www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Гунченко, учасник проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір»

Україна для вас — це…

Нашій державі можна, напевно, надати цифру — 2: дві мови, дві віри, дві гори, два моря, два береги по Дніпру, і це одночасно є нашою силою і нашою біллю. Сила  в тому, що ми — різні, ми доповнюємо один одного, ми збільшуємо нашу культуру за рахунок того, що ми — різні, і де би ми не були, в якому складі різних країн, різних колаборацій, ми завжди могли зберегти свою ідентичність, свою культуру, свою Україну, українськість. При цьому наша держава — то є наш біль, тому що ми один одного розриваємо й не можемо знайти єдності.

Іван Гунченко, — учасник проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір», —  про Україну, людей війни та соціум За підтримки  «Українського культурного фонду», 2021 рік.

На нашу свідомість вплинули триста років окупації різних країн. В шлях відродження держави ми повинні закласти зерно для того, щоб наші діти продовжували закладати це зерно і тільки наші онуки зможуть більш-менш сказати, що таке Україна. Ми зараз — динозаври, які повинні померти заради того, щоб з’явилася нова українська цивілізація. Ми повинні прививати нашим дітям любов до України, розуміння, що таке війна, чому ми воювали, за що ми воювали, любов до української мови, до української культури, до української творчості. Є дуже велика експансія всього російського, особливо в соцмережах, з чим дуже важко боротися. Тільки нещодавно почали з’являтися українськомовні «ТікТоки», а до цього були тільки російськомовні.

Шлях творення держави кожна людина повинна почати з себе. Я 34 роки розмовляв російською мовою, зараз перейшов на рідну мову. Повністю відмовився від російськомовного контенту, не дивлюсь ні фільми з російським перекладом, ні передачі російськомовні, намагаюся свою ідею, ідеологію передавати своїм друзям, знайомим.

Кожне покоління має надію, що діти житимуть краще. У минулому столітті, у 1909 році Тичина написав вірш:

Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про все те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —
Чим тебе заспокою я — бідна людина, —
Скажи, моя люба Вкраїно,

Вкраїно моя!

Минуло вже більше століття. Ситуація не міняється, ви знов таки кажете про той же ж біль за державу.

На початку минулого століття, ми, українці, програли свою війну, не змогли відстояти свою незалежну державу, увійшли в склад іншої. Але сьогодні ситуація змінилася. Прийшов москаль до нас, ми від нього відбились, хоч втратили частину території, але ми зараз незалежні, маємо свою землю. Зараз у нас є та можливість, якої не мали наші прадіди. Вони боролися, але не змогли навіть якийсь шматочок землі залишити незалежним. У нас зараз інша ситуація. До того ж нарешті зник стереотип, який нам прививали 70 років, що українська мова — це мова селюків, недолугих.

Люди нарешті почали розуміти, що вислів «моя хата з краю» не означає «не чіпайте мене», моя хата з краю — означає, що я перший буду зустрічати ворога, першим повідомлю своїх побратимів про це.

Для мене, війна пов`язана з певним страхом перед руйнацією усього, хаосом, який вона несе… Чим для вас є війна?

Війна посилює людський стрижень: якщо людина підла, вона повертається такою ж самою, але в збільшеному варіанті. Якщо людина добра, щира, то в неї ці якості збільшуються, тому що, якщо ти чистий і щирий, ти такий самий і в окопі, останнім шматком хліба поділишся. Я побачив, що люди, повертаючись з війни, збільшують свою суть.

