www.ji-magazine.lviv.ua

Наталія Бельченко, поетка, перекладачка

Українські сторінки біографії й творчості класика польської літератури

Ярослав Івашкевич. Джерело: Вікіпедія

Ярослав Івашкевич прожив довге життя (1894–1980). Він народився у Кальнику на Вінниччині в родині колишнього учасника польського Січневого повстання 1863 року Болєслава Івашкевича. Батько майбутнього письменника був відрахований із Київського університету, де навчався, зокрема, разом із батьком Максима Рильського. Зазнавши переслідувань царизму, Болєслав Івашкевич змушений був відійти в тінь і до кінця життя працював бухгалтером на Кальницькому цукрозаводі.

Ярослав Івашкевич. Джерело: Музей Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставиську

В архіві Польського радіо, до речі, є невеличкі записи спогадів Івашкевича, які він сам озвучив 1959 року. Митець розповідає, зокрема, про місця раннього дитинства, згадуючи кургани (наприклад, Сорочу Могилу) та сліпих лірників. Оскільки Ярослав був найменшим у родині (від брата його відділяло 19 років, а від наймолодшої сестри — 8), то, перебуваючи серед значно старших, він формувався скоріше в аурі ХІХ, ніж ХХ-го століття.

До дитячих образів поет повертатиметься впродовж усього життя. Навіть через багато років у Римі йому ввижатимуться персонажі дитинства:

Яке дивне
безсоння в Римі
підступають звідусюди
зовсім не римські обличчя

няня Ковальчучка
Дмитрик тітки Масі
та Гнатко з Бишева, який зойкав
«ой яка ж вода холодна»

і Юзек

Немає в мене миски молока
і козенятка я не зарізав
а вони так обступають звідусіль
спраглі
повернення іскрою існування 

Можливо, на Вінниччині саме няня Ковальчучка співала Ярославові пісеньку, якої він через багато років навчив свою доньку Мар’ю. Мені пощастило поспілкуватися у Варшаві з пані Мар’єю, їй було вже за дев’яносто, та вона з пам’яті залюбки наспівала українську пісеньку, яку пригадала з дитинства...

Після смерті Болєслава Івашкевича сім’я з 8-річним Ярославом ненадовго переїхала до Варшави, а повернувшись, оселилася в Єлисаветграді Згодом — Кіровоград, а зараз — Кропивницький.: тут проживали родичі Шимановські.

Меморіальна дошка на будинку гімназії у сучасному Кропивницькому. Джерело: архів Наталії Бельченко

І ось у 1904–1909 роках Ярослав уже навчається в Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії, відвідує музичну школу Густава Нейгауза й спілкується з його сином Генріхом, який стане прототипом одного з героїв останнього оповідання Івашкевича — «Тано».

Ярослав Івашкевич

[Тоді] ми постійно ходили до українського театру, де я бачив усіх великих акторів.

І напевно письменник мав тут на увазі Театр корифеїв.

Київський період

Ярослав Івашкевич, 1914. Джерело: Музей Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставиську

Єлисаветградське дитинство закінчилося з переїздом до Києва, в якому на 1909 рік мешкало близько 45 тисяч поляків (приблизно ⅙ тогочасного населення міста). Івашкевичі оселилися спочатку на Діловій, неподалік костелу святого Миколая, а пізніше на КузнечнійТепер — вулиця Володимира Антоновича.. Ярослав вступив до шостого класу Четвертої київській гімназії. Деякі гімназійні товариші мали великий вплив на формування його світогляду, як-от Микола Недзведський, що згодом став композитором. А також Юра Миклухо-Маклай, племінник відомого антрополога й мандрівника. Ярослав відвідував садибу Миклух у Малині на Житомирщині, де бачив екзотичні речі, привезені з подорожей.

З 1908 року підліток Ярослав робив регулярні щоденникові записи. Перший том виданих через багато років «Щоденників» буде присвячений Києву. У ньому, зокрема, знаходимо роздуми майбутнього поета, засмученого від’їздом сестри Гелени після Великодня 1911 року:

Ярослав Івашкевич

Сидів сьогодні над Дніпром і думав, що він завжди однаково несе свої хвилі, чи Геля поїхала, чи ні, чи якийсь ідіот, як я, живе, чи помирає. Зараз біля Дніпра, хоч помри, так чудово і все таке спокійне та вічне.

