www.ji-magazine.lviv.ua

Артем Чапай, український письменник, перекладач

Вранці я прокинувся у сторожці, з автоматом під боком, від сліз. Наснилося, що дружина прислала з-за кордону в найближче смт «Новою поштою» нашого собаку. Я знаю, що повинен щосекунди бути з ним: як тільки лишу його на мить, то прокинусь, і треба буде відсилати його назад. Від цієї думки розумію, що сплю, ривком обіймаю собаку тут таки у відділенні «Нової пошти», а прокидаюсь у сторожці від схлипу й мокрого обличчя. Пробую заснути знову, щоб іще трішки пообійматись, але не можу. Розумію, що сон був цензурований. Ідеться не тільки про собаку. В молодшого сина один за одним випадають молочні зуби. Я бачив на фото. А вчора на відео помітив, наскільки підріс і витягнувся старший син за місяці, що ми не бачилися. Від початку війни.

Від кошмару прокидаєшся з полегшенням, і боїшся знову заснути. Коли прокидаєшся в кошмар — навпаки, намагаєшся заснути назад, але не можеш.

В перші тижні в армії я стереотипно боявся стати жорстким і жорстоким — тому навмисне став плекати чутливість і доброту. Переважно допомагають прості речі. З’їсти шматок шоколаду, як від дементорів. Полити залишену клумбу зі словами «Служу українському народу». Купити сосиску бездомному собаці. Підкласти шматок яблука в мурашник і спостерігати за фієстою.

Вдень зосереджуєшся на завданнях моменту, жартуєш з іншими солдатами. У вільний час намагаєшся не думати. Здається, давно звик. Здається, емоційно стабілізувався.

А тоді випадкова фраза, якась дрібничка, малюнок, предмет — проривають усе, про що намагався не думати.

Негативні почуття, звісно, нікуди не ділися.

Пів дня я ходив маршрутом патрулювання як зомбі, поки напарник не спитав, що сталось, і в мене знову потекли сльози.

У такі дні стає ясно, що позитивчика не вистачає. Недавно я читав пораду психотерапевта: психологічну стійкість треба тренувати так само, як потрібно тренувати м’язи.

Ненависть. От що після зривів допомагає зібратись і триматися купи.

Ти розвалюєшся від суму й горя — доки не стиснеш зуби й не збереш себе докупи за допомогою ненависті. Але зосередженої, точкової та спрямованої куди слід ненависті. Ось що допомагає продовжувати жити й, головне, функціонувати та боротися.

Медитація на ненависть.

Можливо, я неправильно вживаю слово «медитація». Байдуже. Я кажу про зосереджену, усвідомлену, тут-і-тепер ненависть.

Ненависть — як якір, який не дає відплисти задалеко.

Самої лише любові недосить, коли нищать усе, що ти любиш. На самій лише любові місяцями не протягнеш. Ненависть теж потрібно плекати.

Ні, я не є апологетом ненависті. Я лише кажу, що негативні почуття нікуди не поділись — а отже, з ними треба працювати, щоб ними керувати. Щоб спрямовувати їх туди, де їм місце.

Бо я не раз помічав за собою й іншими, що ненависть, залишена без нагляду, виплескується зовсім не туди, куди потрібно. Галичани заявляють, що всі переселенці «смажать шашлики», поки «галичани воюють». Люди східніше стібуться з «Закарпатської ТРО» (яка насправді воює й гине).

Якщо раніше я боявся жортскості — тепер найбільше боюся повернутися з війни на все життя токсичним і ображеним на несправедливість світу стереотипним ветераном, «Таксистом» де Ніро або, менш пафосно, Йоріком із п’єси Подервʼянського: «Пока ти, сука, в тилу баб портів, я в танкє горєл, я льотчик». Тим більше, я й сам у цей момент зміг вийти в місце, де можу поставити лептоп і де є розетка — й пишу текст, а не лежу під обстрілом в окопі чи мертвий в Оленівці.

Ненависть є — тому з ненавистю потрібно працювати.

В інструкціях пишуть, що коли медитуєш на дихання — потрібно бути усвідомлено присутнім до всього, що навколо, і водночас зосереджено триматися за дихання як за якір медитації. Час від часу ти неминуче втрачаєш концентрацію й починаєш блукати. Це нормально. Відволікся, потім згадав — повернувся.

