незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Конспект лекції Наталки Ворожбит у КАМА«Я завжди мріяла створити історію від початку й до кінця»Наталка Ворожбит – драматургиня, сценаристка та
режисерка. Серед її визначних робіт за останні кілька років – сценарії фільмів
«Кіборги», «Дике поле», рейтингового телевізійного серіалу «Спіймати Кайдаша»
та режисерський дебют у фільмі «Погані дороги», який
виходить в український прокат 20 травня. Стрічку про війну на Донбасі відзначили на
кінофестивалі у Венеції. Це екранізація однойменної п’єси, яку Ворожбит
написала для лондонського театру Royal Court. The Village Україна публікує
конспект її ранкової лекції в KAMA. Дуже довго я не вірила, що буду займатися драматургією
все своє життя. У мене була творча сім’я. Я
зростала в 90-ті роки й тоді, як і більшість, жила не дуже щасливо, оскільки
попереду не було великих перспектив.
Я схопилася за першу-ліпшу можливість і виїхала
навчатися в Москву. Я вступила в Літературний інститут на факультет
драматургії. Це вийшло випадково. Пішла в один гурток, де мені сказали: «Пиши
п’єси», а що таке п’єси – я знати не знала. На той момент була в театрі два-три
рази в житті. Узагалі, коли я їхала в Москву, думала, що стану актрисою чи
режисеркою, але точно не драматургинею, бо не знала, що це таке. Багато років
я соромилася слова «драматург». Підлітку дивно відповідати на питання, ким ти
хочеш стати: «Я хочу бути драматургом». Це така дивна мрія в принципі. Коли моя
сестра з Миргорода дізналася, що я роблю, вона сказала: «Боже-боже, вийдеш
заміж – буде тобі вся драматургія». І вона мала рацію, бо я потім вийшла заміж,
і драматургія була цікава [сміється]. Згодом ще раз вийшла заміж, і ще раз.
Зрештою заміж я виходила багато разів, а драматургією займаюся все життя. Дуже довго я не вірила, що буду займатися драматургією
все своє життя Минуло багато років, і я змирилася з тим, що пишу, і з
тим, що в мене це виходить. Я зрозуміла, що мені це подобається. Узагалі,
момент, коли ти відчуваєш, що станеш драматургом, виникає в дитинстві або в
підлітковому віці, коли відчуваєш себе, з одного боку, нещасною, з іншого боку,
у тебе є творчий потенціал. Тим паче в мене було досить драматичне дитинство та
сімейний стан. Також завжди
любила слухати чужі історії. Мені було дуже прикро, що ці історії пропадають.
Мені хотілося їх якось фіксувати. Я не люблю розповідати про себе друзям і
загалом закрита людина, а написання текстів дозволяє проговорювати свої травми
й особистий досвід. Як виник театр, у якому не грають Моє середовище сформувалося зі студентів, які
опікувалися долею сучасної драматургії. Вони створили фестиваль, де читалися
найсвіжіші п’єси. У той час усі навколо говорили про відсутність сучасної
драматургії, попри те, що були досить сильні автори. Потім з’явилися люди, з
якими я познайомилася на фестивалі. Це Олена Греміна та Михайло Угаров, які
стали творцями «Театр.doc». Театр, у якому не грають, виник тому, що сучасних
драматургів не влаштовувало, як ставили їхні п’єси в театрах. Їх ставили
жахливо. У той час драматурги були революціонерами, тому що їх не влаштовувала
цензура й теми, які порушувалися. Тоді виник жанр «мелодрама». Люди, які не мали
ніякої творчої освіти, з маленьких або індустріальних містечок, почали писати
п’єси, частіше це були сповіді. Можливо, вони були побудовані не за законами
драматургії й не дуже професійно, але це було настільки цікавіше й живіше
звичного репертуару, завдяки чому виникло коло глядачів, прихильників і
критиків, які формували уявлення про жанр.
Пізніше
приїхали з майстер-класами люди з театру Royal Court, які ставлять виключно
сучасну драматургію. У них головний принцип полягає в тому, що драматург
головний, і вони досі цього принципу дотримуються. Звичайно, на той момент,
початок 2000-х, цей театр однаково був досить буржуазний, попри сучасну
тематику. Театр, у якого багато грошей, репутація, може твердо стояти на ногах.