Вже 1916 року настрої того дня відіб’ються й у вірші «До Дніпра», досить авангардному як на той час — без великих літер і розділових знаків, — позначеному темою повернення до України, яка супроводжувала поета все життя:

та я повернусь дніпре ясної днини
коли навесні розквітають тернини
де хвиль твоїх вічність і врода

жалітись усе є ніщо і без втіхи
при смерті обличчі великім і тихім
о водо пречистая водо

Згодом Ярослав Івашкевич вступив до Київського університету святого Володимира, проте навчання на юридичному факультеті було юному поету не до душі. А втім, завдяки йому юнак уникнув призову на фронт Першої світової війни.

На початку ХХ століття панувала епоха «філософії естетизму», й студент-Івашкевич дихав її повітрям. Згодом він напише про цей час:

Ярослав Івашкевич

Я відчував відразу до будь-якої «звичайності» в житті. Часто ходив на концерти. Багато грав на фортепіано та компонував.

Зігравши на іспиті 1913 року «Прелюдію та фугу мі-мінор» Баха, Ярослав Івашкевич вступив до Київської консерваторії. І саме тоді остаточно вибрав мову творчості — польську, бо досі писав почасти й російською. Однак усе життя він звертався до української мови, аби точно передати свої враження, знайти влучне слово, як-от у «Книзі моїх спогадів»: «...тітка – neposediuszcza, як мовлять у нас в Україні».

Як письменник Ярослав Івашкевич дебютував 1915-го в новоствореному київському польськомовному часописі Pióro з віршем «Lilith», на який юнака надихнула вчителька київської гімназії Лідія Лапіна. Поезії, навіяні Подолом та Липками, з’явилися того ж року у виданні Kłosy Ukraińskie.

Перша збірка «Oktostychy» складалася переважно з текстів, написаних в Україні, але вийшла вже 1919 року у Варшаві, де тоді процвітала група «Скамандр». До речі, Ярослав Івашкевич був одним із її засновників. Цікаво, що, порівнюючи себе з іншим скамандритом, варшав’янином Яном Лєхонем, Івашкевич у «Книзі моїх спогадів» напише:

Ярослав Івашкевич

Я був прибульцем з України, без сумніву, звиклим до ширшого подиху викликів і більшого життєвого розмаху.

В останні тижні перед виїздом з Києва до Польщі буремного 1918 року поет узявся за переклад трьох віршів Ахматової та одного вірша Сєвєряніна. Пізніше він перекладе твори Шевченка, Маланюка, Тичини, Рильського, Бажана. І як персонаж своєї прозової «Втечі до Багдаду» (написаної в київську епоху, але опублікованої згодом вже у Польщі), він міг би сказати: «І залишиться мені моя вічна Туга і вічна Таємниця...» Письменник ще раз назавжди повернувся до Києва вже після смерті — вулицею свого імені на Пріорці — 1984 року.

Читайте також

Івашкевич і пагорби Сандомира

«Тут я зрозумів, якій цивілізації не дала відбутися більшовицька навала й яку цивілізацію тепер треба створювати».

Timosheffka, what is it?

Кілька років (1903 – 1905, 1907) Ярослав Івашкевич щасливо проводив літні місяці у Тимошівці — маєтку Шимановських на Черкащині. Ще двічі (1912, 1913) він перебував там тривалий час і тісно спілкувався із двоюрідним братом, композитором Каролем Шимановським. Музика, мальовнича природа, непересічне оточення й власне Кароль Шимановський, Артур Рубінштейн, Гарік Нейгауз — творять дух поезії Івашкевича. До того ж підлітком майбутній поет мріяв про кар’єру піаніста-віртуоза. Тому не дивно, що він вплітає улюблений топонім у свої вірші:

Ніч оту гірко-солодку бережи немов зіницю.
Пригорнись міцніше.
Timo... Timosheffka, what is it?

Дійсно, українська природа була на боці творчих особистостей, навіть дощ ставав мистецькою складовою:

Більше так дощу не лити
як дощам із того літа
в центрі Кароль грав Трістана
ринви грали духовими
con sordino.

У вірші «В Тимошівці ще бувало» митці в чотири руки виконують «Татранський альбом» Падеревського, українські народні пісні, і це в той час, як:

Спека дихала надворі,
і по Фельця коні сиві
заїжджали, а в коморі
пахнули зелені сливи.

Ці сливи потім перемандрують у неримований вірш:

...тітка Шимановська
каже: візьми ті сливи
великі зелені
із сизим пушком Шардена.

І сливи набувають метафізичного значення:

знання живе в сливах
знання живе в зорях
у чорному небі
знання недосяжне
— о тьотю тьотю.

Тимошівка для Ярослава Івашкевича не менш важлива за його Підкову Лєсну: можна уявити поета таким собі кентавром, чия нижня частина — Тимошівка, а верхня — Стависько. Вілла Стависько в 1928–1980 роках належала сім’ї Івашкевичів, зараз тут Музей імені Анни та Ярослава Івашкевичів. Розташована в місті Подкова Лєсна в Мазовецькому воєводстві Польщі.

