www.ji-magazine.lviv.ua

Остап Сливинський, поет, есеїст, перекладач (Львів)

Пам’яті Адама Заґаєвського, вічного мандрівника, візити до Львова якого були етапами примирення і прийняття, великого повернення тих, за ким із гуркотом зачинилися двері історії і хто цих дверей впродовж десятиліть не пробував відчинити знов.

Адам Заґаєвський (21.06.1945 – 21.03.2021). Джерело: instytutksiazki.pl

«Не слід відвідувати місця мітичні, – так розпочинає один зі своїх есеїв польський поет Адам Заґаєвський. – Не треба подорожувати до місць, що ваготіють у нашій пам’яті, наче масивні бронзові монументи».

Ці слова – зачіпка, гра, обережна провокація, але на перших сторінках ми цього ще не розуміємо. «Не треба подорожувати до місць...» – це не більше ніж хитра, не взята в лапки цитата з почутого в дитинстві та юності, які минули у місті-фасаді, місті-обгортці. Місті, подібному до короля-баніти, який, вимушено переодягнувшись у сірий костюм чиновника, зберігає королівські жести, щоразу то знічуючи, то веселячи оточення.

Таким містом-замінником у житті Заґаєвського стали промислові понімецькі Ґлівіце, де він провів свої ранні роки – сіре, покинуте попередніми мешканцями оселище, яке впродовж 1944–1946 років поступово наповнювалося вимушеними польськими переселенцями з тепер уже радянської Східної Галичини, насамперед зі Львова. У нарисі «Два міста» Адам Заґаєвський писав:

Нові мешканці Ґлівіц лише на позір нагадували звичайних европейців. Переважно вони були депортовані зі Сходу; були свіжими еміґрантами, але еміґрантами, які аж ніяк не покинули своєї країни. Живі тіні <...>, експрофесори університету, якого вже не існувало, ексофіцери вже не існуючої армії, східний акцент уже не існуючого Сходу. <...> Старі люди бродили містом, якого не розуміли <...>. Йшли, нічого не бачачи.

Як воно – жити в такій подвійній реальності, один вимір якої видимий, а другий – лише розказано? У реальності, зримий аспект якої щоразу вперто знецінюється порівняно з утраченим і вже незримим? Ба більше, що робити, коли у той незримий вимір мусиш повірити на слово, бо ж Адам Заґаєвський, на відміну від батьків і старших на кільканадцять років приятелів, того Львова, в якому народився, зовсім не пам’ятав (його родина була змушена покинути місто в жовтні 1945-го, коли йому було лише декілька місяців). Припускаю, це мусило трохи дратувати. Із цим, найпевніше, кортіло щось робити – особливо тоді, коли інші, ті, що пам’ятали, не хотіли нічого змінювати, якось «кориґувати зображення»: скажімо, батько Адама Заґаєвського систематично відмовлявся відвідати своє «єдине місто», що стало його «єдиним образом світу». Так само, як і його старші видатні колеґи: Станіслав Лєм, який «розчакловував» місто дитинства і юности лише в текстах, малюючи його світлий образ у ностальгійному «Високому замку», а темний (інкоґніто, без «явок і паролів») – у тривожних «Шпиталі Преображення» та «Гласі Господа»; Збіґнєв Герберт, який упродовж років нав’язливо, компульсивно обертався довкола «втраченого міста», так ніколи й не наважившись його відвідати, навіть на ім’я його назвавши лише незадовго до смерти, в пізній збірці «Епілог бурі».

У цьому сенсі між народженими на початку 1920-х Лємом і Гербертом та народженим 1945 року Заґаєвським пролягає щось більше, ніж межа поколінь. Це – прірва пам’яті. Ті були свідками, той лише бачив відблиски чужого фільму. Ті кружляли довкола заказаних реґіонів власної біографії, той був приречений на «постпам’ять» – чуже минуле, яке volens nolens стає частиною твого. І зробив те, що мав зробити: замкнув коло, спробував з’єднати міт і реальність.