«Мої янглоли. Хай той світ буде краще», — Іван Гунченко

Якби ця війна була чітко: Росія — Україна, то було б ясніше і легше. Але ми воюємо з росіянами, а частина мирного населення тут їх підтримує, підтримує мовчки, але коли є можливість, ще й голосом. Коли ти бачиш це і чуєш, в голову приходять такі дурні думки: територія потрібна, люди не потрібні. Потім приходиш до тями і розумієш, що з цими людьми треба буде мати справу. Після війни в Югославії пройшло кілька десятиліть, а вони й досі не можуть налагодити стосунки. Тут, нам доведеться усім жити в одній країні. Ті, хто були ватниками, будуть приїздити до Києва, ми будемо приїздити до Донецька. Якщо держава не зробить правильні кроки, не почне для молодих людей створювати умови, щоб вони їхали зі сходу в Центральну Україну, на Західну Україну, щоб бачили, що там нормальні люди, що ніхто там за російську мову не вбиває, і навпаки — щоб молоді їхали на Схід створювати умови. Так робила радянська влада — змішувала народи для того, щоб створити зв’язки між ними, щоб було важко роз’єднати країну. Теж саме треба робити нам, коли ми повернемо Донбас і Крим, нам треба змішувати Захід і Схід для того, щоб з кожним поколінням змивалася ця межа.

Валерій Мілосердов сказав, що люди війни – інші. Ви згодні?

Так, ми — інші.

Чим ви відрізняєтесь?

Я думаю, що у нас більше сміливості. Нам легше почати власну справу, розпочати нові хобі, нові стосунки, зробити цей перший крок. Основне, чим відрізняється людина війни —– це сміливістю зробити щось.

На початку проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» було ясно, що люди, які були на війні, в полоні, гуртуються один навколо одного, бо так їм легше виживати в соціумі, але потім на МІТЄЦ почали писати художники і казати, що це — неподобство, «був нормальний» для них ресурс, а через те, що почалися публікації, які не стосуються образотворчого мистецтва, він змінився. Тоді стало ясно, що гуртуються не лише люди війни, а й художнє середовище навколо своїх інтересів. Про яку єдність можна говорити, якщо соціум держави складається з таких «гуртків за інтересами?

Це нормально. Колись люди об’єдналися для того, щоб завалить першого мамонта і створили перше плем’я, так само і новий соціум. Чому ми — ветерани, об’єднуємося і єднаємося? Нам простіше вступити в перший контакт з незнайомою людиною через ветеранську тему. Створюють проєкт, наприклад — МіТЄЦ, ми туди приходимо, збільшуємо своє коло спілкування, почуваймося комфортно, тому що прийшли в своє середовище, де нам ніхто не скаже: «тебя никто туда не посылал», «чего ты туда пошел?», «а что ты там делал?». Нам, ветеранам, через ці всі заходи і рухи легше вступати в контакт, започатковувати бізнес.

Іван Гунченко на майстер-класі Олексія Аполлонова (живопис)

Якщо б у нас суспільство було того свідомого рівня, як, наприклад— американське, де вояці з протезом люди аплодують, підтримують. Наших вояків, важких ампутантів — вище коліна, відправляли в Америку на протезування та період реабілітації. Хлопці розповідали, що американцям байдуже, що ти з України, вони бачать, що це вояка, ампутант, підходять, обіймають, питають як справи, чи треба чимось допомогти. Це рівень свідомості. Кожний громадянин Америки розуміє, що завдяки цьому хлопцеві, який позбувся руки, ноги, він живе в країні, де життя безпечне. У нас цього немає.

Хлопці досі пишуть в Фейсбуці, що когось не впустили в маршрутку по УБД. Хлопця з протезом не впустили в маршрутку! Треба бути або повним ватником або людиною бідною духом, щоб так реагувати на нас.

Наше суспільство поділене на певні прошарки. Є свідомі патріоти. Хтось веде блог, хтось в Фейсбуці викладає певні пости, хтось відмовляється від спілкування російською мовою… Кожен якось себе проявляє, і частина цих людей пішла захищати країну. Вони перейшли в іншій рівень свідомого патріотизму.

Є люди, які хотіли піти, вагалися, і поки вони це робили, та війна пройшла, залишилася контрактна основа и позиційна війна, коли ми в своїх окопах, вони — в своїх, якісь перестрілки, снайпери, ми гинемо, в наступ не йдемо. В таких людей є незадоволення і претензія до себе: я ж міг, я ж хотів…

Є патріоти, які просто побоялися йти захищати країну, і цієї теми уникають, тому що вона для них дуже боляча через почуття провини.

