www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Андрухович

З усього, що вже вилилося протягом останнього тижня і, мабуть, усе ще ллється дотепер, я мав змогу прочитати нікчемно малу дещицю. Проте мені пощастило: я натрапив на чудовий текст Галі Крук. Мені він здався до тієї міри важливим, що захотілось увійти з ним у діалог. Це не означає, ніби я іґнорую інші прочитані дописи – зовсім нє. Навпаки – я ставлюся до кожного з них, навіть і до прикрих для мене та образливих, із максимальною уважністю. Але саме Крук подала проблему так, що реаґуючи на ключові пасажі її допису, я сподіваюся відповісти і їй, і не тільки їй.

Почну з отакої цитати (тут і далі зберігаючи правопис Авторки, крім очевидних описок): «російські автори, які декларували свої позиції “ні війні”, ніколи не погоджувалися переформулювати це гасло в конкретніше – “проти війни росії проти України”, а на їхніх тоді ще не закритих сторінках у фб робилися ставки в коментарях, за скільки часу Україна здасться, і коментарі, що не треба було Україні “нариватися”. Автори профілів не осмикували своїх коментаторів, теж брали участь в цих зверхніх розмовах. Більше того – при спробі поговорити вони пояснювали, що не все так однозначно і переводили розмову на те, наскільки внутрішня українська ситуація спровокувала російську агресію). Тобто, як із відомим питання Карлсона, українським авторам доводилося відповідати на питання – “Чи ви вже перестали вживати коньяк вранці”. Іншим словом – виправдовуватися в запропонованому форматі, шукати спільний знаменник між правдою і не зовсім правдою. Як не аргументуй, такий спільний знаменник – завжди крок вбік від правди. Та й той, хто виправдовується, завжди виглядає в дискусії менш переконливим».

Не можу не погодитись і не підтримати: виправдовуватися – справді дуже невдячне діло. Тому і в моєму «норвезькому казусі» ні про яке виправдовування не йшлося. Це не той випадок уже хоча б тому, що Міхаіл Шишкін якраз не боявся наповнити абстрактне гасло «ні війні» конкретним «ні російській війні проти України». Це не про нього пише Галя Крук вище. Шишкін – не ідеальний, як слушно оцінила його Таня Малярчук. А проте на загальному тлі «хороших росіян» він вирізняється в бік дещо кращий від «хорошого». За якихось 15 років нашого не дуже близького, але ввічливого знайомства я, бувало, кілька разів брав участь у спільних із ним подіях як не десь у його Швейцарії, то в Німеччині. Жодного разу це не було про «братні народи» чи «дружбу літератур». І жодного разу – що, на мою думку, важливо – це не були виступи російською: лише німецькою чи англійською. Востаннє я з Шишкіном виступав восени 2014-го на книжковому форумі в Базелі. Темою не міг не стати Євромайдан, про який він говорив захоплено і зворушливо, протиставляючи вільнолюбний дух українців неприємному рабському душкові своїх колишніх співвітчизників. Це був дуже корисний для України виступ. Саме тому, що це говорив не я, українець, а він, росіянин. І саме тому, що це був 2014 рік, а не 2022-й, коли російська аґресія стала аж такою очевидною й однозначною навіть для Заходу.

Цитата друга: «Єдиним способом не грати в ці ігри було відмовлятися від участі в таких акціях за умови, якщо там присутні російські автори. Я, як і більшість українських авторів, почала послідовно відмовлятися від участі, це було нелегко… (…) Позаяк багато українських культурних організацій і установ ще тоді задекларували принцип бойкотувати заходи зі спільною участю, то іноземцям довелося прислухатися до нашого бойкоту і почати запрошувати українських авторів без російського супроводу, без необхідності щоразу доводити, що чорне – це чорне, а біле – це біле. Погодьтеся, одне діло, якщо ви можете просто представляти Україну і розповідати про неї, а зовсім інше – коли вам доводиться в одній упряжі з російським автором постійно оспорювати його не зовсім коректні і упереджені уявлення про Україну і українське, і ви не можете вирватися із зачарованого кола спільного минулого, яке для них і для нас мало зовсім інший сенс».