А в нас не було нічого подібного. Сучасні драматурги умовно вкладали дошки та
цвяхи, тобто починали будувати сучасний театр. ПРО ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ТЕАТР Ми багато
займалися документальним театром. Суть була проста: ми збирали інтерв’ю,
вивчали драматургію. Потім розшифровували ці інтерв’ю, монтували матеріал і на
основі цього робили п’єсу. Особливість була в тому, що
не можна було змінювати образ самого персонажа. Тобто акторам у документальному
театрі важливо зображати персонажа з усіма його мовними нюансами. Про особливості роботи в театрі, на
телебачені та в кіно Театр ніколи не приносив грошей, це зона творчості й
експерименту. Тобі за це не платять, але ти робиш, що хочеш. У театрі жоден
продюсер або режисер не скаже тобі: «За що я тобі плачу?» Це дуже круто й
дозволяє тобі розкачатися, навчитися свободи та сміливості. Паралельно з
театром я займалася серіалами. Треба було винаймати квартиру, і це був ледь не
єдиний варіант заробітку. Серіали – майже не витратна творчість, яка була
потрібна більше для того, щоб опанувати професію сценариста. Театр ніколи не приносив грошей, це зона творчості й
експерименту Уже повернувшись до України, я кілька років працювала
на «СТБ» директоркою одного з департаментів. Я так отруїлася цим форматом, що
думала, що вже зненавиділа серіали. На щастя, мені замовили писати авторський
серіал «Спіймати Кайдаша». Мене не контролювали, я могла писати так, як мені
подобалося. Це дало змогу повернутися в жанр. Потім мене
запросили бути шоуранеркою цього серіалу й дали свободу дій. З’явилася
можливість отримати фінансування від Мінкульту. Серіальне виробництво – дуже не
комфортна робота, оскільки треба все робити швидко й поза межами можливостей.
На знімальному майданчику був жах, але потім усе вийшло. Тоді я зрозуміла, яка
красива серіальна індустрія. Навіть не думала, що в нас це вийде. Неочікувано
серіал став радістю. Про роботу над
сценаріями фільмів «Кіборги» та «Дике поле» Пропозиція написати сценарій
для фільму «Кіборги» стала справжнім викликом для мене. На той момент Донецький
аеропорт ще утримувався, і було досить дивно писати сценарій про ці події, не
знаючи, чим це закінчиться та що там відбувається. Спочатку я відмовилася, але
потім друг умовив мене, щоби сама зателефонувала та погодилася. Зазвичай я
ніколи сама не телефоную продюсерам, це мій принцип. Я зателефонувала та
сказала, що буду писати сценарій, але мені потрібні дослідження цієї теми й
додаткові можливості. Мені дали безліч контактів і номерів телефонів. Тоді
почалася зовсім інша історія та вихід за межі комфорту. Мені досі некомфортно
лізти до людей із запитаннями. А тут довелося дуже часто телефонувати різним
людям і розпитувати їх.
Водночас ми робили вистави в «Театрі переселенця». Це
були вистави з підлітками, військовими, місцевим населенням Донбасу. Це був
інакший досвід документального театру, бо на сцену виходили не актори, а самі
учасники подій, і розповідали про себе зі сцени. Наше завдання полягало в тому, щоби знайти найцікавіші
й найважливіші моменти з їхніх історії, змонтувати матеріал і надати всьому
цьому режисерську форму. Я займалася цим паралельно з роботою над сценарієм
«Кіборгів», і це був цінний досвід. Кілька років слухала дуже багато історій.
Тоді ще режисер Ярослав Лодигін запропонував мені написати сценарій фільму
«Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». А я фанатка Жадана й дуже
мріяла з ним познайомитися, саме тому погодилася.
