www.ji-magazine.lviv.ua

Цей текст є партнерською публікацією Мистецького Арсеналу та онлайн-журналу про сучасну культуру «Korydor»

Ілля Ісупов. Подорож. 20.03.2022

Наприкінці липня відбулася онлайн-подія «Архівування мистецтва в часи війни. Навіщо ми це робимо?» в межах проєкту «Україна в огні» — художньої ініціативи від Лабораторії сучасного мистецтва «Мала галерея Мистецького арсеналу».

Учасники й учасниці поділилися своїми досвідами збирання та дослідження художніх робіт, а також їхньої евакуації з гарячих точок, зберігання й експонування за кордоном. Поговорили про відмінності між фокусами різних архівних ініціатив, про їхні методи та цілі. Дискусія також концентрувалася довкола неможливості будь-якого масиву художніх робіт бути всеохопним, довкола об’єктивності/суб’єктивності критеріїв відбору об’єктів.

Учасники й учасниці зустрічі – Наташа Чичасова, кураторка та менеджерка програм сучасного мистецтва у Мистецькому Арсеналі. Галина Глеба — мистецтвознавиця, дослідниця сучасного мистецтва та фотографій другої половини XX століття, співкураторка проєкту «Мистецтво воєнного стану. Архів» при ГО «Музей сучасного мистецтва». Максим Горбацький – куратор, дослідник, співкуратор міжнародної онлайн-платформи про українське мистецтво «Ukrainian. Photographies». Жанна Озірна – кінорежисерка та сценаристка. Аня Потьомкіна – кураторка галереї «Асортиментна кімната» та членкиня «Іншої освіти».

Проєкт “Мистецтво воєнного стану. Архів” у The Naked Room

Наташа Чичасова: Від імені Лабораторії сучасного мистецтва «Мала галерея Мистецького арсеналу» вітаю вас на нашій сьогоднішній дискусії, на якій ми поговоримо про архіви і про те, навіщо архівувати мистецтво під час війни.

Питання, з якого я б хотіла почати нашу сьогоднішню розмову, власне, є титулом назви дискусії: навіщо нам збирати архіви під час війни? Я хочу тут почати зі свого прикладу, оскільки від Лабораторії сучасного мистецтва «Мистецького Арсеналу» ми запустили проєкт «Україна в огні». Він є художньою ініціативою, що збирає мистецькі твори з 2014 року до часів повномасштабного вторгнення. Коли ми запустили архів, нам на пошту надходили відгуки стосовно того, що зараз збирати архів мистецтва – недоречно; що є більш важливі потреби, на які варто звертати увагу, наприклад, волонтерство; що ми займаємося спекуляцією на темі війни і людських страждань. Але наша мета – радше популяризувати ті мистецькі практики, що існують зараз в культурному полі, і показувати тяглість війни з 2014 року до нинішнього дня. І тут я хочу звернутися до вас, до вашого досвіду: як починались ваші ініціативи і навіщо ви почали це робити?

Аня Потьомкіна: Я говоритиму відразу про дві ініціативи, бо це дві великі програми, які ми започаткували (одну – 24 лютого, другу – 28 лютого). І це те, чим ми довгий час займались і займаємось дотепер – це програма евакуації мистецьких робіт, яку ми запустили просто після обіду 24 лютого. Перші дні я і моя колега – засновниця «Асортиментної кімнати» Альона Каравай — як і більшість людей, намагалися зрозуміти, куди себе «приткнути», що взагалі робити. І якось в листуванні між повідомленнями Альони «я йду записуватись в тероборону» і повідомленнями «я вже тут три години стою в черзі, здається, там буде достатньо людей, давай спробуємо зайнятися чимось, у чому ми маємо хоч трохи експертизи» дуже реактивно й спонтанно прийшла ця ідея з евакуацією.

