www.ji-magazine.lviv.ua

Олеся Ісаюк, центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Загальний тон великої частини патріотичних українців у фейсбуках та на інших платформах відверто нагадує невольницький плач. Порошенко програв, Росія наступає, зелені, як сарана, народ пасивний, Захід нас не чує, нас усіх перестріляють, виженуть, все розпродадуть, кляті олігархи, ой-вей...  Бувають особливо “вдалі” моменти, коли така “оптимістична хвиля” захоплює навіть частину ветеранів — людей, які вже точно мають досвід протистояння суттєво сильнішому противникові і яких не так то і просто увігнати в депресивний стан.

Знаєте, що це нагадує людині, знайомій з історією? Донцова з Липинським. У першого половина “Націоналізму” — це батькування у хвіст і гриву пасивного народу, занадто правильних політиків і культурників, браку активності, суб’єктності, проривності, внутрішніх срачів і далі за списком. Конструктивна частина у Донцова, тобто третя частина “Націоналізму” під назвою “Українська мрія”, відверто бліда і слабка на фоні решти. У Липинського трохи краще, але “Листи до братів-хліборобів” починаються розлогим вступом, де В’ячеслав Казимирович, знов-таки, сварить і самого Донцова, і “соціалістів”, під якими треба розуміти керівництво Директорії (правда, останніх він ще не раз поминає). Заради справедливості — вони далеко не оригінальні, звинувачувально-сердиті тексти зі своїм рецептом “хто винен і що робити” писало в ті роки багато українців, а відносно великій кількості мемуаристики про ті часи ми завдячуємо також і завзятій полеміці у пошуку того єдиного винного, через якого все закінчилося так, як закінчилося. Винним бути, очевидно, не хотів ніхто, а соцмереж тоді не було. 

Зараз серед громадянства панує подібний настрій: “Славних прадідів великих Правнуки погані” і “хто ж той поганець, який усе запоров”. У такій парадигмі все виглядає красиво — Порошенко очільник чергової ітерації національно-визвольної боротьби, події 2014-2019 років — це визвольна війна, яку ми вчергове програємо, бо, ой Божечки, на чолі країни створіння з пекла родом, яке посадили вороги, аби тепер уже напевно нас згноїти. І ми зараз знову у році так 1764-му... чи то 1921-му. То вже залежить від рівня освіти і мазохізму.

І тут принаймні я впадаю в ступор. Гов, громадо! Фронт ще стоїть. Армія бореться. “Злити” нас під вивіскою “формули Штайнмаєра” не вдалося. Інституції ще багато де тримаються. Навіть з тим, що зараз з ними відбувається — у 2014-2015 році, вони самі по собі були на грані фантастики. Фактичне безвладдя? Отаманія? Натуральний обмін? Юрби безпритульних? Абсолютна відсутність України як суб’єкта будь-де? Поділ між чотирма сусідами? Де це все??? Якщо зараз у нас "паростки національного відродження", то що було у часи Шевченка? "На всіх язиках все мовчить" і т. д. А випадково не цю епоху і небезпідставно назвали періодом національного відродження? Якщо у нас зараз перспектива — "рабство і сотні тисяч жертв", то що в нас було сто років тому? Може, перспектива розквіту?

Ще, моє "улюблене" — про демотивацію армії. А що тоді було у 1919 році, коли результатом деморалізації було розбігання по домівках і формування отаманських загонів? Якщо у нас тут терор, диктатура і тихо виловлюють певну категорію людей — то що тоді в Білорусі???

То чого плачемо, врешті-решт? Явно цей плач має ірраціональну природу. По суті, зараз велика частина українців відтворює на автоматі те, що можна назвати “визвольним циклом”. В уяві середньостатистичного активного українського громадянина він має три стадії. Спочатку відбувається зрив, тобто повстання. За ним слідує героїчна боротьба за свободу,  у результаті якої зазнається поразки, і зрештою настає стадія невольницького плачу, тобто проживання поразки. Саме це залишається у голові українця, який востаннє більш-менш детально знайомився з історією у школі, а пізніше не вибрав для себе фах історика.

