www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Андрухович

Промова з нагоди отримання Премії ім. Гайнріха Гайне

в Дюссельдорфському театрі 10 грудня 2022 року

У школі ми, траплялося, вчили Гайне напам’ять. Принаймні один його вірш – і ви з першого разу вгадаєте який. Так, ви вгадали – це він. Абсольвентів моєї школи «з розширеним вивченням німецької» я дотепер упізнаю за популярним серед них висловом «Ich weiss nicht, was soll es bedeuten». Його можна вживати за будь-якої нагоди або й без неї, й завжди доречно.

«З усіх німецьких поетів XIX віку, мабуть, найбільше пощастило на переклади українською мовою Гайнріхові Гайне», – зауважив український класик Іван Франко 1902 р. у своїй передмові до українського видання «Подорожі на Гарц». Виходить, що Гайне тогочасні українці перекладали й відповідно читали більше, ніж Ґете й Шіллера, не кажучи про Гельдерліна, Фонтане чи Улянда.

               Weiss ich nicht, was soll es bedeuten?

               Nein, ich weiss, was soll es bedeuten!

Однією з причин цього гайноцентризму українських класиків є, безумовно, революційність. Причому обопільна – його, Гайне, революційність і їхня, українців (а також українок, бо Леся Українка йшла попереду всіх).

Втім у Гайне бували й інші красиві вислови, про які нам навряд чи щось казали у школі. Наприклад, отакий: «Die Freiheit ist eine neue Religion, die Religion unserer Zeit». Я цитую за твором «Поет прийшов з-над Райну: Життя і страждання Гайнріха Гайне» і я не маю підстав не вірити авторові цієї відповідальної праці – Леву Копелеву. Навіть Вікіпедія знає, що він – «письменник, критик, германіст». Після крапки, окремим словом і реченням – вагоме доповнення: «Єврей». Я додав би – політеміґрант, уродженець Києва, мешканець Кельна, дисидент і правозахисник. Але не без темних плям на біографії, хоч навіть вони не дають підстав сумніватися, що Гайне Лев Копелев процитував сумлінно.

Тому приймімо цитату як вона є: «Свобода – це нова релігія, релігія нашого часу».  Закоханий до нестями у французькі революції, передусім у триденну липневу 1830 р. (Trois Glorieuses), Гайне заповів нам позачасову параболу єдино доречної релігійності.      

У Києві це знайшло мене – ну звісно, де б іще? – на Майдані Незалежності восени 2017-го.

Був пізній вечір, майже ніч, і нас було з пів десятка. Ми щойно відіграли наш перформенс у фоє Національного художнього музею на Грушевського, трохи вище за будівлею Кабміну, перед якою під час революції щетинилися в очепленні і в режимі 24 / 7 беркути, і там був вічний мордор, і рідкісна пляшка з молотовом долітала до їхніх зімкнутих лав, покликаних охороняти відносний комфорт диктатора. Тепер, у вільному місті, де ніяких беркутів уже не водилося, ми безперешкодно зійшли вниз, на Майдан, і я побачив, що колишній Будинок профспілок увесь щільно сповитий, а краще сказати запакований в обгортку – чи то тканинну, чи ще якусь шутчноволокнисту, ніби хтось на зразок місцевого Крісто всмак попрацював над цим дуже вартим його уваги велетенським об’єктом. І не просто так, а з месиджем: FREEDOM IS OUR RELIGION – писалося так само велетенськими літерами (до тієї міри гігантськими, що можна було прочитати з Космосу) на тій невідомій тканині понад зображенням ланцюга, вже, на щастя, розірваного.

Свобода – наша релігія.

Тепер я трохи означу контекст. Будинок профспілок як за часів першого, Помаранчевого, так і особливо ЄвроМайдану став не лише організаційним центром чи навіть генеральним штабом протесту. Він був і пресквартирою, і гуртожитком для прибулих із інших міст, і прихистком для особливо ретельно переслідуваних лідерів, і місцем збору та складання медикаментів, харчів, теплих речей, зрештою – імпровізованим польовим шпиталем. Він напевно мав безліч інших функцій, більшість із яких для мене, звичайного непосвяченого учасника, залишається дотепер таємницею. Влада тільки й робила, що мріяла його захопити. Якби їй це вдалося, то революції настав би кінець. Він був її, революції, мозком, а заодно й серцем, два в одному.

Влада раз у раз атакувала. Наймасивнішу атаку довелося відбивати всім Майданом у ніч із 10 на 11 грудня.

Зачекайте. Коли?