Є великий прошарок, котрий каже: «а вот мне мама говорила, что при России она лучше жила». Я намагаюсь з такими людьми не спілкуватися. Відповідно, що кожну з цих частин ветерани більшою чи меншою мірою зачіпають.

Особисто я вважаю, що кожний військовослужбовець, кожний мобілізований, кожний контракнтик, неважливо від посади і де він провів свою службу, вніс певну лепту в те, що ми змогли зупинити окупанта і відігнати його максимально від тих кордонів, які були з початку війни. Не важливо, чи він кашу варив, чи він на «Уралі» привозив пальне, чи сидів в окопі. Якщо би не було того чи іншого, то інший не зміг би виконувати свої інструкції та обов’язки.

Коли знов почався натиск Путіна на кордоні України, я зателефонувала своєму львівському приятелю, а він каже: «не треба хвилюватися, живи своїм мирним життям», і я зрозуміла, що Львів, від якого лінія фронту далека, живе своїм життям. По дорозі на інтерв’ю я зателефонувала скульптору Славі Гутирі, який живе в Краматорську, і спитала, як пережив ці дні Краматорськ. Він сказав, що напружено, неприємно було.  Слава — патріот і вважає, що якби Росія порушила б кордони сьогодні, їй був би кінець. В нас не лише суспільство роз’єднане по гуртках за інтересами, а й країна — Схід живе одним життям, Захід — іншим. Що може об’єднати нас?

По-перше, Краматорськ, напевно, єдине місце в Донецькій області, яке знаходиться під українським прапором. Він дуже патріотичний, інші міста не такі. Костянтинівка — ватна, Маріуполь — серце вати, а Краматорськ — проукраїнський, і в чому тут феномен — я не знаю.

За 30 років незалежності ми втратили все, що могли: мову свою, свою культуру. Я пам’ятаю колись був фестиваль «Червона Рута», який кожен рік проводили в Києві. Це був мега-крутий фестиваль. Звідти вийшла велика кількість сучасних співаків. «Територія А», «Таврійські ігри»… Скільки було різних заходів! Потім прийшла Росія зі своїми грошима, і ми багато чого просрали. Питання в об’єднанні. У нас досі немає української ідеї, що нас об’єднала би. Лесь Подерв’янський запропонував, і мені сподобалася його ідея, хоча з нею ми і не можемо розвивати Україну, він сказав, що національна ідея України: «від’єбіться від нас», ми будемо в своїй країні робити те, що ми хочемо, не чіпайте нас! Це крута, класна ідея!

Лесь Подерв’янський кидає в соціум крилаті фрази, хтось їх сприймає, хтось — ні, але питання в іншому — хто є ми?

Ми — українці. Фраза Леся Подерв’янського стовідсотково працює, коли ти говориш з ватником. Ватник розуміє за кого йде мова, він одразу починає апелювати: «Что тебе Россия сделала? Тебе что, при Союзе было плохо?»

Не знаю, яка національна ідея нам потрібна, що може об’єднати Одесу, Краматорськ і Львів, але я все ж таки за жорстку українізацію — через біль, невдоволення, можливе осудження наших дій іншими країнами. Ми повинні були це зробити в 90-х роках, ми цього не зробили. Зараз нам це робити буде більш болісно, бо ми проводили 30 років лагідну українізацію, яка ні до чого не призвела. Жорсткість у цьому питанні відокремить зернятка від сміття і люди, які не зможуть, або не захочуть говорити мовою країни, просто поїдуть звідси чи їм доведеться прийняти нові правила гри. Тоді їхні діти вже не зможуть обрати щось інше — російською розмовляти чи українською, любити Україну чи не любити. В Грузії сучасні грузини здебільшого російської мови не знають, тому що Грузія в свій час прибрали її зі шкільної програми, і російську мову вчать тільки ті, які хоче працювати в Росії. Жорстка українізація змогла б об’єднати країну.

Опис проєкту: 

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Миловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО). Ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

26 05 2021

https://mitec.ua/gromadyanin-ameriki-rozumiy-shho-zavdyaki-voyakam-vin-zhive-v-krayini-de-zhittya-bezpechne/