Наша гіпотеза була така, що ми, в ситуації, яка склалась в перші дні повномасштабного вторгнення, відмінні від державних інституцій чи просто великих інституцій, які мають хоча б якусь підтримку і мають якийсь план евакуації своїх робіт, своїх архівів, мають хоча б якусь захищеність. Натомість такі ініціативи як ми, низові галереї по типу «Асортиментної кімнати», не захищені взагалі. І воно десь так само і вийшло. З різницею, що потім, коли почав роботу Музейний кризовий центр, ми зрозуміли, що незалежно від масштабу, від розміру інституції, на початку не був захищений ніхто. І так почалася програма. Ми просто запустили оголошення і будь-хто надсилав свою заявку, ми її швиденько обробляли і намагались або на місцях вирішити ситуацію, або відправляли водіїв чи водійок, аби вони привозили роботи сюди. І це насправді був досить комічний момент, бо ми в «Асортиментній кімнаті» мріяли про створення власного архіву до повномасштабної війни. У нас на це були плани. І ці плани дуже швидко здійснились, але шкода, що в такому контексті. Станом на кінець березня ми заархівували приблизно 600 робіт.

У якийсь момент ми почали отримувати менше запитів на евакуацію і більше запитів на повернення. Для нас це було сигналом про те, що люди свої архіви або вже кудись вивезли, або вони просто знищені. Такий «take away lesson» (урок, який для себе винесли) для нас був про швидкість реакції. Попри те, що ми дуже швидко ініціювали цю програму, були речі, за якими ми просто не встигали. Наприклад, запит на евакуацію з платформи «ТЮ». Була буквальна доба, коли ми не встигли знайти водія, який би поїхав туди, чи водія на місці. До міста вже після того неможливо було заїхати. Наша ситуація також співзвучна з твоєю, Наташо. Ми дуже багато чули про недоречність евакуації. І, звісно, ми ніколи не пріоритезували евакуацію мистецьких робіт над евакуацією людського життя. Але одним із проблематичних моментів у пошуку водіїв була теза про те, що «ні, я не поїду за мистецькими роботами». І ми виходили з цієї ситуації так, що знаходили кілька людей, із якими постійно співпрацювали, і вони нам із цим допомагали.

Іншою великою програмою, яка теж певним чином була пов’язана з архівом, була програма резиденції, яка розпочалася від ідеї Лесі Хоменко. Вона 28 лютого прийшла до нас і сказала: «Давайте я буду у вас волонтерити, допомагати з евакуацією, упаковувати на місці роботи». І вже на наступний день запропонувала зробити резиденцію. Мій мозок тоді взагалі не міг перелаштуватись на ідею резиденції. Все, що ми робили, було пов’язано з логістичними швидкими рішеннями, а тут була ідея такої групової роботи. І взагалі не зрозуміло, як її вибудовувати. За Лесиною ідеєю це була би резиденція для вимушено переселених, для тих, хто, як вона, втратив свій дім, місце для роботи і для тих, хто готовий працювати. Якщо наші попередні резиденції були процесуально орієнтовані, то ця резиденція була принципово про виробництво нових матеріальних об’єктів в часи матеріальної розрухи. У той момент, коли щось руйнується, ми намагалися створювати нові об’єкти, які за кордоном стали би свідченням того, що відбувається тут. Ми планували цю резиденцію як двотижневу лабораторію. Вона ж розтягнулася на три місяці, зібрала 17 людей, під’єднала різні локації. Доєднувалися люди зі Львова, Чернівців, Ужгорода. І логічним завершенням цих двох програм було те, що після відкриття виставки в Україні як результату цієї тримісячної резиденції ми відкрили ще дві виставки в Берліні. Одна з них була виставкою резиденції «Робоча кімната», а інша – архіву Федора Тетянича, який ми встигли евакуювати завдяки контакту Нікіти Кадана, а також через контакти сина Тетянича – Богдана. І це були дві виставки, які розміщувались в сусідніх залах. Ці виставки досі там тривають.

Березень. Перепакування евакуйованих робіт в Асортиментній кімнаті (Фото надано Washington Post)

Наташа Чичасова: Ще до початку розмови ти говорила, що з тих робіт, які вам вдалося евакуювати, у вас склався певний архів. Можеш також сказати про це декілька слів?