Що у цьому всьому вимагається від активного свідомого українця? На перших двох етапах — максимально емоційно і глибоко ангажуватися у справу. Тут питань не було — Майдан, волонтерство, добровольчий рух. Правда, проблему було видно вже тоді — передусім на сюжеті “влада зливає добровольців”. З точки зору визвольного циклу держави, яка сама дає собі раду, і то цілком суб’єктно, — не існує. Держава може бути тільки чужою і ворожою. Бо як же добровольці, а як же народ у боротьбі, а як, зрештою, тоді робити кар’єру будителя і борця “за честь і славу, за народ”?

Словом, діагноз простий — об’єктивно українці вже на стадії суб’єкта, побудови держави і її модернізації. Але суб’єктивно мислять себе все ще на стадії об’єкта, який тільки визволяється, тільки виборює своє “я”, свою незалежність і суб’єктність. Зеленського треба бити якраз за фактичні спроби спихнути нас на рівень об’єкта, незалежно, розуміє він, що робить, чи ні.

Добра половина українців у ситуації суб’єктності почувається, як російський лідер в умовах демократії. Як корова на льоду. І починає відчайдушно волати про “встань, Тарасе, встань, Богдане”, ой, перепрошую, “нові обличчя” або ж плакати за полеглим батьком-отаманом, ой, перепрошую, бідолашним Порошенком, якого не оцінив такий-сякий народ. Одна біда — Порошенко вмирати не збирається. Хоч від нього і вимагається “пропасти”, аби довести до кінця героїчний паттерн: очолити спротив — безнадійно і героїчно боротися — програти і піти у вигнання. А ще краще — героїчно загинути у останьому бою. Ото якби після оголошення результатів виборів Порошенко у прямому ефірі кинувся на меч чи кинджал, бажано ще з латинською цитатою, щось “солодко і почесно вмирати за Батьківщину”, ото було б у сам раз.

Зеленський істинно українських патріотів також спантеличує — що це за популізм, що це за танці-шманці, де репресії? Де заборони на мову? Нє, не оце, що Бужанський просуває і що збивають на підльоті, а красива така заборона, на кшталт Емського указу. Справи проти генералів теж якісь нецікаві, все про якісь там бронежилети та катери. Дайош друге СВУ, з вироками з “український буржуазний націоналізм”. А то несолідно. Де помучитися за національну ідею, незрозуміло. Ветерани теж — чого б їм героїчно не загинути, ми б таку красиву символічну могилу насипали, а вони живі, ходять і ще й організовуються, роблять щось.

Мало не єдине, що може реально тригернути людей і вивести на вулицю, — це “пряма і явна” загроза чогось, що виглядає, як поневолення. Це пояснює, чому публіка “впала на вуха” з приводу пріснопам’ятної “формули Штайнмаєра” і чому всіх так струсонули новини про угоду з Китаєм.

Такого роду “героїчний героїзм” абсолютно не бачить реальних загроз, як і реальних методів їм протиставитися. Наприклад, зараз маємо, по суті, спроби одночасно обрубати матеріальну базу еволюції України у щось пристойне і знищити культурну інституційну інфраструктуру, але багато хто з цілком патріотичних громадян розглядає це як сукупність кейсів, де у кожному окремому випадку грає роль передусім матеріально-корупційний інтерес влади. Тим часом як цей інтерес є тільки побічним ефектом. Бонусом для виконавця, так би мовити.

