Мирослав Чех, польський політик українського походження, депутат сейму ІІ та ІІІ скликань, журналіст

Україна не є фронтиром, Україна – це центр

Готуючись до виступу, хотів трошки потеоретизувати, бо фронтири – це Іван Лисяк-Рудницький, який у далеких 70-х роках минулого століття намагався пояснити історію України західним історикам і використав термін «фронтир». На кшталт фронтиру в Північній Америці, коли її завойовували європейці. Це три різні фронтири – релігійний, цивілізаційний і модернізаційний.

Хоча я не погоджуюся з тим, що Україна – це фронтир модернізації. У мене є тверда теза: Україна не є зараз ніяким фронтиром, немає ніякого фронтирного протистояння з модернізацією. Фронтир – це означає периферія чи провінція – умовно, щось гірше, бо центр визначається де-інде. Але щоб не теоретизувати, говоритиму про добросусідство і що з цим робити.

Тімоті Снайдер опублікував у "Foreign Affairs" статтю про те, як розуміти Україну в контексті протистояння автократії з демократією. Він є історик ХХ століття, і він обґрунтував тезу – з якою погоджуються і Ярослав Грицак, і Анна Аппельбаум та інші – про те, що насправді доля цього протистояння між демократією й авторитаризмом, яке Байден визначив як основу для політики у ХХІ ст. (і так воно є насправді) – вирішується в Україні. Кажуть, що Україна є game changer. Я ж думаю, що насправді Україна – це центр.

Коли в серпні 2014 року Барак Обама сказав, що Україна не входить у зону прямих інтересів Сполучених Штатів – на відміну від Росії, яка є життєвим інтересом з уваги на історію, політику, географію, демографію і так далі – я подумав: "Ти, президенте Сполучених Штатів, нічого не розумієш". Два роки згодом сталися вибори в США, на яких переміг Дональд Трамп – і, як відомо, не без допомоги Росії. Був Brexit, події січня 2020 року в Америці, які могли перерости у державний переворот. Виявилося, що все ж таки доля американської демократії залежить, зокрема, від того, як Україна справиться з викликом, яким є авторитарна Росія. 4 лютого 2022 року до цього додався авторитарний Китай, коли Путін підписав декларацію з Сі Цзіньпіном про встановлення нового світового порядку. І як перший акт цього процесу було намагання знищити Українську державу й українську націю. Тобто доля світу вирішується в Україні, й у цьому немає перебільшення.

Що це означає для мене? Це означає тезу, яка здається банальною у нашому середовищі, але вона не для всіх зрозуміла: Україна, щоб закріпити своє центральне місце й остаточно визначити свою позицію, у ХХІ столітті має стати членом Європейського Союзу і НАТО. Немає ніяких мостів, ніяких інших систем безпеки, ніяких інших гарантій безпеки – нічого іншого, крім членства України в Європейському Союзі та НАТО. Всі розмови про те, що будемо будувати якусь альтернативну спільноту – це помилка і відволікання уваги від того, що головне.

А коли поставити таку мету – якомога скоріше членство в ЄС і НАТО, – тоді потрібно займатися тим, що всередині країни. Необхідно реалізувати цей величезний потенціал, який пов’язаний з обома українськими революціями і війною: свобода, демократія і справедливість. Потенціал потрібно трансформувати у процедури і в практику державного та суспільного життя. А найкращим гарантом, що так буде, є процес набуття Україною членства у Європейському Союзі.

Я це кажу з досвіду колишнього політика, який брав участь у процесі інтеґрації Польщі до ЄС. Писати і говорити про візії, як воно має бути, – то все добре, але інтеґрація до ЄС – це марудна робота над імплементацією законодавства. Це може здаватися «тупою» і навіть «дурною» роботою, але її необхідно виконати. Бо вона впливає на все державне і суспільне життя. Встановлює рамки, процедури і механізми. Іншого просто не дано, бо коли цього не виконати, то постійно повертатиметься спокуса третього шляху – «як би пропетляти». Мовляв, наш менталітет не такий, історичний досвід інший, ситуація – інша. Сусідуємо з такими сусідами, що не дозволяє нам повторювати шлях інших європейських країн. Ні! За те, що Україна хотіла йти третім шляхом, ціна є просто не-ймо-вір-на. Цього всього могло не бути!

І те саме стосується членства в НАТО. Генерали Залужний і Забродський сформулювали («Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд», 7 вересня) основну загрозу для України та світу: біснуватий диктатор може застосувати ядерну зброю. І на цю загрозу потрібно відреагувати Заходу, передусім США. Така перспектива з’являється вперше в історії! Хрущов тільки лякав Кеннеді застосуванням ядерної зброї. У нас загроза реальна. Я думаю, що історія колись це покаже: ми на зламі квітня і травня поточного року стояли на межі застосування Путіним ядерної зброї, тільки стояв вибір: Україна, Польща чи Литва. Єдина гарантія, щоб цього більше не сталося, – це членство України в НАТО: інших гарантій, що Україну хтось буде захищати, нема. Бо що означають гарантії безпеки? Військовий союз. А хто прийде на допомогу Україні у військовому плані – починаючи з людського, але разом з усіма іншими ресурсами, в тому числі з ядерною зброєю? Єдиною гарантією є Сполучені Штати Америки. А США, щоб увійти у військовий союз з Україною, насправді входять у внутрішню українську політику. Бо де українські гарантії, що якийсь уряд не спровокує конфлікту з ядерною державою? І що станеться, коли американці скажуть, що союз на таку ситуацію не поширюється?

Отже, тільки членство в НАТО як колективній системі оборони, захисту і гарантій ядерного стримування.

А тепер до добросусідства. Формула тут проста: Україна в ЄС і НАТО – це і є добросусідство з тими, хто не йде проти України з війною. Польща зробила неймовірну роботу з допомоги Україні. Великою мірою це зробило суспільство, і політики мусили до цього приєднатися – будьмо чесними. Приєдналися, треба віддати належне президентові, уряду – всім, які зробили надзвичайно багато і багато роблять.

Натомість що може викликати певне занепокоєння, то це антиєвропейський курс у Польщі й Угорщині. В екзистенційних інтересах України є збереження єдності ЄС і НАТО. Все, що розхитує ЄС, є проти національних і державних інтересів України. Треба робити все можливе для інтеграції суспільства і в цьому напрямку впливати на політичні сили. Тобто українці повинні на всіх форумах наголошувати, що є демократія, верховенство права, європейські цінності, що це є базові цінності, за збереження яких ми платимо найвищу ціну.

А так, то все у нас буде добре – перемога буде за нами. І тримаймо кулаки за Збройні Сили України, бо вони вирішують усе.

Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА

"(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців" (тема: "Фронтир і добросусідство")

Львів, 10 вересня 2022 р.

28.09.2022

https://zbruc.eu/node/113272