Аня Потьомкіна: Так. Це, власне, архів, який не має якогось кураторського критерію, бо він створювався через зовнішні запити. І ми теж не робили якоїсь пріоритезації, коли ці запити виконували. Ми не дивились, яке мистецтво нам подобається, а яке ні. Частину того, що ми евакуювали, взагалі не можна назвати сучасним мистецтвом, бо воно іншої якості, ніж те, яке ми зазвичай поміщаємо в концепцію сучасного мистецтва. Якщо описати те, що в нас є в архіві, то це 50% – мистецтво, яке створювалось в 70-80-ті роки, і 50% – робіт, які створювались від 2005-2010 рр. У нас немає цього проміжку між 80-тими і 2000-тими. Більшість робіт – роботи, які нам передавали сім’ї, тобто архіви митців, які вже померли. І митців, які живуть досі, але з певних причин пересилали нам свої роботи: хтось виїжджав за кордон і просто залишав у нас свій архів на шляху виїзду до Польщі. Хтось просив нас приїхати і забрати з майстерні роботи. Дуже різні випадки і дуже строкатий архів.

Галина Глеба: Я, напевно, навіть трішки продовжу цю розповідь Анни: вони одразу почали діяти, і стартовий мотив їхніх ініціатив та архіву йшов із потреби бути залученими й щось робити в той конкретний момент. А наш архів формувався якраз від пульсації страху. Всі пам’ятають ті перші тижні, коли ми контактували й комунікували з усіма своїми близькими й знайомими, щоби дізнатись, у якому вони стані і чи перебувають у безпеці. Саме так ми сконтактували з моєю викладачкою з Академії, а зараз моєю колегою Ольгою Балашовою і зрозуміли в процесі розмови, що єдиним інструментом для самостабілізації в цих умовах є фокусування уваги під час гортання стрічки новин або соціальних мереж на художніх творах, які там з’являються. На появі нових об’єктів культурного та матеріального спадку. Цей шквал візуальності виявився стабілізуючим не тільки для нас із Ольгою, а й для багатьох користувачів соцмереж та нашого кола спілкування, — вони приходили в коментарі до публікацій художників і реагували на це як на певні візуальні коди, що допомагають морально триматися. Тобто була в цьому навіть терапевтична складова. Ми зауважили для себе потребу фіксувати й фокусувати свою увагу саме на оцих підтримувальних, ментально стабілізувальних факторах й інструментах мистецтва. Це і стало нашою рамкою для архіву.

З перших чисел березня почав формуватися архів. Ми збирали, скрінили, архівували інформацію з соціальних мереж, фіксуючи конкретну дату, коли це опубліковано.  У нас навіть сформувалася така собі хронологічна крива, де ми спостерігаємо різкі сплески появи художніх творів на тлі травматичних дат або подій цієї війни — бомбардування Маріупольського театру, бомбардування пологового будинку, події, пов’язані з Бучею. Все це є емоційною, візуальною діаграмою того, що відбувалося з моменту 24 лютого, триває весь цей час і як це переживає суспільство, й художники зокрема.

Стартовою точкою нашого архіву стала дата повномасштабного вторгнення, а завершенням цього архіву буде день припинення воєнного стану як певної  екстремальної, особливої умови та законодавчих обставин існування нашого суспільства протягом цієї війни.

Наташа Чичасова: Я можу від себе додати, що наш архів народився частково від абсолютного безсилля і водночас бажання щось робити. Тому що це така обсесивна дія, коли навколо тебе відбуваються важливі, дуже страшні історичні події, і єдине, що ти можеш з ними в цей час зробити (окрім того, щоби донатити на ЗСУ) – це те, що ти просто починаєш збирати і зберігати все те, що відбувається навколо тебе, щоб колись знову повернутися до цього й осмислити. І тут я хотіла би передати слово Жанні, тому що в неї схожий підхід до того, про що говорила Галя.