Сьогодні теж 10 грудня. Це означає, що найближчої ночі виповниться рівно 9 років і тому штурму, і його злагодженому відбиттю. Це було в’язке масове відстоювання – і в дослівному сенсі також. Треба було стояти і від-стояти. Треба було вистояти. Якби вони розігнали Майдан тої ночі, мене б нині тут не було.

Тому я тої ночі був там. І дзвони Михайлівського монастиря невгамовно били над містом, закликаючи вибігати з домів, з тепла, із зони захищеності і – наражатися, долучатися, вставати і повставати, боронити й відстоювати. Тодішні блоґери писали: «Дзвóни, як у середні віки, коли до Києва проривався ворог».

Тож і я опинився там, у тій людській зосередженій і готовій до всього масі, якої невпинно прибувало і яка, попри холод, мряку й ожеледицю, стояла-трималася. Аж десь о сьомій чи й восьмій ранку, коли засіріло й розвиднілося, стало зрозуміло: нопасаран. Принаймні цього разу, а це вже багато. Пригадую той смак (чи запах?) абсолютної перемоги – втім, вельми передчасний. До неї лишалося добрих днів 70, а скільки втрат, крові, смертей – досьогодні остаточно не полічити.

Сенс події мені розкривається щойно тепер, коли я пишу ці рядки: виявляється, в такий спосіб ми вітали Гайне з днем народження! В його системі координат ми на Майдані стали французами, бо відмовилися ставати німцями.

Що маю на увазі, я поясню двома цитатами.

Перша (відразу додам – неприємна) про німців: «Німець нагадує раба, що піддався хазяїну без пута чи нагайки, скорившися самому лишень слову, ба навіть погляду. Лакизтво притаманне йому та його душі; гіршою за рабськість матеріальну є духовна. Німців треба звільняти зісередини, ззовні не вийде нічого¹».

Друга (відчуйте різницю!) про французів: «Французи ж є обраним народом нової релігії, це їхньою мовою прописано перші Євангелії та догми, Париж – це новий Єрусалим, а Райн – Йордан, який ділить Країну Свободи від країни філістерів²».

Райн, до речі, той самий, що тут, у Дюссельдорфі. Але він уже давно не Йордан і нічого від нічого не відмежовує. Й таке враження, що філістери вже по обидва його боки. А де ж тоді Land der Freiheit?

Була і ще одна ніч Майдану (було їх насправді 91, але тільки деякі були вирішальні). Ця – з 18-го на 19 лютого, коли здавалося, що отепер усе й закінчиться. І то було пекло, а головним актором ночі – вогонь. Прокравшися дахами, вони його, той Будинок профспілок, підпалили в кількох місцях ізсередини. Чорт забирай, там же загинули люди! Ми вже й забуваємо, що таке насправді трапилося, тобто згоріли люди й деякі згоріли живцем. Скільки? Хіба це досліджено? Про них і тоді висловлювались обережно: пропали безвісти. А що вже казати нині, коли спалених так багато, що не охопити жодним холодним розумом?

Фактично то був початок війни, цієї ж, російсько-української. В якій ми перебуваємо досьогодні, от уже дев’ятий рік. Початок, який прийшов не 24 лютого, ні. 24 лютого – день, коли приховуване стало неприхованим. Тобто великою тотальною інвазією. Натомість сама ця війна, тоді ще приховувана й така, що її багатьом із вас не дуже й хотілося бачити, тож і приховувала її росія абияк, почалася навіть не з анексії Криму й тим більше не з донбаських «заколотів» у квітні 2014-го.

росія збройно напала на Україну в центрі Києва, під час ЄвроМайдану. В його вирішальні хвилини і дні. Спалені в ніч на 19 лютого Профспілки і розстріл Небесної сотні 20 лютого – ось перші воєнні дії, вчинені росією проти українського вільного народу.

Тоді, в лютому 2014-го (як і, зрештою, в попередні революційні місяці, як і тепер), українцям ішлося про те ж, про що і французам Гайне: про відмову коритися.

Наша війна є тим самим – відмовою коритися.

От лиш один із епізодів цієї війни.

Відступаючи і втікаючи з українських територій, росіяни залишають після себе випалену землю і незліченні місця злочинів проти людяності. Але не тільки. У визволеному від окупантів Ізюмі на Харківщині знайдено купу покинутих ними при втечі документів, переважно таємних. Серед них і «материалы к совещанию по вопросам поддержки и развития систем образования». Це доволі лиховісний план дій. Згідно з ним, українській освіті мав настати кінець. Російську шкільну програму на захоплених територіях мали втілювати вчителі, спеціально завезені з росії. Особливий акцент – на «істориках і літераторах». Саме вони мали стати провідниками «патріотичного виховання».