Причин цьому багато. Перша з них очевидна — це інерція системи координат, у якій українці, хочуть чи ні, жили останні років триста. Людська психіка — структура інерційна, і те, що формувалося століттями, за кілька років кардинально не змінити. Ця ж обставина пояснює, чому носіїв визвольного циклу більше серед старшого покоління — вони формувалися в умовах боротьби, а часом і самі були більш чи менш активними її учасниками або свідками.  По суті, визвольний цикл — це мобілізуюча схема в умовах колоніального тиску. Ця істина пояснює відносну популярність “Свободи” у західних регіонах, як і відносну ефективність її експорту у центральні області — “Свобода” пропонує отой самий “визвольний” націоналізм. До якого західні українці звикли, а молодь центральних регіонів у стані відкривання для себе власної Вітчизни сприймає його як оте саме “яйце-райце”, завдяки якому Західна Україна зберегла себе українською.

Друга  причина — інерція народництва. Звучить дико, враховуючи, скільки народники зробили для появи структур, написання ключових текстів, побудови інституцій і що, зрештою, саме з народників виросли наступні покоління і ідеї боротьби. Але “всякому овочу свій час”, а, тим часом, окремі аспекти цієї течії надійно законсервував, пристосувавши для своїх цілей радянський режим, в результаті чого ми досі розглядаємо на підсвідомо-масовому рівні власну історію як безкінечну смугу  “народних повстань” і обов’язковою легітимацією яких є “народ”. Який мудрий. Але в разі чергової поразки стає зрадливим, пасивним і обов’язково нещасним, який треба пробудити до наступної ітерації і наступного зриву.

Третя причина — тоталітарна травма. Про це я вже чимало писала в інших місцях і текстах, тому перепрошую за мимовільний самоплагіат. Але тут спрацьовує одразу кілька моментів. Насамперед, банальна інерція страху. У ситуації, коли просто за буття тим, чим ти є, загрожувало щонайменше втрата роботи — і це в ситуації повної державної монополії на все — страх, і не тільки за себе — ставав частиною людини.  Страх не скасовував відчуття огиди і душевного болю за все, що відбувалося зі злої волі чужинців.  Наслідок — у якийсь момент людина просто починала жити у постійному самоприниженні. До того ж постійна загроза репресій і пам’ять про конвеєр убивств сталінщини диктувала самопритлумлювання, самоусунення з процесів, дводумство. Відповідно, просто не залишалося простору для рефлексій, усвідомлення, аналізу. Яке вже там, якщо просто за переказ родинних спогадів, якщо дитина десь проговорилася, можна було очікувати неприємностей від “компетентних органів”? У результаті відбулося “застрягання” у парадигмі визволення, а непророблена травма, точніше, підсвідома пам’ять про момент травми не дає вийти з цієї парадигми, хоча об’єктивна реальність уже аж пищить, що годі триматися за все решта.

Усе це накладалося на пропаганду тоталітаризму, у якому є “свої” і є “вороги”. Враховуючи загрози, які несла приналежність до ворогів, краще було таки бодай позірно бути в числі “своїх”, що належало якось заманіфестувати. Разом з хронічною загрозою репресій, життя у таких умовах виховало силу людей з синдромом "русского интелигента" — гіперкритичного, поневолі безвідповідального, надмірно обережного, не усвідомлюючого сили своєї зброї — тобто слова, не в стані зауважити зв’язків між матеріальним і духовним, зрештою, претендуючого на абсолютну моральну чистоту, і ця претензія має ту ж логіку, що і в жертви домашнього насилля — це я така погана, насильник просто зірвався. Небажання українського освіченого класу лізти у брудну політику і бажання залишатися на морально виграшній позиції борця за волю — чи то у стані боротьби, чи то у стані поразки — це з тієї ж опери.

Характерна риса — у нас досі популярніші ті знакові постаті історії, які “засвітилися” у ролі лідерів повстань. Звідси любов до Кривоноса, гайдамаків, опришків, Довбуша, культивування Махна на півдні.  А, наприклад, гетьман Петро Сагайдачний, який зробив козацтво тим, чим воно і стало — збройним станом, здатним до формування еліти і державотворення, — сильно в тіні. Також в тіні Іван Виговський, автор блискучої перемоги над Москвою під Конотопом і Гадяцької унії. Геть чисто випадає з уваги факт належності Дмитра Вишневецького до князівської династії Вишневецьких — тих самих, з яких і Ярема. От ніяк при заснуванні Січі близько не стояли адміністративні навички князя, які йому в силу походження прищеплювали змалку — сама тільки “боротьба за Україну”.

