www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Бойченко

Провів опитування. З огляду на мінімальну кількість учасників про репрезентативність вибірки, релевантність результатів і таке інше не йдеться, а однак. Існує однак українська молодь, яка поетапно здобувала освіту в кількох країнах Заходу, вільно володіє кількома іноземними мовами і ще кількома дає собі раду в побутово-подорожніх ситуаціях, споживає світову літературу, науку й кіномистецтво переважно в оригіналі чи принаймні англійською, але коли я її, цю молодь, запитав, чи розуміє вона гру слів у виразі «заплечных дел мастера культуры», відповідь виявилася рішуче негативною.

З тієї простої причини, що вона, ця молодь, в очі не бачила совкової школи і зростала якнайдалі від усіляких російських контекстів, а отже, не чула ні про зразково фальшивий опус Максіма Горького «С кем вы, мастера культуры?», ні про те, що «заплечных дел мастерами» в Росії колись називали катів. Тобто – і не обов’язково в переносному сенсі – колег російських майстрів культури. До речі, про шедевр ресторанного шансону «Девочка-конфетка» опитана мною молодь теж, як з’ясувалося, ні сном ні духом.

Це добра новина. Гірша полягає в тому, що мало нам було хуйла, то на нашу долю звідкись випав ще й Люся – теолог і психолог, філософ і «свободний художнік», актор спецслужб і театральний розвідник, радник Єрмака і син лейтенанта Шмідта. Причому доки Люся братався з Корчинським, поборював «помаранчеву чуму», їздив на євразійські конференції до Дугіна, засідав у Тристоронній контактній групі чи навіть співав «Девочку-конфетку», це ще було пів біди. Біда настала щойно тепер, відколи Люся заходився проголошувати неминущі істини і роздавати непорушні обіцянки на зразок: «Ничего лучше Советского Союза мы здесь, на этой территории, не придумали (хуйло, якби хто забув, дотримується подібної концепції). Я советский школьник по психотипу и не собираюсь меняться». А відтак: «Какая бы ни была война, какие бы патриотические лозунги ни звучали, какое бы ни было желание забыть как можно больше русских слов и так далее… пока я тут что-то значу, я не дам построить из Украины большую страну с маленькой культурой».

Інакше кажучи, хоч би яких жертв зазнала Україна, хоч би як – у разі перемоги – вона змінювалася і хоч би скільки в ній ставало таких людей, як та ж опитана мною молодь, цей «псіхотіп» усе одно не вгамується і тягтиме «на ету тєрріторію» Бикова, Нєвзорова та решту московського лайна, без збагачення яким українська культура завжди буде для Люсі «больно малєнькой».

І назад до добрих новин. Закутий у непробивну пиху Люся, звісно, не повірить, але серед колишніх «совєтскіх школьніков» трапляються письменники, чий російськомовний творчий доробок не набагато поступається його, Люсиному, проте це не завадило їм змінити свої погляди на роль «великої російської культури» в Україні, які, втім, і так ніколи не були імперськими. Інша річ, що погляд на українську був радше байдужим. Але вже досить віддавна не є. Прикладів можна знайти трохи більше, наведу – з особистих міркувань – бодай два.

По-перше, Володимир Рафєєнко. Живучи до 2014 року в Донецьку і пишучи винятково російською, Володя встиг цілком сформуватись як свідомий свого методу і стилю автор та досягти в Росії – разом із преміями – заслуженого з художнього погляду визнання. А тоді у зв’язку з окупацією рідного міста переїхав на Київщину, де спочатку написав усе ще, так би мовити, російський за формою, але вже виразно антиросійський за політичним змістом роман «Долгота дней». Після чого по-справжньому занурився в надто маленьку для Люсі українську культуру, що й знайшло своє відображення у його першому й відразу філігранному українськомовному романі «Мондеґрін».

