www.ji-magazine.lviv.ua

Наталя Гузенко, засновниця проєкту Amuse A Muse

Кожного року все більше мисткинь виходять із тіні чоловічих спин, вражаючи нас своїми творіннями. Виключені з офіційної історії, жінки (живі та ті, що вже пішли від нас) поступово займають гідні місця в історії мистецтва.

Саме цим мисткиням присвячена книга Бріджит Квінн «Неймовірні. 15 жінок, які творили мистецтво та історію» видавництва ArtHuss. Одна з героїнь — Артемізія Джентілескі (1593-1652). « Існувало чимало караваджистів, та була лише одна караваджистка», —написала про неї Мері Ґаррард, дослідниця її творчості. Приємного читання!

Юдит, що відрубує голову Олоферну, 1620-1621, Артемізія Джентілескі, Галерея Уффіці, Флоренція

Ось перше, що, як на мене, слід знати: мистецтво може бути небезпечним, навіть якщо воно добропристойне.

А часом добропристойне мистецтво навіть на вигляд є небезпечним. Візьмімо, наприклад, «Юдит, що відрубує голову Олоферну». Написана близько 1620 року, ця картина не втратила ані на крихту своєї здатності шокувати.

Ви, звісно, можете спитати: «А що такого?». Хоча в певному сенсі зображення говорить саме за себе. Дві жінки тримають чоловіка, а той намагається чинити опір, хоч одна з них притисла до його шиї меч.

Це жорстоке і криваве полотно, безперечно. Те саме можна сказати про чимало інших картин: насильство — як і романтичне кохання та духовний порив — було однією з головних тем мистецтва. Але в цій картині багато такого, що спантеличує. Ми бачимо двох напружених холоднокровних жінок. Так могли би виглядати дві кухарки, які патрають індичку. Звісно, робота кривава, і не найпростіша, але це справа, яку їм треба зробити. І цю справу теж треба було зробити.

Тут зображено єврейську вдову Юдит і її служницю Абру. Вони вбивають ассирійського генерала на ім’я Олоферн, який хотів знищити їхній народ.

Юдит, що відрубує голову Олоферну (фрагмент), 1620-1621, Артемізія Джентілескі, Галерея Уффіці, Флоренція

Але хоча їхній чин героїчний, óбрази обох не викликають захоплення. Обличчя жінок яскраво освітлено з нижнього лівого кута, й тіні, що на них падають, не додають принадності нападницям, що дивляться на свою жертву згори.

Не так і легко визначити їхній вік і статус, адже обидві жінки зосередилися на роботі, хоча Юдит ледь відхилилася від бризок крові. Напевно тому, що кров може заплямувати їй убрання. Кров бризкає на ліф її сукні та на груди, а також стікає грубими червоними струмками по білому ложу, на якому лежить Олоферн.

Приголомшена жертва Юдит корчиться в смертельній агонії. Він оголений. Юдит і Абра, навпаки, вдягнені. Вони стоять, а чоловік лежить розпростертий. Юдит тримає в руці смертельну зброю — в нього ж немає нічого. Інакше кажучи, вся влада тут належить жінкам.

І жінки не просто вдягнені (що контрастує з оголеністю їхньої жертви) — одна з них вбрана як заможна особа. На Юдит — елегантні золотаві шати з широкими рукавами, засуканими до ліктів (жінка ж бо за роботою), обшитими багряною тканиною, що римується з червоною кров’ю ворога, яку проливає Юдит. Вона вхопила чорне волосся Олоферна, а трохи вище на її руці видно пару золотих браслетів.

Юдит, що відрубує голову Олоферну (фрагмент), 1620-1621, Артемізія Джентілескі, Галерея Уффіці, Флоренція

Як зауважила дослідниця Артемізії Мері Ґаррард, один із браслетів легкий і простий, натомість другий — широкий і пишно декорований; а коли придивитися, то в кожному з окремих овалів браслета можна побачити образи богині Діани. Оскільки грецьке ім’я Діани — Артеміда, то це водночас і зашифроване ім’я самої художниці, котра створила цей неспокійний художній світ.

Юдит своєю простотою та елегантністю, спокоєм, із яким вона проливає кров ворога, і владністю, з якою відбирає життя, — всім цим разом, здається, ставить нам питання: чи жіноча це справа?

Відтинати голову?

А малювати?