Навіть у тих випадках, де постать чи структура і повставали, і формували свої інституції та структури, ми сприймаємо їх тільки у якості повстанців. У результаті Богдана Хмельницького сприймають як керівника воюючої України, як варіант — дорікають йому за розвал Речі Посполитої, але от окремі етапи будівництва ним інституцій Козацької держави — залишаються поза увагою. Не тільки на рівні масовому — серед освіченого товариства теж. А вже якщо б хтось сказав вголос, що Хмельницький намагався започаткувати власну династію, — уже бачу і чую той лемент, не гірший, ніж “Порошенко хоче узурпувати владу” у ситуації з введенням воєнного стану восени 2018 року. Іван Мазепа в нас асоціюється виключно з повстанням проти Петра І і трагедією в Батурині. Бонусом — поразка під Полтавою і смерть у вигнанні. Суцільні муки...

А не треба мучитися. Зараз скажу страшне — Богдан Хмельницький, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич не мучилися за Україну. Вони за неї боролися. Всіма методами, які мали до послуг. Писали “найнижчий підніжок Й.К.Милості”, укладали унії з Річчю Посполитою (це я про Гадяч 1658 року), створювали організації, починаючи від просвітницьких і закінчуючи підпільними. Домовлялися, улещували, просили, вимагали, шантажували, використовували можливість, підкуповували, користувалися становищем... Чого тільки вони не робили.

Завдяки їм і їхньому неоціненому поза домінацією “визвольного циклу”, де химерно сплелися “визвольний націоналізм” і перестигле народництво, зараз ми воюємо за інституції — не за окремих людей і місця у "великій, незакінченій війні" проти імперії, і ми, попри все, тримаємо фронт проти імперії уже восьмий рік, хто б не був при владі.

У нас уже цикл, порівнянний з циклом Польщі і Балтії у ХХ столітті. І Франції у ХІХ.

Історія — це процес, а не біг по колу. Пора второпати.

І діяти відповідно до ситуації, а не тягти відпрацьований паттерн далі за собою. Я розумію, що страшно і що всі попередні спроби закінчувалися боляче і важко, але інакше не буває. Гов, повстанці сиділи у набагато гірших умовах, і кожну свою відозву закінчували тим, що робити адресатам. Хоча починали часами таки чисто в стилі "ойойойой".

Якщо можна говорити алегоріями-аналогіями, то 2004 рік — це "проба пера", а ось Революція Гідності — це наша Бастилія і присяга для зали у гри в м'яч. Це наш "Довгий парламент". Це наші 95 тез. Тобто те, що задає видимий старт довгому, бурхливому і важкому шляхові модернізації. У нашому випадку — заодно і деколонізації.

Після Майдану почалася війна. І правління суміші революціонерів і "українських Мірабо". Їхня задача була скромна — забезпечити, щоб на дальших етапах країна не розлетілася на друзки. Ми зараз у 1815 році. Або у 1798. Найімовірніше, ми все-таки зламали парадигму 1919 року і перед нами — подоба європейського ХІХ століття — період гострих політичних конфліктів, вуличних боїв, політичної сатири, економічної та соціальної модернізації і — формування серед цього всього реальної демократії.

Попереду ще довгий шлях до своєї землі обітованої. Шлях з війнами і проблемами. Не чекайте чуда. "Вірте в Бога і тримайте порох сухим". 2014 року нічого не закінчилося, тільки почалося. Закінчилася хіба епоха постколоніального болота, яке зараз відчайдушно намагаються повернути. І, ніде правди діти, своїм застряганням у визвольному циклі ми ризикуємо їм підіграти, незалежно від партійних та особистих симпатій.

15.07.2021

https://zbruc.eu/node/106328