www.ji-magazine.lviv.ua

Дмитро Десятерик, український кіно- і театральний критик

Матвій Вайсберг, із серії "Дорожній щоденник"

Минулої осені в Національному археологічному музеї Атен мою увагу привернула одна статуя.

Це був поранений галльський боєць, мармурова фігура 2100-річної давнини. Юнак припав на одне коліно, на обличчі біль. Руки (правиця піднята – жест капітуляції чи виклику?) збереглися тільки по лікоть, ніс відбитий, а верхню частину торса навскіс від шиї прорізав чималий розлам, наче тіло було розрублено.

Власне, я спіймав себе на думці, що це подвійне поранення сприймається як сучасне пластичне висловлювання. Пошкодження, завдані  часом, змінюють ауру твору, додаючи йому сили тієї алегорії, яка чим пізніша, тим болісніша.

Матвій Вайсберг у циклі «Тонка червона лінія» так само зв’язує античні уламки в нове естетичне ціле, однак з інакшим підходом і результатом.

«Тонка червона лінія» виросла з «Дорожнього  щоденника», графічної серії, яку Матвій малював, перебуваючи в евакуації за кордоном.  На горизонтальних полотнах – частини стародавніх статуй із колекції мюнхенської Гліптотеки, окреслені білим контуром на  чорному тлі, розташовані над і під червоною лінією в якості знаменника. Нічого зайвого.

Термін «Тонка червона лінія» (The Thin Red Line) народився під час Кримської війни, в битві при Балаклаві 25 жовтня 1854 року. Для того, щоб прикрити надто широкий фронт можливої ​​атаки російської кавалерії, генерал-майор сер Колін Кемпбелл наказав солдатам піхотного полку Шотландських горян Сазерленда вишикуватися в шеренгу по два замість передбаченої статутами в таких випадках шеренги по чотири. Мундири британського війська були червоного кольору, звідки й пішла назва, яка означає відчайдушну оборону з останніх сил.

Наше протистояння агресору перерізане червоними лініями. Маріуполь і Сєверодонецьк, Попасна й Рубіжне, Ізюм та Авдіївка. Війна розбиває. Але Вайсберг, підкреслюючи фрагменти, вишиковуючи їх уздовж рубежу оборони, згруповуючи у формальній єдності фриза, видобуває дію з лакун, накинутих часом. Фриз – це процесія, це бойовий порядок, це опір. Тонка лінія, яку ворогу не здолати ніколи.

Лінія, що зв’язує всіх нас.

Пряма мова. Розповідає Матвій Вайсберг

Вибух

«24 лютого я прокинувся десь за пів години до першого вибуху, бо дивився те засідання російського Радбезу і мав стале передчуття, що війна неминуча. Вибух був просто пронизуючий, наче інфразвук через усе пройшов. Вирішили з родиною піти купити ліків і води. Тут нам зателефонувала подруга, пов’язана з протестантським рухом у Польщі, а в них свої інсайди, в тому числі про розстрільні списки. Вона була налякана не так за себе, як за людей, яких вивозила. Сказала, що в нас є година. У дружини тривожна валізка була зібрана. Я відповів спочатку: «Не поїду. Хай їде родина». А родина сказала: «Ми без тебе нікуди». То був найважчий вибір у моєму житті.

Діставалися обхідними дорогами. Добу їхали до Львова, 4 доби стояли на кордоні. Це був Армагеддон, китайські тортури, все що завгодно. Діти, клумаки, холодно, нема де справити потреби. Якимось дивом в’їхали в Польщу, зупинилися в родини, з якою дружили. Вони на мене подивились і сказали: «Пішли, купимо тобі папір, щоб ти міг малювати». Спочатку думав, що малюватиму виключно чорно-біле, але побачив жовті й сині олівці і подумав: «Ні». Взяв так само фломастерів. Окрім цього ми купили 100 аркушів чорного паперу. І мене переслідувала думка, що не повернусь, поки його весь не змалюю. Так воно майже й вийшло.

Щоденник

Почав з автопортрета. Потім з’явився «Янгол ЗСУ». Потім Тарас на його день народження, русскій корабль тощо.

З’ясувалося, що в Польщі лише перевалочний пункт. Були кілька пропозицій, але зателефонував старий друг німець, налаштований категорично: «Ти їдеш до мене в Мюнхен». Нас просто передавали з рук на руки. Я завжди ставився скептично до розмов про русскую душу, бо пам’ятаю «Пакукін і Ракукін» Хармса про дрібну злобну душонку. Я би написав окремий есей про польську, чеську, німецьку душу. Всюди люди допомагали дійсно тим, чим могли.

В Мюнхені ми жили в центрі, біля вокзалу. Мені здавалося весь час, що ці потяги їдуть додому, і літачки, які я бачив у небі, летять туди ж. Спочатку я не хотів іти до Пінакотеки. Казав собі: «Ми не туристи. Зараз Хуйло здохне і ми повернемось». А потім зрозумів, що це буде не так швидко, як хотілося б, а я ж художник і це мій хліб. Тож я малював щодня. Рятувався, але не тільки. Бачив по відгуках у соцмережах на мої картинки, що це потрібно.  Дуже люблю думку в Брехта: «Що це за часи, коли розмова про дерева здається лиходійством, тому що мовчить про звірства?» Але я вирішив, що дерева малюватиму так, що це буде про наші часи. Про звірства, навіть якщо це німецькі дерева. Тож я малював дерева. Я малював заходи сонця. Усе, що малював, було про війну: дерева, небо, літачки, залізниця.