Логічно і правильно. Але це якщо ми шукаємо собі комфорту «просто представляти Україну і розповідати про неї». Бажаю успіху на цьому поприщі. Однак, можливо, є сенс хоч десь і колись таки приймати виклик і публічно «оспорювати» всі ті «упереджені уявлення», тим самим вириваючись із «зачарованого кола спільного минулого»? Чи сенс «культурного фронту» в тому, щоб уникати зіткнення? Тоді це якийсь дуже вже невидимий фронт.

Цитую далі: «Виступи без російського супроводу стали насправді шансом для українських письменників (і ширше – діячів культури) показати нарешті своє, українське. Ми дуже довго до цього йшли і це завжди доводилося пробивати, як мур головою».

Чудові слова (особливо про мур), але в цьому скромному «ми, які дуже довго йшли» Юрій Андрухович нескромно йде в невеличкому передовому загоні тих, які йшли найдовше. Ніхто не зобов’язаний про це пам’ятати чи взагалі знати, бо я не схильний публічно звітувати про кожний фестиваль, на який свого часу відмовлявся їхати саме через оту «російську загрозу». Користуючись нагодою, уточню: їх було десятки – і перші з них трапилися задовго до 24 лютого. А деякі – задовго до року 2014-го. А найперший – у Мюнхені року, дай Боже згадати, 1992-го, коли виник скандальчик із моєю відмовою читати в «Русской книжной лавке».

Цитата четверта: «Бо довгий час міжнародні фестивалі з участю російських авторів без участі українських були нормою, а з участю українських авторів і при відсутності російських – в принципі не траплялися. Тобто йдеться всього-на-всього про вирівнювання диспропорції і асиметрії, яка довгий час існувала і порушити яку було одним із незрозумілих культурних табу».

Можу тільки додати: точнісінько про те саме писали мені норвезькі організатори з Молде, коли я пояснював деякі свої вагання щодо їхньої пропозиції з Шишкіном: «Вас надто довго замовчували – десятиліттями, коли не століттями, ваш голос не хотіли чути. Тепер же, коли всі хочуть почути ваш голос, ви самі собі його відбираєте. Якщо це бойкот, то самих себе». Так мені писали організатори – а чи мали вони рацію, визначайтеся самостійно і хто як може.

Хоч, уточню знову, до Норвегії я поїхав не заради Шишкіна, а заради «Московіади», щойно виданої норвезькою. Хто не знає: «Московіада» – це такий роман, де тема розриву з росією в самому центрі. І до теперішньої війни він має прямий стосунок, хоч і написаний того ж 1992 року. Йому вже 30, і в Молде відбулася його норвезька презентація. Шкода, але Український інститут нацьковування (УІН) чомусь не привітав ні мене, ні вас із цією подією. Бо справді – яка їм у тому інституті різниця, що там українського видали в тій Норвегії?

Цитата п’ята: «Але будь-який декларований бойкот має сенс, коли його дотримуються всі. Не тому, що вони ходять скопом і не мають своєї позиції, а тому, що вони розуміють сенс і тактику такої позиції. Якщо хтось з учасників процесу вирішує, що ці загальні домовленості більше не мають сенсу, що ситуація змінилася, що деякі письменники більше швейцарські, ніж російські, що те, що вони кажуть, може змінити ситуацію в росії, вплинути на людей там і т. д., то може, варто нам усім відмовитися від ідеї бойкоту? і почати дискутувати із величезною кількістю авторів, які за час війни втекли з росії, про те, чи правомірно росія забрала Крим, чи спровокувала Україна росію? чи є наш бойкот російської культури свідченням нацизму чи не є? чи відповідальні російські представники культури за війну? а якщо вони кажуть, що не відповідальні, бо вони самі жертви режиму, то як жертв можна переслідувати й ущемляти в правах?»

Галя Крук і тут має всі сто відсотків рації. Але знову не щодо Шишкіна. Він якраз і казав на тій зустрічі, що як росіянин і російський письменник несе повну відповідальність. І що просить прощення в усіх українців. І що чудово розуміє й те, що вони не простять. І навіть сам думає, що таке не можна прощати. Як вам здається, заради такого зізнання (нагадаю: публічного, у важливій для нас країні) мені варто було сідати на одному з ним подіумі?