Жанна Озірна: У мене цілком приватна ініціатива. Вона з’явилася десь на третій день лютневої війни. Був насправді цікавий тригер, чому я почала робити цей архів. Десь на другий чи третій день війни в інстаграмі з’явився флешмоб – «остання фотка перед війною». І всі інтенсивно почали постити сторіз в інстаграмі. Це було будь-що – небо, квіти, діти, муха на склі. Сторіз – це така річ, яка щезає за 24 години, тому в якийсь момент я зрозуміла, що їх треба терміново скріншотити. Назбирала таких скрінів десь п’ять тисяч. Тобто в мене архів, який неможливо вже знайти ніде. Також до війни я була авторкою коміксів, багато працювала з ілюстраторами. Це досить закриті люди, вони «тусуються» в Інстаграмі, у них небагато фоловерів. І я відчула потребу архівувати саме оці маленькі невидимі ілюстрації, які з’являються і одразу зникають з поля зору. Це був спонтанний, хаотичний процес і він досі триває.

Наташа Чичасова: Якщо Жанна більше фокусується на ілюстраторах, то Максим за фахом більше працює з фотографічним медіумом. Розкажи, будь ласка, про вашу платформу: як почали її робити і як усе це відбувалось.

Максим Горбацький: Ми з моєю колегою Вікторією Бавикіною, з якою заснували «Ukrainian. Photographies», певний час уже перебували поза Україною на момент початку війни. Намагаючись відсторонитися від саморефлексії й емоційного стану, ми думали, як можемо практично використати наші знання й інструменти, які в нас є, що саме можемо зробити корисного. І в нас виникла дуже проста ідея, позаяк ми вже маємо певні контакти – ми перебуваємо в Лондоні й розуміємо, наскільки підтримка України обумовлена саме сприйняттям України. Навіть військова допомога, яка зараз є найважливішою для України, можлива зокрема завдяки тому, що люди у Великій Британії дізнаються нове про Україну й відтак готові чимось жертвувати, підтримувати дії свого уряду.

Знайомість країни, її культури, її ідентичності робить більш потужною її підтримку. Найважливіше, що ми можемо зробити як працівники культури – вибудовувати зацікавленість українською культурою. Тому ми вирішили зробити таку ініціативу – платформу, яка має на меті об’єднати в одному просторі сектори фотографічної України і культурне середовище Європи. Ми закликаємо кураторів, істориків мистецтва, культурних акторів з Європи працювати з українською фотографією. Чудово, коли культура говорить сама про себе, але нам здалося, що зараз дуже важливо залучити людей, які можуть подивитися по-новому на українське мистецтво, зокрема на фотографію. І також з практичних міркувань – це добрий час, щоб почати ініціювати процеси, які були би довготривалими і в перспективі могли сприяти розвитку та актуалізації української культури.

Наташа Чичасова: Мені здається, що те, про що говорив Максим – це дуже велика складова кожної з наших ініціатив, оскільки так чи інакше ми популяризуємо українську культуру, адже наші архіви перебувають у цифровому просторі. Але я хотіла би зробити крок назад і поговорити про теоретичні рамки. Дуже часто, коли чуєш слово архів, у свідомості виринає щось на кшталт архіву в бібліотеці   або музеї, коли це шафки з дуже зрозумілою каталогізацією, з певною структурою. І взагалі архів виглядає як абсолютне знання, в якому є все і він вбирає в себе все. Наша ініціатива, яку можна вважати архівною, не претендує на всеосяжність, повне охоплення. Тож хотіла запитати вас про те, як ви для себе формулюєте архів як термін, і якими критеріями послуговуєтесь, що в нього потрапляє, що в нього не потрапляє? Як можемо це фіксувати зараз? Чи маємо ми відкласти цю рефлексію на довшу перспективу і зараз займатися суто зберіганням?