Євреї кажуть, що дорога має завершуватись поверненням. І я на це повернення чекав щодня. У мене не було змоги й бажання малювати щось більше, ніж аркуш А4. Сто аркушів… Знайшов у Мюнхені крамницю, купив там олійної пастелі. Ніколи з нею не працював.  Казна-скільки не малював фломастерами, кольоровими олівцями не малював з художньої школи. Але ж не буває поганих матеріалів. Малюй тим, що є під рукою. Про це, про війну, про Україну. Це був у всіх сенсах дорожній щоденник, дорога мого тіла й душі.

Додому

Повернулися ми так само одномоментно, як і виїхали. Зателефонував Льоня Комський, сказав, що буде благодійний аукціон, кошти підуть ЗСУ: «Давай візьмемо “Янгола ЗСУ” на продаж». – «Він же маленький, формату А4». – «А ти не міг би його сюди передати?» – «Знаєш що? Я приїду і намалюю великого, на полотні». Він спочатку навіть не зрозумів, передзвонив через годину – а ми вже шукали квитки до України. Бо це спрацювало наче спусковий гачок. Найважче було пояснити моїм німецьким друзям причину: куди, нащо ми їдемо? У мене з 1 червня мала бути в Мюнхені безкоштовна майстерня. Пропонували вже й виставку зробити, а сина збиралися брати в 12 клас німецької школи. Я сказав «Ні. Виставку я маю зробити вдома».

Родина вся була «за». Я все не вірив, боявся, що автобус зламається – і він таки зламався на півдорозі. Боявся, що щось станеться, що не доїдемо. Бо Київ снився майже щодня, але з елементами жахів: то ракета десь упала в парку Шевченка, то ядерний вибух біля Бесарабки.

Перше відчуття від української землі було не таке яскраве, як я уявляв. Думав, що обійматиму бруківку, але все вийшло доволі буденно. А до мого дому від вокзалу 10 хвилин. В двері зайшли – наче й не виходили. Прохолодно, все зачинено, всі речі на місцях. Все так, наче ми тільки-но вийшли.

Лінія

Коли я потрапив до Пінакотеки, то спочатку надибав величезного Сезанна і просто заплакав. А коли дивився стару колекцію, то зрозумів, що найтрагічніша тема в світовому мистецтві – Страсті Христові. Я цілковито невіруюча людина. Але побачив ці розп’яття Ботічеллі, Альдорфера, Рубенса, потім битви Тінторетто й того ж Альдорфера – і почав малювати штудії за ними. А там поруч ще Гліптотека, де греки й римляни, і другий музей, Єгипетський. Син туди дуже захотів. Я був просто вражений, коли побачив у музеї Єгипту всі ці скульптурні голови, понівечені людьми й часом. Намалював кілька голів – з відбитими носами, побитими обличчями. Дуже ясна алюзія на те, що трапилось у нас.

Наступного дня пішов до Гліптотеки. Німці великі молодці – з фрагментів скульптур складають фігуру, але не заповнюють порожнини гіпсом, як раніше робили. Залишилися нога – так і буде. А поруч частина торса. І наступна – рука. Тут якраз я читаю про «Азовсталь», про поранених, дивлюся на цих античних воїнів, хай і пошматованих, і розумію, що вони 3000 років стоять. Залишилось від декого більше, від декого менше, але все одно стоять.

А лінію я спочатку намалював білу з суто композиційних міркувань – вони на чомусь повинні стояти. Але вона мене не влаштовувала, досить формальна. Промалював червоним олівцем і все стало на своє місце. Це була остання серія щоденника.

Дивна річ: у подібному стані я перебував, коли малював Майдан, і ще коли робив серію «Чужі доми» про будинки жертв Голокосту в Литві.  Такий нервовий стан, він і зараз є. Мені здається, я один з перших став малювати і виставлятися після 24-го. У художників різна реакція, хтось навіть малювати не може. В кожного свої межі й можливості. Я не порівнюю себе з героями, які ризикують своїми життями, але що можу те можу.

Я розумію, чому «Герніка». Але він її малював кілька місяців. Вже самого міста не було. Я не люблю пафосу. Він у «Тонкій червоній лінії» є, але внутрішній. Зрештою, пафос означає страждання, наскільки я розумію.

Цей цикл можна вважати завершеним на будь-якому етапі. Мій учитель казав: «Робота має бути красивою на будь-якому етапі. А раптом ти помер?» А раптом ракета прилетить. Я би ще, може, помалював, але в мене банально закінчились підрамники такого розміру, а хлопець, що їх робить, пішов на війну. Олег. Дай йому, Боже, повернутися живим. В певному сенсі його підрамники теж  воюють. Отакий зв’язок речей.

Мистецтво війни є. Не скажу, що краще, що гірше. Всіх торкнуло. І воно все нервове. Поки що в мене вистачає ресурсу, хоча це складно, це коштує здоров’я, я тобі скажу. Але це щастя при нещасті. Щастя, що можеш малювати, і в тебе є тема, є спроможність, є на чому малювати й чим малювати».

28 06 2022

http://www.korydor.in.ua/ua/stories/16284.html