Можливо, надалі Рафєєнко писав би – по черзі – обома мовами, але повторного прямого вторгнення Росії в його життя йому вже стало забагато. Тож на повторне пряме вторгнення він відповів прямою заявою: «Після 24 лютого я вирішив більше ніколи в житті не видавати і не писати творів російською мовою. Я більше не хочу мати нічого спільного з культурою вбивць і ґвалтівників».

Це була заява, а десь восени – відкрию видавничу таємницю – буде й п’єса «Мобільні хвилі буття». Про що? Саме про це. Про Гостомель, Ірпінь, Бучу й околиці. Про донецького літератора й викладача, який вісім років тому, втікаючи від смертельної небезпеки, оселився тут, але знову потрапив у пастку «російської культури, що прийшла під стіни Києва й оточила нас із усіх боків. Просто зараз у нас на Варшавській трасі всі ці нескінченні пушкіни, достоєвські й толстиє. Весь цей грьобаний балет, вся витончена бурятська духовність. Приїхала до нас на танках. Клята орда. О, як я втомився бачити в нашому лісі всі ці морди! Усі ці роки вони втомлювали мене, бо постійно привиджалися… за кожним деревом, за кожним пагорбом, за кожним прожитим днем… Ми ж знали, жінко, з тобою, завжди знали, що саме так і буде. Що вони прийдуть сюди за нами в балетних пачках, із томами творів радянських класиків, під танок маленьких лебедів Петра Ілліча Чайковського, під передзвони храмів і удари ракет». Не думаю, що є потреба коментувати цей уривок і пояснювати, вважає чи не вважає нинішній Володимир Рафєєнко «майстрів великої російської культури» співвідповідальними за злочини їхньої безпросвітної батьківщини.

По-друге, Ігор Померанцев. Кому з них у сьогоднішній ситуації морально і психологічно важче? Ігорю чи Володі, Володі чи Ігорю? Народжений у Росії (хоч і вихований у Чернівцях), Ігор, на відміну від Володі, не змінив творчої мови і вже навряд чи її змінить. З іншого боку, в 1976 році його арештувало КГБ. У 1978-му він під тиском цієї контори емігрував і відтоді живе на Заході. Підходячи до справи формально, Ігор міг би не відчувати провини ні за русифікацію України, ні за решту паскудств, які тут скоїв СССР і продовжує скоювати Росія. Але він відчуває. Тому й пише, що давнє й теперішнє насильство має спільне джерело – його батьківщину. І що – як письменник – він любить рідну мову, проте ця любов «стала важкою, драматичною».

А головне – ось що. Для єврея Пауля Целана рідною й улюбленою була німецька. Але коли вона виявилася мовою масових убивць, він створив нею «Фугу смерті», яка починається рядком: «Смерть – це з Німеччини майстер». Перегукуючись із Целаном, Ігор Померанцев на тлі російсько-української війни написав есей, який щойно вийшов під назвою «Death is a Master from Russia». І вірш, у якому зокрема (в моєму перекладі) є такі рядки:

   Смерть – це майстер з Росії.

   Очі його каламутні, це колір,

   якого нема у веселки.

   Він майстерно мітить чуже ліжко

   своїми екскрементами,

   як перед тим мітив чужі міста

   погруддями співця Полтави.

Закінчу коротким катехизмом. Чи потрібна в майбутній Україні російська мова? Так. Для чого? Для того, щоб російськомовні громадяни майбутньої України могли перейти з неї на українську, як свого часу німецькомовні громадяни Ізраїлю перейшли з «великої» німецької на «маленький» іврит. Чи потрібна російська мова в майбутній Росії і світі загалом (за винятком України)? Так. Для чого? Для того, щоб стати мовою засудження рашизму, як свого часу німецька стала мовою засудження нацизму. Куди з майбутньої України має піти всіляке російсько-совєтське лайно вкупі з погруддями, биковими, нєвзоровими та глибоко професійними експертами на кшталт Люсі? На суто риторичні запитання мій катехизм відповідей не дає.

15.08.2022

https://zbruc.eu/node/112815