Галина Глеба: Є час розкидати каміння, а є час його збирати. Як на мене, нам наразі необхідно його збирати. Коли ми кажемо збирати, компонувати, архівувати ці матеріали, йдеться не про те, що це все вкладається на полиці і стає нікому невидиме. Може хибно здаватися, що архіви – це завжди про минуле. Навпаки, у нашій ініціативі зовсім не йдеться про збереження спадку минулого. Це проживання історичного моменту просто зараз, і на тлі цього історичного моменту ми зберігаємо те, що будемо передавати в майбутнє. Я дивилася б на архіви з позиції збереження культурного спадку, трансльованого у майбутнє. Це, безперечно, не стосується екстреного вивезення культурних пам’яток минулого, котрі також потребували дій. Це зовсім різні задачі і зовсім різні функції. Мені навіть складно собі уявити, яким чином мої колеги зуміли поєднати ці дві протилежні сфери діяльності: створення резиденції для форсування активності культурного продукту зараз і одночасно збереження всього того, що було накопичене раніше поколіннями тих, хто працював з архівами, або колекціями, або збереження культурних пам’яток. Це різні за специфікою напрямки роботи з архівом. Але тотожні в тому, що й одне, й інше має потрапити в майбутнє. Коли це майбутнє буде – вже завтра чи через сотні років – поки що не так важливо.

Василь Ткаченко, Без назви. 3. 06. 2022 Архів воєнного стану, ГО “Музей сучасного мистецтва”

Жанна Озірна: Мені трапляються різні цікаві речі. Наприклад, мисткиня Настя Горнічар коли почалась війна, почала робити паперові складанки з архітектурних споруд, які були знищені. Наприклад, в Маріуполі чи Чернігові. Дівчина теж робила проєкт – фотографувала квітку в склянці щодня. Квітка щодня в’янула, і дівчина щоразу доставляла нову. І так цей букет трансформувався. Це був такий звичайний інстаграмний проєкт, де ти можеш бачити, де щось додається, щось в’яне, щось змінюється. Це теж іде мені в архів. Не знаю, розглядати це як мистецтво чи ні, але мені це цікаво і людям це цікаво також. Мені здається, це така дуже інтимна рефлексія.

Крім того, ілюстратори чи автори мальописів часто щось дописують до своїх робіт, щось на кшталт візуального щоденника. Мені це теж досить близьке. У мене є окрема папочка з такими графічними щоденниками війни, які майже щодня чи щокілька днів оновлюються. Мій архів дуже різноманітний. Це з одного боку. А другого боку, через те, що я мала стосунок до онлайн-видання «Korydor», писала статті до нього, то на початку одразу подумала, що було б корисно мати якусь систему теґувань, яка би дозволила мені швидко зібрати матеріал для якогось тексту, який назрів у голові. Це досить великий архів, там дуже багато імен і різнотипного мистецтва. Це те, що хотіла сказати про мій архів – він не професійний, але цікавий.

Анна Потьомкіна: Мені ще здається, що будь-який архів є важливим. Важко говорити про критерій всеосяжності. Жоден з архівів не є всеосяжним. І це не є ознакою його якості. Мені дуже відгукується те, що ти, Галино, говориш: архів – це не про минуле. Це певна якась така капсула часу, яку можна пізніше використовувати. З нашим архівом сталося так, що там не було якогось кураторського відбору. Це були просто евакуйовані роботи художниць і художників. Але в липні ми зрозуміли, що архів може бути свідченням. І мені здається, що в часи війни це важлива функція, яку архів має. Бо це свідчення, в нашому випадку, катастрофи, певної розрухи, яка спричинила те, що, наприклад, архів Федора Тетянича опиняється у Франківську, а потім чомусь виїжджає в Берлін. Хоча, як каже його сім’я, – це було вимушеним кроком, адже цей архів мав завжди залишатися в Україні. Тому я думаю, що функція свідчення тут є важливою.

