, формувалися вже з нових місць проживання, і часто перебували в певній конкуренції – це було щось на кшталт «змагання жертв», коли статус переможця стає дуже сумнівним, а статус жертви навпаки – привабливим.

Регіональний фактор у контексті політик пам’ятання про Другу світову справді дуже важливий. Наприклад, дуже багато міст на Східній Україні у пошуку новітньої ідентичності зрозуміли, що єдиним шляхом «вписатися» до великої історії для них є саме події Другої світової в їхній місцевості. В багатьох містах, зокрема у Харкові, день звільнення від фашистських загарбників став днем міста, і довгі роки лишався дуже важливим святом.

А от у випадку Львова все зовсім не так. Тут ми радше бачимо запозичення моделі низки центральноєвропейських країн – змагання жертв і спробу запровадити ідею про два тоталітаризми (радянський та нацистський). Звідси і теза про подвійну окупацію.
Хоча треба сказати, що вже на 2014 рік було зрозуміло, що така модель пам’ятання в цих країнах показує себе токсичною, адже не спонукає говорити про власні провини титульних націй та фокусуватися на правах людини і гуманістичній складовій, натомість продовжуючи націєцентричний наратив.

А. П.: Як ці політики пам’ятання у Львові видозмінювалися в пізньорадянський і пострадянський період?

 І. С.: Для Львова цього часу властива спроба поступового укорінення і доведення, що це місто є «нашим», українським (про що переконливо пише Тарік Амар). Львів по війні був «порожньою мушлею», містом, що дісталося нам фактично без мешканців. Це спроба привласнення, осягнення міста, виховання у собі навички турботи і любові до нього, спроба зрозуміти і осмислити цінність міста, яке ми успадкували (про що наразі готує книжку Софія Дяк).

І навіть розвиток міста у радянський час також це доводить. Адже хоча існували планувальні проєкти зі знесенням значної частини історичної тканини міста і створенням великих репрезентативних площ і проспектів, вони не були втілені в життя.

Якщо в сталінський час мали місце акти вандалізму та знищення споруд чи монументів, наприклад, пам’ятників, що вшановували польських державних діячів тощо, то в пізньорадянський період розуміння і прийняття історичної спадщини перейшло на геть новий рівень. Важливою подією у 1970-х також було надання історичному центру Львова статусу історико-архітектурного заповідника – цю подію можна вважати апогеєм  процесу осягнення цінності міста, про який я казала.

Нині ця спадщина ще більш осмислена, досліджена і навіть подекуди проговорена (хоч тут і досі лишаються сліпі зони і складні питання).

Історія розвитку Львова у цей період також мала і «прикордонний вимір» у вигляді економічних проектів (те ж будівництво газопроводу «Дружба»), міжнародно-туристичних українсько-польських стосунків. Часто в них відчувалася напруга: поляки досі вважали Львів своїм містом. Радянським гідам часом доводилося аргументувати «есенційну» приналежність Львова до східних слов’ян, апелюючи ще до часів Київської Русі.

Саме тому, на мій погляд, дуже важливо говорити про радянський період як про час набуття нового права на Львів саме через розвиток міста, а також через розуміння його цінності і турботу про нього.

А. П.: Наскільки змінилися політики пам’яті про події Другої світової в Україні 30 років незалежності? Ми пройшли довгий шлях, але чи можна говорити, що конфлікт історичних пам’ятай подолано?

І. С.: На жаль, східно- та центральноєвропейська націєцентрична модель пам’ятання і говоріння про Голокост через підкреслення власних страждань все ще має місце. І я бачу в цьому великий виклик для найближчого майбутнього, адже є ризик усталення подібної моделі пам’ятання про війну на Донбасі, що нині триває. Зокрема пам’ятники воїнам АТО, що сьогодні зводяться, не видаються мені такими, що провокують на глибше думання про феномен героя. Це є подальша сакралізація героїзму, тоді як, на мою думку, його потрібно навпаки десакралізувати через говоріння про ветеранів як про живих людей, що потребують реінтеграції і уваги, а не безособового звеличення. Дуже небезпечним в цьому контексті видається також зростання популярності націоналістичних сил і думка, що причиною україно-російської війни стала недостатня націоналізація.

Проте за часи незалежності справді багато чого змінилося. Якщо говорити про Львів, то гадаю, що не завжди можна вимагати від людей розуміння і примирення, коли їхній особистий біль не був у достатній мірі почутий. Обопільних звинувачень не бракує. Позбутися їх і змістити фокус на майбутнє – важливе завдання на майбутнє.

 Якою сьогодні є наша суспільна пам’ять? Є чудові приклади з різних регіонів України, які говорять про те, що наше пам’ятання може бути самокритичним і рефлексивним. Що воно може апелювати більшою мірою до майбутнього, аніж до минулого. Все це – важливі кроки до учасницької і відповідальної культури пам’ятання. Наприклад, у Черкасах є інтерактивний пам’ятник, що містить екран. На ньому – контент, що змінюється. Цей об’єкт передбачає передусім взаємодію з відвідувачами, і прекрасно втілює собою ідею, що без того, хто пам’ятає, пам’ятник є мертвим.

Або-от Меморіал Небесній сотні у Львові – на мою думку, він є справжнім проривом для міста через фактичну відсутність монументальної складової у ньому, це чисто ландшафтне рішення, що є місцем вшанування загиблих, але водночас відновлює внутрішні зв’язки у місті на рівні щоденного користування ним.

Анастасія Платонова

24 09 2021

http://www.korydor.in.ua/ua/stories/iryna-sklokina-radianska-pam-iat-pro-vijnu-vidobrazhaie-iierarkhichnu-strukturu-suspilstva-nerivnykh-mozhlyvostej.html?fbclid=IwAR0M1Pl67z-4s5aOMRRhYsSgCncM1GGvJIFE-pN-EF2y8ARdqWDuaa88GMo