Автопортрет в образі Святої Катерини Александрійської, бл 1616, Артемізія Джентілескі, Національна галерея, Лондон

Автопортрет в образі Алегорії живопису, 1638-1639, Артемізія Джентілескі, Королівська колекція, Лондон

Як і більшість мисткинь, котрі жили до ХХ століття, Артемізія Джентілескі (1593–1656) була дочкою художника. Її батько, Ораціо Джентілескі, був шанованим бароковим художником Риму. Його було обдаровано — чи то проклято — достатнім талантом, аби вміти розпізнати тих, хто має видатний хист. Ораціо був раннім послідовником Караваджо та його революційного мистецтва.

Караваджо утвердив нову візуальну мову, що поєднала миттєвість натуралізму з піднесеним драматичним чуттям. Він застосовував світлотінь (різкі контрасти світла й темряви) для посилення впливу, доводячи це до тенебризму (ефект, коли панівну темряву в місцях її найбільшого зосередження проривають яскраві та потужні промені світла) для створення максимального драматизму в світі, з яким усі глядачі можуть себе ідентифікувати.

Порівняйте підкреслено земний світ Караваджо з Леонардовими таємничими потойбічними сценами, наче охопленими суцільним туманом (згадане вище сфумато) або ж різко окресленими постатями надгероїв Мікеланджело. Караваджо пропонував радикальний і майстерний відхід від такого мистецтва.

Юдит, що відрубує голову Олоферну, бл. 1599, Караваджо, Національна галерея старовинного мистецтва, Рим

Юдит та її служниця з головою Олоферна, 1621-1624, Ораціо Джентілескі, Водсворт Атенеум, Гартфорд

Ораціо приятелював із Караваджо достатньо близько, щоб 1603 року навіть відсидіти замість нього короткий термін у в’язниці (Артемізії щойно виповнилося шість років): обох художників визнали тоді винними в наклепі за написання глузливих віршів про вівтар, розписаний іншим художником.

Зверніть увагу й на те, що до першої своєї героїні я апелюю використовуючи її ім’я, а не прізвище. А роблю так я з двох причин: і щоб відокремити її від батька-художника, і тому, що в італійській традиції заведено величати видатних особистостей саме на ім’я:

Данте, Леонардо, Мікеланджело, Рафаель, Мадонна та ін. Правда, Караваджо уславив назву місця, де він народився і яке належало його батькові, але так сталося тільки тому, що ім’я Мікеланджело на той час уже було зайнято.

Караваджо утвердив нову візуальну мову, що поєднала миттєвість натуралізму з піднесеним драматичним чуттям. Він застосовував світлотінь (різкі контрасти світла й темряви) для посилення впливу, доводячи це до тенебризму (ефект, коли панівну темряву в місцях її найбільшого зосередження проривають яскраві та потужні промені світла) для створення максимального драматизму в світі, з яким усі глядачі можуть себе ідентифікувати.

Коли Артемізії виповнилося дванадцять, її мати померла, тож решту дитинства дівчинка провела в світі чоловіків. Мова не лише про її батька та братів, а також про батькових учнів, помічників, колег і моделей.

У наступні століття одним із найсильніших аргументів проти того, щоб дозволяти жінкам вивчати мистецтво, був той, що їм довелося б мати справу з безліччю чоловіків, які ошивалися в «темних коридорах» академій, студій та ательє.

Хтось інший міг би вирішити, що по смерті матері єдина дочка має забути про дитячі розваги (малювання, фарби) й узятися за хатні обов’язки. Але Ораціо розгледів талант Артемізії, тож вона стала шанованою особою в його майстерні.

Її освіта, скоріше за все, охопила всі художницькі вміння, як-то підготовка полотна, змішування фарб, малюнок із натури тощо; але, як і бувало зазвичай із дівчатами не вельми аристократичного походження, витонченіші сфери, як-то читання чи письмо, до програми навчання не входили. У дев’ятнадцять років Артемізія скаже в римському суді: «Я не вмію писати й ледь умію читати».

Змагання на Капітолійському пагорбі, 1630-і, Аґостино Тассі, Капітолійські музеї, Рим

І все ж батько поважно ставився до її мистецького виховання. З навчальною метою Ораціо запросив свого колегу Аґостино Тассі, який спеціалізувався на ілюзіоністських архітектурних картинах, аби той ознайомив Артемізію з найтоншими деталями перспективи.

Артемізія рідко з’являлася на людях. Вдома чи в батьковій студії вона була, як неважко зрозуміти, в найбільшій безпеці. Пригадайте бодай сади з високими мурами та майже непроникні будинки, в яких мешкали Ромео та Джульєтта, або те, що Данте випала нагода зустріти на вулиці свою кохану Беатріче — сусідку ще з дитячих років — лише двічі в житті.