Галина Глеба: Мені ще хотілося б додати коментар до відповіді Жанни про те, що отаке фіксування цього стану мінливості, змінності, цієї «квітки у вазоні» – також художня практика. Вона терапевтична, це практика щоденної дії, буденності мистецтва. Це дає нам можливість пізніше звертатися до архівів і віднаходити те, що ми встигли забути, бо події такі потужні за своєю емоційною й психологічною дією на всіх учасників і всередині, і зовні, що пам’ять стирає частину із них. Ми забуваємо частину подій, які вплинули на наше ставлення до процесів. І дуже важливо, що ми зможемо до цього звернутися згодом. Моєю особистою мотивацією є те, що я відчуваю та помічаю це забування. Пройшло понад пів року від подій, а я вже забуваю ті сильні емоції та стани. Важливо мати змогу повертатися в ці моменти, мати як візуальні маяки мистецтво, що буде нагадувати, показувати, як ця подія вплинула на наше ставлення до того, що відбувається. Адже до початку квітня і до побачених жахів на Київщині, півночі України, ми всі інтенсивно закликали росіян і європейську спільноту долучитись до припинення війни. Ми звертались – і культурні діячі, і естрадні виконавці, і політичні діячі – до росіян, аби ті зупинили війну. Після подій в Бучі, Ірпені та інших містечках Київщини, Сумщини, Чернігівщини стало зрозуміло, що немає до кого звертатися. Наш фокус змістився. За архівами дуже відчутно, як мистецтво наче віддзеркалює суспільні настрої, котрі формуються. Я розумію, що нам це знадобиться, потрібно буде це осмислити. Не зараз, бо всередині процесів це дуже складно зробити, але з часом це стане необхідністю.

Наташа Чичасова: Я би хотіла звернутися ще до одного питання, яке мене дуже сильно турбує. Насправді зараз дуже багато художників та художниць виключені з процесу творення мистецтва. Війна впливає на нас по-різному. Хтось починає активно працювати, і робота для нього стає способом проживання реальності і примирення з нею. В іншому випадку – це вибір на користь волонтерства. У третьому випадку – це просто мовчання, тому що ти перебуваєш у ступорі і не можеш нічого робити. Як нам дати раду з цим? Як нам показати тих художників і художниць, які були дуже активно присутні в мистецькому полі до 24 лютого? Як нам про них не забути і залишити їх в архівній, культурній пам’яті?

Анна Потьомкіна: Ми ніяк не можемо змусити людей щось робити, і якщо людина мовчить – можливо, цей вибір теж потрібно поважати. Якщо людина переключилась із мистецької діяльності на волонтерську, я розумію такий вибір, бо на початку повномасштабного вторгнення теж частенько задумувалась, чи те, що я роблю – це дійсно те, що справді потрібно. Попри продовження всіх цих проєктів досі часом це питання мене турбує. Це ніяк не мінімізує загальну роль мистецтва. Це лише мої суб’єктивні відчуття.

Після травня я відчула, що ті, чиє мовчання я спостерігала, почали говорити. Ступор почав спадати. Є дуже велика кількість пропозицій для художників і художниць за кордоном і натомість дуже маленька тут, в Україні. Це пов’язано з художниками-чоловіками, які не можуть покинути країну. Або теж з художницями-жінками, які через певні причини не хочуть або не можуть покинути країну через якісь сімейні обставини. Можливо, це також частина проблеми, чому є деякі художники чи художниці, для яких немає умов, аби вони могли діяти. Бо ми всі теж маємо заробляти гроші. Можливо, хтось вибирає швидші способи монетизації. Ми можемо дивитися на ці різні причини, чому так відбувається, як працівники й працівниці культурного та мистецького середовища і впливати, якщо ми можемо.

Максим Горбацький: Можливо, це дуже натуральна ситуація. Не обов’язково завжди говорити. Напевно, у цьому сенсі не відрізняються художники й не-художники. Це реакція на події абсолютно нормальна, коли людина не має наснаги, мотивації щось робити. Але в сенсі архівування видимість художника і його робіт, які вже були створені, може бути поновлена. Зокрема якщо до архіву, в якому є його роботи, залучаються дослідники, які над цим доробком працюють. Таким чином робота продовжується, а тимчасова пауза просто є цілком зрозумілою реакцією на події. І у художників, і в не-художників. Взагалі у будь-яких людей.

Галина Глеба: Певно, людям властиво проживати процеси у такій динаміці, в якій для них це органічно. У різних людей різна активність психіки і сприйняття подій, що розгортаються. Якщо в автора змінюються мистецькі потреби та діяльність на активність до волонтерського руху і ЗСУ, то це їхній свідомий вибір, і про виключення з мистецького поля загалом не йдеться. Йдеться про фіксування певних процесів, які тривають. Є мистецтво швидких реакцій, є мистецтво рефлексивних дій. Якщо зараз вони неактивні у своїй основній мистецькій практиці, це не означає, що коли для них це стане прийнятно й посильно, вони до неї не повернуться і знову не стануть частинами мистецьких подій.