Так само з ненавистю. Часами ти втрачатимеш зосередження й підеш убік. Наприклад, у жаль до себе. Або ще гірше: відчуєш неприязнь не до того, що є першопричиною всього нашого горя. (Військовий відчуває неприязнь до знайомого, який не в армії; невійськовий — до працівників військкомату, які «гребуть усіх підряд»; чоловік, який переховується — до жінки, яку випустили за кордон; прихильник Порошенка — до пози першої леді на обкладинці глянцю; прихильник Зеленського — до сина Порошенка в Лондоні, й так далі. Придумай своє, у кожного свій тригер. Ми всі це бачили, ми всі себе ловили на такому). Нічого. Це нормально. Кожен десь боїться, десь обманює себе, десь недопрацював. Ми — люди, а не ельфи. Як із диханням, головне, згадавши — повернутися до першопричини нашого горя.

Росія. Путін. Кремль. Імперіалізм. Всі росіяни, які підтримують «спецоперацію».

Сформулюй по-своєму.

Ненависть має бути усвідомлена. Казати, що «можна без неї», в ситуації, коли всім боляче, лише означає, що негативні почуття, переповнюючи, прориватимуться не туди, куди найбільше треба. З цього приводу крутиться в голові два порівняння. Перше: коли відпустити шланг під великим напором — вода бризкатиме, куди вийде, і на тебе самого, й на твоїх близьких; коли пожежник спрямовує шланг у потрібну точку — він може бодай спробувати загасити вогонь. Друге порівняння, ближче мені зараз за родом діяльності: зброя плюс сліпий гнів дорівнює підліток, який учиняє масову стрілянину в американській школі; зброя плюс зосередженість на цілі дорівнює снайпер на завданні.

Нам усім погано. Ми не можемо добратися до Путіна й починаємо сваритись між собою. Так, є через що. Але першопричина нинішнього горя — російське вторгнення. Й без напрямку ти — лише його жертва. З ненавистю, яка спрямовує — сякий-такий борець.

Дехто каже про ненависть як «емоцію», та ще й шкідливу. Я б визначив інакше. Ненависть — не скороминуща емоція, як гнів. Ненависть — глибинне тривале почуття, протилежне до любові.

Ти можеш посваритись із людиною, яку любиш, можеш відчувати до нього/неї різні складні минущі емоції — але продовжувати любити. Так само ти можеш відчувати різні складні минущі емоції до тих, кого ненавидиш, разом із жалістю, зневагою, навіть співчуттям до «зазомбованості» цієї «психічно травмованої спільноти» — але продовжувати ненавидіти.

Добре продумана, вистигла ненависть допомагає робити дальші висновки. У кожного вони свої.

Мені, наприклад, більше не потрібно уявляти, ніби росіяни — якісь там орки. Навпаки: казкові орки спеціально створені для зла, вони не мають вибору. А росіяни — люди й мають вільний вибір. І саме це їх робить страшнішими, ніж вигадані персонажі.

Або, наприклад, зваживши, мені вже не треба думати, ніби з росіянами щось етнічно, історично чи тим паче біологічно негаразд. Є тувинці, є буряти, дагестанці, яким я навіть емоційно співчуваю — проте тих, які прийшли сюди, ненавиджу. А двоє знайомих, яким я після міркування відміряю найбільше свідомої ненависті — взагалі етнічні українці. В одного прізвище на -енко, він мій колишній друг і персонаж мого оповідання «Свободу Папуа», хто раптом читав і пам’ятає. Ми з цим колишнім другом разом іронізували про його знайомого русофіла, який переїхав до Росії й отримав там прізвисько «хохол». Нині мій колишній друг пише мені з Алтаю, що вважає мене «найкращою людиною на планеті», але підтримує «спецоперацію».

Інший, якому я відважив найбільше ненависті, має прізвище, що означає етнічну підгрупу українців. І це дівоче прізвище моєї мами, бо цей чоловік — мій родич. Коли його племінник сидів у підвалі в Києві — цей родич писав із Пітера «все фейки». Пізніше перейшов на «я тут до чого».