Я пригадую Адама Заґаєвського в реальному львівському краєвиді: його обличчя із завжди акуратно підстриженою сивою борідкою серед гостей котрогось Форуму видавців; його дещо невиразну, але водночас якусь співучу дикцію, коли він виступав у львівській бібліотеці імені Василя Стефаника в 2014-му. Його візити до Львова – хоч тоді я ще цього вповні не розумів – були етапами примирення і прийняття, великого повернення тих, за ким із гуркотом зачинилися двері історії і хто цих дверей – через образу, затятість, страх розвіяти чар спогаду чи звичайний брак інтересу до реальности – впродовж десятиліть не пробував відчинити знов. Зізнаюся, щоразу було дивно і прикро в різній польській літературі про Львів – від краєзнавчо-ностальгійних томів Вітольда Шольґіні до написаних за «свіжими враженнями» від Львова ранніх 1990-х віршів Кшиштофа Келера – геть не бачити самого себе, живого сучасного львів’янина, так, наче місто заселене суцільними примарами, покинуте, як після ядерної катастрофи, непридатне для життя. А потім в есеї Заґаєвського «Чи слід відвідувати святі місця?» я натрапив на рядки:

Переді мною лежало місто цілком чуже і зовсім знайоме, забуте, полишене, оплакане, розстріляне, проте справжнє, освітлене сьогодні яскравим і реальним світлом, пластичне й живе.

І ходить поет по ньому не на самоті, як ветеран розбитого війська руїнами втраченої фортеці, а як зацікавлений співрозмовник, який має що розповісти і знає, про що запитати. Він із симпатією писав про своїх українських співрозмовників, які «з пристрастю обговорювали справи майбутнього», і дещо знущально – про деяких своїх співвітчизників, яких бачив на вулицях Львова, таких собі «розмріяних пошукувачів минулого», котрі є «ідеальними консерваторами, бо ідеально помножують імпотенцію консерватизму». Я був приємно заскочений, бо ці слова писав не сторонній спостерігач, не звичайний культурний турист, а хтось, схожий на впертюха-бунтаря, який приїхав у гості до родичів, із якими його гілка родини роками не розмовляє. І відчув, що щось незворотно змінюється.

***

Когось могли би здивувати слова Адама Заґаєвського про «імпотенцію консерватизму», бо багато хто його самого вважав за консерватора. Такого собі пізнього «акмеїста», інтелектуала, який розміреним кроком походжає перед полотнами старих майстрів, неокласициста, що поблажливо-зверхньо дивиться на різні літературні експерименти і гучні публічні жести, пошукувача непроминальних значень. Певною мірою так і було.

Цікава його полеміка з приятелем Цветаном Тодоровим, який в есеї «Похвала повсякденності» висловлює захват голандським малярством – цією одою звичайному життю, в якому немає місця «ні для героїв, ні для святих». Заґаєвського обурює це «відсікання», але не тому, що він є адептом героїзму чи святости; йому йдеться про цілість. Цілість «сукна дійсности, яке ми отримали у спадок від минулих поколінь» і на якому було місце для всього: і для героїзму, і для слабкодухости, і для нудьги, і для палкости, і для шаленства. І повсякденність є красивою й значною лише тому (і тоді), коли ми в ній прочуваємо далекий відблиск героїчного.

Хто сьогодні вживає слово «піднесене»? Лише той, хто не боїться здатися безнадійним ретроградом (можливо, тому що тримає в рукаві якусь наступну, блискучу, несподівану й потужну карту). Заґаєвський не боявся. Той відблиск героїчного, якого він шукав у повсякденному, ту вібрацію таємниці, яку чути крізь гамір великого дня і яку він називав немодним словом «піднесене», він уважав за єдиний переконливий арґумент на користь того, щоб узагалі щось творити. «Велика реальність», якої, на думку Заґаєвського, не хотів помічати Тодоров, і є реальністю з включеними в неї елементами невимовного, того, що дає нам змогу побачити себе на такі короткі миті, що ми не встигаємо знайти для нього форму, а відтак шукаємо форму лише для власного спогаду.

