www.ji-magazine.lviv.ua

Тімоті Снайдер, історик, професор Єльського університету

Чи справді Росія має «велику історію»? Чому Україна – це виклик для російської ідентичності? І чому Путін саме зараз написав статтю про «один народ»? Промова Тімоті Снайдера на Київському безпековому форумі 1 грудня цього року.

Хочу сказати кілька слів про ставлення Путіна до України.

Як вам усім добре відомо, пан Путін цього року опублікував щось на кшталт есею, у котрому виклав своє ставлення до історії України, Білорусі та Росії.

З історичної точки зору ця стаття цілковито не має жодної цінності. Коли я читаю її як історик, у мене виникає враження, схоже з тим, яке маю, коли, наприклад, на коктейльній вечірці я змушений спілкуватися з кимось із палкими переконаннями про події минулого, хто насправді не розуміється на тому, про що говорить. Зазвичай історики в таких ситуаціях кивають, посміхаються і знаходять привід, щоб відійти.

Але пан Путін – не просто «хто-небудь», а голова важливої держави. Тож до його міркувань треба поставитися серйозно. Але поставитися до них серйозно не як до історії – адже в сенсі історії його погляди смішні, – а як до політики.

Найперша річ, на котру слід звернути увагу в цьому творі, – це те, що він насправді взагалі не про Україну. Насправді він про Росію. Коли уважно читаємо цю статтю, то можемо помітити, що вона насправді про відсутність. Про відсутність історії Росії. Немає історії Росії, яку міг би розповісти пан Путін. Він може розповісти історію про певні взаємовідносини з Україною. Які з певних загадкових причин зіпсувалися.

Друге, що ми помічаємо в цій статті, – що вона не про майбутнє. Це розповідь про минуле. І це є характеристикою режиму Путіна: у тій розповіді, яку веде Путін, у Росії немає майбутнього. Там є лише минуле. Мітичне минуле.

Це – визначальна проблема його нібито режиму. При олігархаті, або клептократії, при плутократії – як би ви це не назвали – коли всі ресурси сконцентровані в руках наближеної до центру режиму еліти, дуже важко говорити про майбутнє. Дуже важко навіть уявляти майбутнє. Тож в цій ситуації клептократичний режим продукує міти про минуле. Він заповнює політичний простір, в якому відчуває відсутність майбутнього, минулим.

Проте проблема в тому, що в такій історії немає росіян. Немає людей. Ця розповідь насправді відкриває нам, наскільки далеко на ранньому етапі своєї національної історії перебуває Росія. У тому способі викладу історії, який формулює Путін, Україна є чимсь на кшталт милиць. І Білорусь є чимсь на кшталт милиць. Росія не може розповісти історію про саму себе. Тому історія, яку вона розповідає, ґрунтується на інших народах.

Як я казав, стаття Путіна насправді не про Україну, а про Росію. І вона демонструє нам, що голова Російської Федерації не може розповісти історію, яка була би власне про Росію. А сама Росія ще не досягла такої стадії розвитку, де такі речі були б можливими.

Коли читаємо цей есей у контексті російського вторгнення в Україну та окупації її територій, то він говорить нам: Росія напала на Україну, бо росіяни ще не знають, ким вони є. Росія на чолі з Путіним вторглася в Україну задля того, щоб могти розповісти щось на кшталт історії про те, хто такі росіяни.

Ця історія – і це жахливо для Росії – тотально негативна. Історія така: «Ми – люди, яких решта світу не розуміє. Ми – люди, яких не розуміють, коли ми кажемо, що з українцями ми один народ. Ми – люди, яких не розуміють українці, коли ми кажемо їм, що ви і ми – один народ».

Тож Путін формує для Росії щось на кшталт ідентифікації, яка є мітичною, яка зосереджена на минулому, яка є повністю негативною, яка повністю залежить від інших народів.

І ось тут, на мою думку, проблема сягає найбільшої глибини. Це негативне ототожнення Росії стало реальною зовнішньою політикою.

Якби Путін направду проводив реальну зовнішню політику, яка мала б на меті захист довгострокових інтересів Російської Федерації та її народів, – така міжнародна політика концентрувалася б насамперед на Китаї. Вони були б стурбовані захистом російського суверенітету у стосунку до Китаю.

Росія має екзистенційні проблеми у відносинах з Китаєм. Росія не має таких екзистенційних проблем із Заходом. Але вторгнення в Україну і всі наративи щодо цього вторгнення – вони створюють проблеми із Заходом. Яких могло б не бути. Цим вторгненням і цими наративами Путін відрізав Росію від Заходу – що було абсолютно непотрібно. І привів Росію у становище, підпорядковане Китаю.

Таким є «досягнення» зовнішньої політики пана Путіна. А якщо на це подивитися холодним поглядом, то це насправді провал зовнішньої політики.

Сьогодні Росія має вплив у світі через те, що вона розташована між Заходом і Китаєм. Напавши на Україну, відрізавши себе від Заходу, Росія серйозно послабила свої позиції у стосунку до Китаю. Це – наслідок зовнішньої політики Путіна.

Я підходжу до останнього пункту.

Є те, що залишається несказаним у Росії, принаймні в політичних колах. Це те, що насправді Росія сама відрізала себе від України.

У статті пан Путін твердить, що Росія та Україна мають бути разом, але вони розділилися через якусь містичну змову Заходу. Втім правда набагато простіша, ніж це. Правда стоїть просто перед нами. Причина, чому Україна та Росія не є близькими, – це те, що Росія напала на Україну.

Іншими словами, якщо Путіна насправді хотів дружніх відносин Росії та України, то саме він і ніхто інший зробив їх неможливими. Не лише на час свого режиму, а на роки і на десятиріччя вперед.

Якщо він справді переймається тим, про що писав, – а я думаю, що це так; його тези історично безглузді, але він вірить у це як людина, – якщо він справді переймається тим, щоб Росія й Україна були близькими, то… Немає жодної людини на світі, яка б більше провинилися у втраті цих близьких відносин більше, ніж він сам, Володимир Путін. Він сам через свою зовнішню політику, через свої дії, через своє рішення напасти на Україну зробив неможливими приятельські відносини Росії та України.

Це те, про що [в Росії] не говорять, що не можна казати. Тому пан Путін мусить вдаватися до довгих історичних фантазій, які дозволяють йому казати: «Це не я, це Захід. Це не те, що відбулося – моє вторгнення в Україну. Це не пов’язане з сучасністю, це пов’язане з давніми історичними фабулами».

Це приводить нас до відповіді на запитання: навіщо ця стаття, чому вона з’явилася саме зараз – через сім років після нападу на Україну? Відповідь пов’язана не з минулим, а з сьогоденням, пов’язана не з Україною, а з Росією, зокрема, пов’язана з пізнім періодом путінського режиму.

Пан Путін – старіючий лідер деспотичного режиму. Деспотичного режиму, який провалився у власних цілях. Він не зміг зробити Росію незалежним гравцем міжнародної політики, натомість Росія стала узалежненою від Китаю. З іншого боку, він не зміг зблизити Росію та Україну. Навпаки – напавши на Україну, Росія на довгий час отримала українську ворожість.

Тож на цьому етапі своєї кар’єри Путіну залишається лише приховувати ці провали за брехнею.

Підготував Володимир Семків, запис і субтитри – Київський безпековий форум

 02.12.2021

https://zbruc.eu/node/109102