«Блакитні береги над Россю»

Але не тільки радощі Тимошівки перепадали поетові влітку: з 15-річного віку він давав уроки по садибах Наддніпрянщини та Поділля, де ставав свідком старосвітських традицій, придивлявся до побуту та звичаїв, які ляжуть згодом в основу його творів.

1916 року Ярослав Івашкевич пише живу замальовку «драматизованого пейзажу» у вірші «По блакитних берегах над Россю». Інші два тексти цього триптиха з’явилися вже в Підкові Лєсній, але між ними перекинуто місток спогадів. Другий так і починається — ніби реплікою продовженої розмови:

І знов: будинок дерев’яний,
дерева жовті, небо синє…

У третьому поет вже навпрямки каже:

Бачити б заплавний краєвид,
поле разом з небом височенне,
і не знати, що увесь цей світ
є життям, украденим у мене.

Ярослав Івашкевич сприймає вимушену розлуку з Україною як втрату. У вірші «Серенада», написаному через багато років у Палермо (збірка «Круглий рік», 1967), пишається, що він родом із України. А у «Подорожі в Італію» зазначає:

Ярослав Івашкевич

І я тоді відчув важливий зв’язок — сицилійсько-український. Ця спорідненість культур і пейзажів, навіть історичних подій, не відразу впала мені в око. Однак усе в цих описах подорожі через пшеничні лани, життя в маленькому містечку-селі, опис того старого палацу, що невідомо коли та невідомо як був збудований, як чудові палаци в Підгірцях і Гайвороні, ставлення до селян і до війська, — все передавало настрій другої половини ХІХ століття.

Діалог з літературною Україною

Від’їхавши до Польщі 1918-го, в часи післяреволюційної негоди, Ярослав Івашкевич не тільки змальовував Україну в своїх творах, але й не поривав зв’язків з українською інтелігенцією. Скажімо, спілкувався з Євгеном Маланюком, і вони взаємно присвятили один одному вірші (вірш Маланюка Івашкевич сам переклав з української польською).

За словами письменника і перекладача Пйотра Міцнера, у вірші Ярослава Івашкевича, який відкривав збірку «Повернення до Європи» 1932 року, початково був рядок «Вигнано нас з піль безмежних (о Україно далека!)», та він не потрапив до книжки.

Ярослав Івашкевич

Україна — моя Батьківщина. Живучи у Варшаві, я часто звертаюсь думками й почуттями до землі, на якій народився; думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу.

Після довгої перерви Ярослав Івашкевич відвідує Україну 1958-го, вже як голова Спілки польських письменників. Він знайомиться з Миколою Бажаном (який одним із перших перекладає його поезію) і протягом наступних двох десятиліть приїжджає ще п’ять разів (роки 1964, 1965, 1969, 1974, 1977), спілкується та листується також із Миколою Упеником, Юрієм Щербаком, Дмитром Павличком та іншими літераторами.

Івашкевич пише і публікує й статті на українську тематику: про Максима Рильського, про Київ, про «Білу гвардію» Булґакова. Про останню — без звичного в нас захоплення, бо був свідком тогочасних подій і соціальних відносин.

Ярослав Івашкевич

Виховуючись і навчаючись у Києві, я перебував в іншому середовищі, не тільки польському. Там не виявляли особливої симпатії до генералів, юнкерів та кадетів, а також попів і дияконів, які відправляли нескінченні служби в чудових київських церквах. Прикро вражає — зрештою, старанно приховуваний — тон зневаги в стосунку до поляків та українців.

Після того, як письменник відвідав Київ у повоєнні роки, він у своїх поезіях згадуватиме Дніпро, воскрешатиме образ керівниці театру «Студія» Станіслави Висоцької, яка прямує Круглоуніверситетською, писатиме про доньок Ярослава Мудрого, Маріїнський палац і римсько-католицький костел.

Хочеться переповісти ще один спогад доньки Ярослава Івашкевича, пані Мар’ї: коли поет в один з післявоєнних приїздів до Києва відвідав Київський університет, то виступив перед студентами українською, і вони в захопленні понесли його на руках, бо він розмовляв з ними не російською.

Дмитро Павличко, який супроводжував Ярослава Івашкевича в поїздці батьківщиною в 70-х, перекладав його вірші, написав кілька есеїв про свого старшого побратима та передмови до його українських видань, навіть відчув у деяких творах Івашкевича передбачення створення незалежної України (зокрема вірш «Вежі»).