І також є й ті митці та мисткині, котрі свідомі, що мистецтво – найкраще, що вони вміють робити. Це також дія, це також вплив на процеси, і цим також може додавати нам всім певної потуги до майбутньої перемоги.

А також важливо давати митцям можливість допомагати на тому фінансовому рівні, на якому вони відчувають зараз за потрібне допомагати — щоб створені ними роботи купували, а ці гроші вони витратили для донейтів, котрі вони хочуть зробити. Зокрема, наша ініціатива працює над тим, аби крім цифрового фіксування й архівації мистецтва зробити фізичну колекцію, придбати найважливіші, на нашу кураторську думку, роботи в тій хронології нашого архіву, котрі дають нам змогу зберегти це як публічну колекцію. Зберегти цей архів в тому емоційному, суб’єктивному, але мінливому й дуже динамічному стані, в якому він наразі є. Покупка у художників дасть їм змогу продовжувати і їхню роботу, і їхню практику, і додавати свого вкладу до волонтерського руху.

Наташа Чичасова: Мені здається, що тут дуже важлива включеність мистецтвознавців і мистецтвознавець в те, щоб писати про них. Тому що є велика кількість художніх ініціатив. Наприклад, Kitchen – низова кухня, яка створена у Львові художниками. Вони роблять колосальну волонтерську роботу, яка також певним чином є частиною художньої практики. Але вони тепер не позиціонують її як художню практику. Та так чи інакше, вона дуже суміжна з тим, що вони робили до того, будучи художниками.

Мені інколи здається, що коли ми дивимось на пласт мистецтва, який створюється зараз, то це більше класичне мистецтво в його розумінні: живопис, графіка тощо. І для людей, які дивляться з-за кордону на наші архіви – це щось дуже візуальне. І може з’явитися враження, що наші художники займаються переважно таким мистецтвом. Хоча насправді у нас є великий пласт іншого мистецтва, не об’єктного, який є вагомою, питомою частиною мистецьких практик кількох десятків років. Як ви до цього ставитесь? Що це є, на вашу думку? Чи немає у вас дисонансу спостережень? Може, є якісь інші, якими ви хотіли б поділитись, виходячи з тих робіт, з якими ви працюєте?

Галина Глеба: Як на мене, архівація зовсім не вичерпує репрезентації практик митців і того, що відбувається в українському культурному полі. Як ми раніше згадували, в кожного архіву є свій фокус. Але крім архіву є також виставкова діяльність, яка включає дуже різні медіа й таким чином сильно розширює це поле. Тому те, що я наразі помічаю – це не проблема упередження іноземців щодо існування в Україні якихось традиційних медіа. Я бачу локальну проблему в тому, що в нас, за існування різної кількості архівів раніше і зараз, цей процес не є систематизованим й залінкованим між собою.

Можливо, для цього треба створити окрему ініціативу, що поєднуватиме й інформуватиме про різні архівні ініціативи. Таким чином, усі наші розрізнені архіви стали б мобільними й доступнішими. Бо поки що ми зачинені всередині своїх архівів. Кожен із нас займається своїми виокремленими темами й спільнотами, що ми їх визначили для себе як сферу діяльності або рамку архіву. І часом бракує рук, аби виходити за межі цієї рамки, бо масштаб і обсяг матеріалу дуже великий.

Авторка: Lesia Khomenko Дата: 19.06.2022 Архів воєнного стану, ГО “Музей сучасного мистецтва”

Максим Горбацький: Погоджуюсь з тим, що каже Галя, тому що насправді всі ініціативи, які ми зараз обговорюємо, є приватними або громадських організацій, які дуже лімітовані у своєму інструментарії, можливості, кількості часу і взагалі людей, які цим займаються. Я не думаю, що це є проблемою насправді, тому що кожен обирає певну рамку для свого проєкту і в цьому напрямку працює. Але те, про що ти кажеш, Наталю: можливо, для цього треба більша інституція. Репрезентація архівів великою інституцією теж не буде ідеальною. Буде чимало питань, тому що в кожен архів вже вкладено певний інструментарій контролю, тобто хтось приймає рішення, які роботи до архіву надійдуть, хто їх буде формувати, яким художникам надається перевага. Тому він ніколи не буде всеосяжним. Але тільки завдяки великому інституційному архіву можлива відносно повна репрезентація українського мистецтва. Можливо, оцей архівний імпульс продовжиться, і далі буде видно, що з цього може вийти. Це зрозумілі речі, але я не думаю, що тут є проблематика.

