незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Юрій АндруховичДалі без мене, або Знову все спочатку?"Ні української
мови і культури, ні України - нічого цього немає,
нічого не змінилось у німецькій свідомості", - Юрій Андрухович, спеціально для DW. Дуже не хочеться захворіти на ковід, а тут якраз і Путін нападе. Бо
лежатимеш із гарячкою під сорок не в змозі поворухнутись - і ніяк не дотягнешся до заздалегідь приготовленого карабіна, коли окупанти маршуватимуть вулицею під твоїми вікнами
і співатимуть "Катюшу" або
щось подібне з репертуару світових воєн. А ще неприємно, коли щодня отримуєш термінові запити, причому цілими жменями, з усієї Європи. Іспанський
часопис, італійська газета,
румунська аґенція, французька компанія, норвезьке радіо… Ще і ще, і ще. Вісім років не було нікого,
й України ніби як не було. А тут - усі разом і водночас. Дайте письмові відповіді на серію запитань. Вийдіть на зв'язок телефоном, скайпом, зумом. Напишіть
есей про історичні корені нинішнього протистояння. Заперечте Путіну. Переконайте німців. Завоюйте увагу австрійців. Нагадайте про себе хорватам. Поясніть чорногорцям. Уффф. На коли? На сьогодні, звісно! Найпізніше на завтра. А якщо я… Ви розумієте, англійською це буде писатися довше і… Не проблема!
Пишіть рідною мовою! Ми вміємо перекладати з російської! Руки опускаються. Як і минулого разу вісім років тому. В Україні - Майдан і розстріл тих,
кого назовуть Небесною сотнею. А вони все телефонують і: "Дайте коментар
на тему націоналістів! У вас там на Майдані орудують націоналістичні банди, розкажіть детальніше!" Тебе всього трусить, і ти не знаєш, де в ці хвилини твої найближчі.
А від тебе вимагається холодний, відсторонено-об’єктивний
аналіз із максимально повним викладом позицій "обох сторін". Про що там узагалі в нас ідеться? Збираєшся врешті докупи і щось пишеш (усе-таки англійською, час від часу лізучи задля абсолютної точності до словників), формулюєш, переконуєш. Розсилаєш відповіді ледь не на всі адреси, з яких зверталися, проіґнорувавши лише найочевидніший "білий шум" та пусте відволікання уваги. Розсилаєш - і на цьому все. Всі позникали. Тобто жодних фідбеків. Навіть короткого підтвердження, що все отримано, не дочекаєшся. Подяки чи слів підтримки
(не тобі особисто - твоїй країні) - тим більше ні.
Наступного разу років за вісім, чао. Сьогодні, звісно, все спокійніше: на вулицях (ще) не розстрілюють і зв'язок із найближчими в мене є. Але коли
з іспанського журналу запитують,
що ми, українські письменники, робимо нині для єднання з російським народом, мене, даруйте кляті
галицизми, шляк ясний трафляє. Ну а коли серед інших новин я читаю, що "значна більшість громадян Німеччини виступає проти постачання їхньою країною зброї Україні",
що це результати
опитування не якоїсь там давнини, а опитування зовсім свіжого, від 27 січня, що
при цьому виборці Лівої партії (71 відсоток) і виборці правопопулістської "Альтернативи
для Німеччини" (67 відсотків)
демонструють цілковиту одностайність із виборцями соціал-демократів (61 відсоток), а ті - з виборцями консерваторів
з ХДС/ХСС (56 відсотків), Зелених (55
відсотків) і лібералів (54 відсотки), то руки в мене знов опускаються. Національна єдність німців - ось її врешті й досягнуто.
Хто казав, що ця країна розділена?
Вона єдина. Як на мене, єдина
у своїй згоді, щоб українців убивали беззбройними. Не хочуть погоджуватися зі своєю приналежністю до
"народу Путіна" - хай помирають.
Без них заживемо і спокійніше,
й комфортніше. Я перебільшую? Може, я все навмисне спотворюю? Але ось вам
цитата з позавчорашнього листа від
редактора однієї з найкращих
німецьких газет: "Тут і в добре освічених колах постійно чуєш, мовляв, Путін
хоче лише відновлення своєї легітимної сфери впливу, Україна завжди належала Росії, він хоче поваги
- й нічого більше. Після 2014 року люди тут аж ніяк
не порозумнішали - навпаки". І це - надзвичайно сумний підсумок останнього 30-річчя. Для мене ж особисто - просто трагічний. Я ніколи не відмовляв німецьким медіа і з радістю йшов на контакт. Я відкладав романи й вірші і писав інші тексти - на прохання редакцій та з власної ініціативи, я давав інтерв'ю і найвпливовішим загальнонаціональним газетам, і локальним,
і будь-яким. А радіо з його мільйонними аудиторіями? А телебачення - наживо і в запису? Мені здавалося, мене розуміють. Принаймні починають розуміти. І що? Після більш
як трьох десятиріч моїх власних часу й зусиль, після сотень
і сотень, як мені здавалося, вдалих комунікацій, мій віз, виявляється, й далі там, де я починав, коли 1992 року в Мюнхені мене запитували, що таке врешті-решт
ця українська мова, хіба вона не діалект російської? Не сумніваюся, що й цього, 2022 року, ще не раз почую
це запитання. Ні мови, ні
культури, ні України - нічого цього немає, нічого
не змінилось у німецькій свідомості. А як-бо інакше? Повага
до сфер впливу - передусім.
А до сфери впливу Путіна - особлива повага. Священна і непорушна. 2 02 2022 |