Писати сценарій за романом – це дуже цікавий
досвід. Ти вчишся дуже уважно читати. Щоправда, виникають деякі складнощі –
доводиться скорочувати історію втричі, і багато чого втрачається. Це помітили
ті, хто бачив фільм і читав роман. Часто екранізація книг гірша за самі книги,
тому що в романі головне все-таки не сюжет і не структура, а стиль автора, його
поетика. У кіно все це дуже втрачається. Але з Жаданом у нас усе добре
склалося, і йому навіть сподобався сценарій. Я досі не
можу повірити, що за два роки в мене сталися всі ці проєкти. Усі вони
стартували майже в один час. З одного боку, я займалася «Театром переселенця»,
з іншого, писала сценарій «Кіборгів», дуже чоловічого кіно, у якому немає місця
моїм рефлексіям і мені як Наталці Ворожбит. Про фільм «Погані дороги» Я багато їздила на Донбас, і лондонський театр Royal
Court замовив у мене п’єсу. Вони сказали, щоби
написала, що хочу. Я написала п’єсу «Погані дороги», яка складається з шести
новел. Це те, що я не могла тримати в собі. Я дуже вдячна за цей виклик. Через один-два роки продюсер Юра Мінзянов повірив у мене й запропонував дебютувати в кіно як режисерка. Мене
це зацікавило, оскільки я постійно незадоволена тим, як
режисери ставлять мої тексти, сценарії та п’єси. Не тому, що вони погані, а
тому, що вони інші. Коли мою п’єсу або сценарій ставить інша людина, це
перестає бути моєю історією. Я подумала, що треба прийняти цей виклик, оскільки
критикувати й нічого не робити неправильно. Я завжди
мріяла створити історію від початку й до кінця. На мою думку, це найцінніший
подарунок для автора. На цьому закінчився момент одних моїх страждань і
розпочався інший. Річ у тім, що без режисерського досвіду було досить страшно.
Виникало багато складнощів, проте кіно зняла якось із переляку. У кіно я стикнулася з тим, що забагато слів заважає, а
в театрі все будується на діалогах Юра Мінзянов підібрав дуже хорошу команду, у мене був крутий оператор і дуже хороші актори. Зараз я
розумію, що обирала акторів, з якими підсвідомо відчувала, що мені буде
комфортно працювати. Раджу всім так робити й не вестися на зірок. Не беріть
токсичних акторів: це відразу відчувається. Приходить людина на кастинг, і ти
бачиш, буде вона тобі виносити мозок чи, навпаки, буде довіряти й допомагати у
творчій співпраці. Актори у фільмі «Погані дороги» насправді дуже талановиті.
Усі, хто бачив фільм, відзначають акторський ансамбль. Багато хто
каже, що мої п’єси схожі на сценарії, а сценарії – на п’єси. По суті сценарій
фільму «Погані дороги» я зробила із п’єси. Ті, хто бачив фільм, теж кажуть, що
він схожий на п’єсу. Мабуть, так і є, оскільки я особливо не змінювала форму. У
кіно стикнулася з тим, що забагато слів заважає, а в театрі все будується на
діалогах. Зараз я бачу всі недоліки фільму й буду виконувати роботу над
помилками вже в наступному фільмі. Про нові проєкти Зараз я пишу три короткі серіали. Один із них за
мотивами «Зілля» Ольги Кобилянської. Я написала повний метр, але продюсер
вирішив зробити з цього не тільки фільм, а й серіал на вісім серій. Мені дуже
подобається цей матеріал і ця магія Кобилянської. Дуже хотілося після історій,
як-то «Кіборги», «Дике поле» «Погані дороги» – зробити щось про почуття,
стосунки, кохання. Я дуже насолоджуюся цим процесом. Також я пишу проєкт «Страхи та неврози» для «СТБ». Це
історія про жінок, мені близько та цікаво, тому роблю це із задоволенням і
скрізь хочу бути шоуранеркою. Третій проєкт, над яким я працюю та в якому хочу бути
режисеркою, називається «Наша Галя». Це історія про 90-ті роки, коли я була
підлітком. А зараз настав час проаналізувати та відрефлексувати, звідки ми
почалися та як змінилися. Настав час написати про це. Я щаслива авторка, бо
пишу про те, що хочу.
Також Держкіно дало гроші на мій другий фільм. Дуже
часто режисери роблять великі паузи між першою та другою картиною, тому що для
режисера найстрашніше – це знімати другу картину, особливо якщо перша була
вдала. Бо в людей уже є певні очікування. Я вирішила не робити велику перерву
між першим і другим фільмом. Не хочу робити паузу, хочу в усьому розібратися та
зробити роботу над помилками. Другий фільм будемо знімати за мотивами моєї п’єси
2005 року, яка називається «Демони». Це історія про жіночку, яка робить самогон
у селі. Раптом у село потрапляє молодий хлопець, який
має наміри стати великим письменником і приїжджає з Росії до України за
враженнями. Між ними виникає хімія й бурхливі стосунки, і кохання, і ненависть. На перший
погляд, може здатися, що це лавсторі, але там також є соціальний підтекст.
П’єса написана у 2005 році й зараз, у контексті стосунків між Україною та
Росією, історія виглядає трохи інакше, і мені цікаво це знімати. Настя Шумілова |