Але навіть перебування вдома не змогло захистити Артемізію. Коли їй виповнилося сімнадцять, її сусідка (старша жінка на ім’я Туція— подруга дівчини, котра росла без матері) впустила наставника Аґостино Тассі в помешкання Джентілескі через боковий вхід зі свого будинку. Там старший художник зґвалтував юну ученицю, і хоч Артемізія кликала на допомогу, ніхто вчасно не з’явився.

Свідчення Артемізії про зґвалтування розривають серце: «Він задер на мені одяг, хоча йому це не так просто вдалося, затулив мені рукою з хустинкою рот і притис горло, щоб я не могла подати голос... Я намагалася кричати щосили, кличучи Туцію. Я роздряпала його обличчя й рвала на ньому волосся... Завершивши свою справу, він відпустив мене. Як тільки я відчула, що вільна, то кинулася до шухляди, вихопила звідти ніж і рушила на Аґостино зі словами: “Я хочу тебе вбити цим ножем, адже ти мене збезчестив”».

Юдит, що відрубує голову Олоферну (фрагмент), 1620-1621, Артемізія Джентілескі, Галерея Уффіці, Флоренція

Важливо наголосити: те, що зробив Тассі, на той час було не «зґвалтуванням» у сучасному розумінні, а радше «дефлорацією» чи то пак «крадіжкою» власності батька Артемізії — цноти його єдиної дочки.

Тассі розумів, що втрапив у халепу. Він порушив закон — позбавив дочку Ораціо честі, тож запропонував Артемізії одружитися. Адже якби вони вступили в шлюб, йому все зійшло б із рук. Артемізія знала, що, за італійськими законами та церковними догматами, як і за законами суспільної власності та за рештою мірил комфортності жіночого існування, будь-який інший варіант означав би для неї цілковиту руйнацію, тож пристала на угоду.

Та після кількох місяців обіцянок з’ясувалося, що Тассі вже був одружений. Ораціо подав у суд, пропонуючи свою «пограбовану» дочку для законного публічного огляду.

Далі був жахливий судовий процес тривалістю сім місяців. Щоб перевірити правдивість свідчень про зґвалтування, Артемізію піддавали тортурі, відомій як катування сивілли,— за допомогою своєрідних лещат: пальці просувають у металеві кільця, а потім дедалі більше стискають їх, аж до гострого болю.

Це був детектор брехні у версії XVII століття, золотий стандарт правдивості в тогочасній правовій системі. Погоджуючись на такі випробування, Артемізія не просто зважилася витримати неймовірний біль, а й ризикувала втратити руку, що для художника було б немислимо. Та вона вважала, що мусить це перейти.

Судові записи фіксують саме катування, а також те, що на кожне запитання, поставлене в суді, Артемізія відповідала: «Це правда, це правда, це правда, це правда». А потім вона несподівано зірвалася й закричала: «Це — перстень, який ти мені дав, а це — твої обіцянки!». Тассі в цей час сидів у судовій залі.

Вочевидь, не меншим катуванням, ніж сама «сивілла», була вимога до юної Артемізії витримати два акушерські обстеження, які мали підтвердити її «дефлорацію». На огляді був присутнім судовий нотар — щоб відразу ж зафіксувати результати.

Записи свідчать, що обидві повитухи «провели ручне обстеження та перевірили вагіну донни Артемізії Джентілескі» й виявили, що «та не є незайманою» з огляду «на розірвану дівочу пліву». Одна з них додала: «І сталося це вже давніше, не тепер, бо якби це було недавно, ми б розпізнали».

Ораціо виграв справу. Великою мірою це сталося завдяки лютій впертості його дочки, але також і тому, що в процесі виявилися й інші злочини Тассі: той, як з’ясувалося, замовив убивство своєї дружини, а також був батьком дитини, яку виношувала його невістка. Одне слово, ще той негідник. Це було просто благословення, що Артемізія не могла вийти за нього заміж.

Тассі офіційно «прогнали» з Рима, але насправді так і не змусили покинути місто. Тож за певний час він навіть знову працював із Ораціо, виконуючи його замовлення. Що тут скажеш? Іноді економічні аргументи переважають честь.

Артемізія поєдналася в шлюбі з незначним флорентійським художником на ім’я П’єрантоніо Стіаттесі вже за місяць після завершення суду в 1612 році. Станом на 1614-й вони мешкали у Флоренції.

По суті, Артемізія втекла зі свого римського дому, адже, незалежно від результатів суду, її ім’я було назавжди заплямовано. Упродовж століть репутація «розпусної жінки» випливала чи не в кожній історичній згадці про неї.

16 04 2020

https://www.amuse-a-muse.com/uk/2020/04/артемізія-джентілескі/