Цитата шоста: «Я не думаю, що Юрко хотів ситуації, при якій у назву дискусії буде винесено заголовок, що зустрінуться український і російський письменники, бо погоджувався він на зустріч із швейцарським письменником. Але в тім і біда, що кожного з нас, хто погодиться на такі спільні формати, можна використати по-своєму в чужій грі, і єдиний шанс не бути використаним – це не погоджуватись».

І це знову ж таки свята правда. Але що, як є й інший шанс: погоджуватись і не давати себе використати, а використовувати самому? Я гадаю, що це завдання значно складніше, проте й захопливіше. Тобто якщо ми шукаємо комфорту (див. вище), то так – не погоджуватись. Але я ризикнув і погодився, бо комфорт не належить до моїх пріоритетів. Цього року моєму досвіду спілкування із закордонними аудиторіями виповнилось, як і «Московіаді», 30. Цей досвід починається в тих часах, коли багатьох із моїх теперішніх напастунів ще й не було на світі. (Про них я, до речі, думаю із особливим теплом та зворушенням: бач, якими бойовитими виросли. Такими тільки пишатися. Тільки от якщо вже назвали себе «культурним фронтом», то беріть приклад зі ЗСУ: глуха оборона завершилася, час на контрнаступ.)

Але назад до моєї 30-річної практики. Бо виходить (зараз я жартуватиму), що цього «стажу» в мене більше, ніж у будь-якого міністра закордонних справ нашої держави. Я знаю, як це робити і що з цим робити. І я знаю, з ким це робити, а з ким нє. І в мене це досі, всі 30 років, виходило ефективно. Я навчався цьому крок за кроком у 90-ті, нульові і всі подальші роки. І – ви не повірите – я знаю, що в нас війна, і з огляду на це продовжую навчатися. Бо війна створює для цього дуже особливі передумови і треба щоразу оновлювати арсенал.

Безумовно, може бути багато причин, із яких краще не погоджуватись. Наприклад, ви почуваєтеся непевно в англійській або німецькій (чи яка там ще робоча мова) або вам може не вистачити енергії, переконливості, вибуховості, виразності, харизми, іронії, дикції врешті-решт. Чи просто – тремтітиме ваш голос і ви будете молоти казна-що. Тоді, звісно, не погоджуйтеся й не їдьте, і кажіть, що це ви так бойкотуєте. Краще нехай вам запишуть технічну поразку, ніж реальну із розгромним рахунком.

Але це трохи не мій випадок. Говорити про Бучу, про Маріуполь, про незліченні жертви, зламані життя, про все, що називається великим російським злочином, говорити в живі очі дуже недоінформованої публіки – хіба від такого відмовляються? При тому мені ще й випала нагода подякувати норвезькій аудиторії за надані їхньою країною для перемоги ЗСУ (саме того дня) 160 гелфайрів. І закликати їх підтримувати свій уряд у цих його діях на нашу користь. Після чого колеґа Шишкін теж викликає оплески, звертаючись до норвежців словами про віру в перемогу України, яка дуже потрібна і їм, норвежцям. Що не так у цьому його месиджі?

Але назад до першоджерела. Цитата сьома: «Не погоджуватися, щоб не давати шанс антипутінському автору з росії доводити публічно, що росія насправді не така погана, це все путін. Не погоджуватися, щоб не створювати ілюзії, що ось ми разом поговоримо, домовимося і порозуміємося і настане мир між нашими країнами (бо насправді від цих авторів у росії нічого не залежить)».

Це і правдиво, і жорстко. Але в такому разі ходімо трохи далі й погодьмося, що й від нас нічого не залежить. Бо все залежить від ЗСУ.

І на завершення: «Не погоджуватися, щоб нарешті розірвати цю болючу спайку української і російської культур бодай у власній голові (не кажучи вже про голови європейців)».

Винятково точний акцент. Але в моєму випадку ця проблема сама собою вирішилася з моменту моєї появи на світ: моя голова вільна від будь-якої «болючої спайки», мій імунітет (вроджений) дозволяє не заразитися навіть від контактів із росіянином. Чому доказом, мабуть, усе, що я написав. І, звісно, ще напишу.

 16.09.2022

https://zbruc.eu/node/113156