Український топос прози

Тексти, пов’язані з тими чи іншими українськими місцевостями, складають особливий корпус прози Івашкевича.

На думку Павличка, одним із найкращих творів Івашкевича на українську тематику є повість «Заруддя», де письменник змалював переплетення українських та польських родів, спільну залежність від Росії, що своєрідно поєднала два народи за такий тривалий період неволі.

Повість «Місяць сходить» вважається однією з найбільш «українських» завдяки центральноукраїнському топосу та гімназійним товаришам Івашкевича, що стали прототипами героїв (Юру Миклуху-Маклая письменник вивів і в п’єсі «Зенобія Пальмура»).

Та не тільки Наддніпрянська Україна відбилася у творах Івашкевича. Відвідуючи Станіслава Вінценза на Гуцульщині, він написав нарис «Під Говерлою», який і присвятив Вінцензу. Також Івашкевич передав захоплення Східними Карпатами у «Книзі моїх спогадів». Поетична проза Івашкевича яскраво втілила його замилування ландшафтами дорогою від Коломиї до Ворохти вздовж Прута, а ще — барви та запахи Чорногори.

Ярослав Івашкевич

Спадисті гори, блакитні ущелини, моря гірських хребтів, вкритих полонинами, квіти, квіти й ще раз квіти, — і в усьому цьому особливі люди: інтелігентні, допитливі, колоритні, з надзвичайною художньою чутливістю.

Існує незавершена книга Ярослава Івашкевича «Подорож Україною», яка писалася у міжвоєнний час. Зберігся вступ та частини «Дашів» (місце поховання батька) і «Верхівня». Відомо, що в планах були й розділи «Кальник», «Іллінці» (тут майбутнього письменника хрестили), «Ставище», «Гайворон».

У поетичному циклі «Купання коней» (зі вже згаданої збірки «Круглий рік) собор української юності Івашкевича, схований, немов Кітеж, виринає з вод:

Під чорним небом
у ніч весняну
із дна із глибу
собор зростає
затонулий.

Хлопці купають коней у річці дитинства:

і тінню по луках
чкурнемо
голі
мокрі
сильні.

Музей Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставиську. Джерело: Вікіпедія

Письменник, якого чотири рази висували на Нобелівську премію з літератури (1957, 1963, 1965, 1966 роках), «прихопив з собою в скрині з берегів Дніпра-Славути парубків тамтешніх тіні — не виходило забути». З вірша Наталії Бельченко. Чимало глибинних енергій та світоглядних речей, до яких Ярослав Івашкевич звертався все життя, він вивіз, образно кажучи, з України в цій скрині. Її й зараз можна побачити в Музеї Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставиську. Якщо пощастить заночувати в Музеї з ласки його господарів, можна буде уявити, як «здитинілим і дорослим з лігва любощів і терну повернеться пан Ярослав в дім затепла і затемна...»

Джерела: Jarosław Iwaszkiewicz. Wiersze, t. 1-2, Warszawa 1977; Jarosław Iwaszkiewicz. Sprawy osobiste i inne wiersze rozproszone, Warszawa 2010; Radosław Romaniuk. Inne życie. Biografia Jarosława Iwaszkiewicza, t. 1, Warszawa 2012; Jarosław Iwaszkiewicz. Wieże / Ярослав Івашкевич, Вежі. Вірші, перекл. Д. Павличка, Ольшаниця 2018; Jarosław Iwaszkiewicz i Ukraina. Muzeum im. Anny i Jarosława Iwaszkiewiczów, Podkowa Leśna 2011; Robert Papieski, Małgorzata Zawadzka. Stawisko – dom sztuki, dom bez granic, Podkowa Leśna 2016; Олексій Сухомлинов. Ярослав Івашкевич: митець народжений Україною // Київські полоністичні студії. Gente Ruthenus Natione Polonus., т. 10, Київ 2008; Ростислав Радишевський. Діалог побратимів: Ярослав Івашкевич – Дмитро Павличко // Studia Polsko-Ukraińskie, t. 5, Warszawa 2018; Hałyna Dubyk. „Dumna inność”. Jarosław Iwaszkiewicz wobec własnej tożsamości terytorialnej. Wiersz dedykowany Antoniemu Sobańskiemu // Czytanie Literatury : łódzkie studia literaturoznawcze, 2012, Nr 1.

https://novapolshcha.pl/article/ya-buv-pribulcem-z-ukrayini-malovidomi-fakti-z-zhittya-yaroslava/?fbclid=IwAR2wocueKjZnzhrUf6J5FM4dMfc-GDuuTSqEGjLALgfWuc4MBwd9HcT-Cmo