Зверніть увагу на цих «істориків-літераторів», на цих «гуманітаріїв». На це «патріотичне виховання». Насправді – перевиховання.

Ця війна передусім за культурну ідентичність.

3 квітня московська аґенція «РИА Новости» публікує програмну (і погромну) статтю одіозного кремлівського політтехнолога – увага, назва! – «Что Россия должна сделать с Украиной». Далі – тільки одна цитата з цього жахливого геноцидального тексту, який мав би дуже знадобитися майбутньому міжнародному трибуналові: «Дальнейшая денацификация этой массы населения (йдеться про українців, – Ю. А.) состоит в перевоспитании, которое достигается идеологическими репрессиями и жесткой цензурой: не только в политической сфере, но обязательно также в сфере культуры и образования»³.

Загарбання ідентичності – от про що йдеться аґресорові в цій війні. Все інше – території, міста, поля, зерно, промислові зони, природні багатства, інфраструктура, технології, приватне майно включно з лаптопами, пральними машинами й унітазами – все це тільки додається окремим бонусом до головної здобичі.

Так, це замах на само життя – від його біологічних першооснов і до найрафінованіших високих проявів, одним із яких є, наприклад, поезія. Наприклад, поезія Гайне.

Однак це ще й замах на остаточний сенс цього життя – на самореалізацію у свободі. Здобути свободу, щоб самореалізуватись – от про що ішлось українцям і триста, і двісті, і сто років тому, і в часи Гайне, і після них, і на обох Майданах.

І саме за це їх сьогодні вбиває росія.

Цей тотальний замах українці запекло зривають, тобто чинять йому затятий опір. У трактуванні його західним світом відбулася ціла (р)еволюція – й вона триває. Цей опір бачився неможливим, намарним, приреченим на швидку поразку, безнадійним. Відтак його було визнано неочікувано впертим, ще згодом – відважним, героїчним, ефективним, умілим, успішним.

Українці бачать його перш за все переможним.

Тим самим вони на одну невичерпно тривалу історичну мить опиняються поруч із улюбленими й, мабуть, уявними французами Гайне. З тою різницею, що вони – не французи. І не уявні. Вони справжні – і життя, які в них відбирає росія, справжні також.

З усіх релігій цього сумнівного світу лише свобода лишається безсумнівною і донині зберігає свій винятковий сенс на тлі невпинно авансованого пристосуванства, технологічного релятивізму та фейкування дійсності.

Мені пощастило: я пишу мовою цієї свободи.

Мені пощастило вдруге: перекладачка Сабіна Штер уможливлює бездоганну міґрацію слів моєї мови в мову Гайне, німецьку мову.

Мені пощастило втретє: редакторка Катаріна Раабе виявляє щодо моїх писань і просто слів довіру, якої світ не бачив, і підтримує мої писання ідеями, до яких сам я ніколи б не доріс.

Мені пощастило вчетверте: цей великий видавничий дім леґенд, Зуркамп, відчинив навстіж двері, щоб я ввійшов. І дотепер гостинно тримає їх відчиненими.

Я дякую всім, завдяки кому мені пощастило і далі щастить.

Дякую й тобі, дорогий Крістіане Йогане Гайнріху Гайне, – звісно, за вогняну суміш романтизму й іронії, тонкості та їдкості, за вміння бути одночасно й ножем, і ніжністю, але передусім – за сформульовану наче спеціально для нас, українців, заповідь непокори й опору.

Слава Україні! Слава героям свободи!                    

(скорочена версія)

_______________________

¹ "Der Deutsche gleicht dem Sklaven, der seinem Herrn gehorcht ohne Fessel, ohne Peitsche, durch das bloße Wort, ja durch einen Blick. Die Knechtschaft ist in ihm selbst, in seiner Seele; schlimmer als die materielle Sklaverei ist die spiritualisierte. Man muß die Deutschen von innen befreien, von außen hilft nichts".

² "Die Franzosen sind aber das auserlesene Volk der neuen Religion, in ihrer Sprache sind die ersten Evangelien und Dogmen verzeichnet, Paris ist das neue Jerusalem, und der Rhein ist der Jordan, der das geweihte Land der Freiheit trennt von dem Lande der Philister".

³ "Подальша денацифікація цієї маси населення полягає у перевихованні, яке досягається ідеологічними репресіями та жорсткою цензурою: не лише у політичній сфері, але обов'язково також у сфері культури та освіти".

14.12.2022

https://zbruc.eu/node/114018