Цілість – це те, що викликає найглибшу тугу в Заґаєвського-поета і Заґаєвського, який розмірковує про поезію. «Чи вміємо ми ще <...> писати так, щоб звертатися до цілости світу?» – запитує він. Чи не перетворилися ми на «малих спритних співаків одного мотиву»?

Голос нашої скептичної «тітки-епохи» наказує нам уникати патосу. Чи не є та впертість, із якою Заґаєвський уживає слова «піднесене» і «таємниця», «цілість» і «натхнення» (так, і воно!), в якийсь неможливий спосіб уплітаючи їх у дискурси модерного лібералізму та постструктуралістської гуманістики, нонконформізмом, відважнішим за формальні чи концептуальні експерименти сучасного мистецтва, які почасти вже стали рутиною? Але в цьому він не сам. У нього є блискучі вчителі, навіть у його власній польській традиції. І серед них – Чеслав Мілош, який поєднував суперечності: потребу примножувати, так би мовити, соціяльне благо і жагу трансценденції, екстазу, нескінченного простору знання без розуміння; відповідальність перед історичним моментом і легковажність, що випливала з усвідомлення власної належности до понадчасового. Мілош, який найгостріше переживає «метафізичну тугу» в миті ідеологічних чи політичних розчарувань, – це людина цілости й рівноваги; вона в розпал дискусій, відчувши порожнечу слів, якими перекидаються співрозмовники, виходить у сад, щоб крізь примружені повіки роздивитися світло. Це важка свобода, яка загрожує бездомністю; звісна річ, ніхто себе не обманює. Але Заґаєвський – як і один із його духовних патронів, Мілош – добре знає, чим і за що платить.

«Зі Львова до Ґлівіц, з Ґлівіц до Кракова; з Кракова до Берліна <...>; потім до Парижа, надовго, і звідти щороку на чотири місяці – до Г’юстона; повернення до Кракова», – так описав маршрут своїх життєвих подорожей Заґаєвський в есеї «На захист пристрасности». У Мілоша було щось подібне: повернення наприкінці, але не до кінця, не до самих джерел. Для Мілоша це мала би бути Литва, для Заґаєвського – Львів. Залишається ніби маленька недописаність, відчинена хвіртка, крізь яку в життя проникає бездомність із усією зачаклованою в ній силою. Але не повернутися фізично й остаточно до самих початків не означає заблокувати до них шлях, вимкнути для себе їхню реальність (як було у випадку Лема, Герберта й багатьох інших) – адже і Мілош, і Заґаєвський бували (і не раз) у місцях свого народження, а Заґаєвський із трепетом згадував відвідини колишнього помешкання своїх батьків у Львові; не повернутися означає залишити для себе розкіш бути стороннім: тим, кому видно більше.

***

Адам Заґаєвський відійшов від нас 21 березня 2021 року. Вічний мандрівник – часом вимушений, часом розслаблено-дозвільний; рафінований інтелектуал, який навіть категоричні судження (а таких у нього мало) споряджав ледь видним знаком запитання; співрозмовник, який волів діялог там, де інші розмовляти не вміли чи не хотіли; один із небагатьох, хто вперто вірив в успіх «безнадійної справи», тобто поезії. Від нас, українців, і не лише львів’ян, він заслуговує окремої подяки. Хай навіть це будуть «лише слова», але не вимовлені, а прочитані – слова його текстів, у яких знайдемо і впізнаємо також себе.

Серпень 2021

https://krytyka.com/ua/articles/zvertatysia-do-tsilosty-svitu-pamiati-adama-zagaievskogo?fbclid=IwAR2sKeW123YvXv-Y4L4A6ZWGUfbFGMM8VT1pdw-EtbTsM_sniEaVEgOr6J4