Хай не холодна, проте обміркована ненависть дозволяє кожному відміряти окрему дозу — не гребти всіх одним гребнем. Наприклад, російський письменник, котрий відкрито засуджує путінський фашизм і при цьому не сміє казати українцям, що їм робити (Сорокін) — значно кращий за російського письменника (Шишкін), котрого саме в цей момент турбує велика російська література, читай: його власне кар’єрне майбутнє, а не загиблі в Бучі, Маріуполі, Краматорську, Вінниці, Кременчуку… Будемо розбиратися в темі «Не звинувачуйте Достоєвського» бодай після того, як ви повісите Путіна — а тим часом я пригадую ксенофобію про «жидков да полячішков» і розіп’ятого хлопчика з «Братів Карамазових». Так, того самого хлопчика, якого в дев’ятнадцятому столітті ніби розіпнули турки в Сербії, а потім його ж у двадцять першому —  «укронаці» у Слов’янську.

Оскільки я вважаю, що держава належить людям, а не люди державі, моя обдумана ненависть не до всіх однакова. Російська пенсіонерка, котру втретє штрафують за протест — значно краща за московського молодика, для якого «від нас нічого не залежить». А найкращі — звісно, росіяни, котрі підривають військкомати та пускають з рейок поїзди. Якщо це не легенда.

І, звичайно, ненависть має бути не сліпа й не безумовна. Росіяни мають історичний шанс очиститися від ганьби. Для цього їм потрібно самим повісити Путіна, як італійці повісили свого Муссоліні.

Але вірити в це зараз — майже так само інфантильно, як тішити себе майбутнім «ефектом бумеранга», «спокутою онуків», «кармою». Немає справедливості. Хто ще цього не зрозумів? Немає справедливості. В Україні гинуть переважно найсміливіші та найчесніші. В Росії — найдурніші або найбідніші й безпринципні. Ну а в світі просто не існує достатнього покарання за все, вже вчинене Росією після 24 лютого 2022 року. Який там «бумеранг», яка там «карма». Житимуть собі, як раніше. На відміну від людей Бучі, Маріуполя, Сєвєра, Краматорська і Кременчука…

Так, визнаю. Патрулюючи цими ночами під час піку Персеїдів, я вдивляюсь у небо й учора дуже чітко встиг вимовити «Щобпутінздох», а потім ще й проводжав поглядом найкращий метеор, який бачив у житті. Але це лише миттєве потурання собі.

Потім — знов усвідомлена, постійна ненависть. Звісно, вона його не вб’є. Але вона допомагає емоційно вижити мені. Бо ненависть з усвідомленням того, хто винен — емоційно краща, ніж просто «горе». Горе — це коли стихійне лихо, це коли метеорит упав на Землю. Коли ж горе навмисно спричиняють люди — це злочин. І ненависть до злочинця мобілізує. Вона допомагає чинити опір.

Іноді чуєш, що потрібно або можна ставитись до мерзоти без ненависті. Що ж, можна захоплюватися людьми, які так уміють. Більшість із нас — не християнські містики, не даоські мудреці й не буддійські ченці. Більшість не проходили курси самураїв і не випускались із червоним дипломом із Шаоліню. Більшість до початку війни не читали «Бусідо» й Сунь-цзи.

Хто може без ненависті — тому браво й уклін. Але комусь ненависть, навпаки, допомагає не вдаритись у жаль до себе, не впасти в позицію жертви. Я тут почитую фейсбук Генштабу ЗСУ, й мене зачепила історія чоловіка, який пішов в армію після того, як побував під російською окупацією. «Краще давити їх танком, ніж ховатися від них у погребі», пояснює вибір він. Більшість із нас, навіть в армії, танками їх не давитимуть — але суть зрозуміла. Можливо, саме це була також і моя мотивація піти у військкомат після того, як довелося тікати з дітьми з власної квартири. Перетворитися з жертви агресії — на діяча опору.

Хтось досі каже, ніби ненависть руйнує тебе зсередини. Я б хотів колись про це поговорити з професійним психіатром або психотерапевтом. Бо поки що бачу лише красиву голу фразу, в якій більше відголосків релігійності, ніж психології.

На практиці ж я бачу, як обґрунтована спрямована ненависть у нашій нинішній життєвій ситуації допомагає емоційно не зруйнуватись. Не розвалитись — аби продовжувати жити й боротися. Попри несправедливість на всіх рівнях, не здаватись. Альбер Камю в «Міфі про Сізіфа» пише, що потрібно продовжувати жити й діяти попри абсурд і безсенсовість буття — бо саме цим, саме ти надаєш буттю сенс.

4 08 2022

http://www.korydor.in.ua/ua/stories/medytatsiia-na-nenavyst.html