Галина Глеба: Я вбачаю певну проблему в цьому. В Україні й раніше існувало дуже багато архівів, пов’язаних з мистецтвом та процесами в мистецькому середовищі, значна частина яких недоступна, або ж вона є тим симптоматичним уявленням про «архіви в коробках». Як, приміром, фантастичний архів Ути Кільтер, створений в 90-ті роки, який все ще не оцифрований, не став публічним і доступним. Він існує як своєрідна міфологема про архів, маючи насправді фундаментальне наповнення. І ряд інших ініціатив – колись приватних, а наразі таких, що потребують оцифрування для колективного публічного доступу.

Нам вже треба думати про те, як ми будемо об’єднувати ці архіви в щось одне. Бо кожен із нас так чи інакше існує в цьому полі ініціативи, що з’явилася в політичних і суспільних реаліях. Варто подбати про це зараз, усвідомити, що нам необхідно думати відразу про те як воно існуватиме надалі. Аби продукти нашої роботи не законсервувались, або, що гірше — зовсім зникли.

Можливо, це повинна бути не інституційна платформа, а позаінституційна структура або ініціатива, яка виступить своєрідним центром, що об’єднає, залінкує архіви між собою. Я не знаю, якою повинна бути механіка такої ідеї та її втілення, але про це, мені видається, важливо думати вже зараз.

Максим Горбацький: Можливо, але це доволі ідеалістично змальована ситуація. Я погоджуюсь, що про це треба думати, але навіть виходячи з того, що архіви мають різну тематику і структуру, наскільки буде можливим їх об’єднання? Це питання, на яке, я думаю, зараз немає відповіді. Ти безумовно права, що про це необхідно думати, тому що роботи надходять до певного архіву, неначе систематизуються, зберігаються, та існує ризик їх втрати. Але чи можливий реальний механізм об’єднання і централізованої систематизації? Чи не централізованої? У мене немає на це відповіді.

Анна Потьомкіна: Я думаю, що можливий, але це має бути чиясь глобальна кураторська і менеджерська робота. Це мені трохи нагадує розмови про необхідність «Музею сучасного мистецтва» в Україні, про якусь інституцію, про яку ми всі мріємо і яка має все об’єднати. Це, звісно, суперважливо, без цього ніяк. Але поки працюємо на своїх місцях і робимо те, що можемо осягнути зі своєї дистанції впливу.

 Жанна Озірна: Хотіла теж додати з приводу того, що ви почали говорити про рамку мистецтва, про те, як його зберігати, про гіперлінки. Я одразу почала думати про те, які роботи зберігаю я, і згадала один приклад. Я часто говорю про Інстаграм, тому що знову ж таки, ілюстратори в основному в Інстаграмі виставляють свої роботи. І є такий аккаунт – «my_pet_spider». Дівчина, яка постить класні, на мою думку, візуальні щоденники війни. Вони дуже інтимні, відверті, депресивні. Дуже багатьом вони відгукуються. в якийсь момент художниця в шапці свого профілю додала лінк на анкету й написала «пиши свій секрет тут». І люди почали писати. Просто якусь свою думку, рефлексію, щось дуже потаємне, не пишучи ім’я, нічого. Просто «голий» текст. Ніхто не буде знати, хто це написав. Художниця потім в “каруселі” в Інстаграмі постить ці тексти — маленькі, буквально по 1-2 речення, пару абзаців. І на них дуже великий відгук, коментарів. Для мене вся ця інстаграм-сторінка – це мистецький проєкт. Не окрема картинка з коміксу чи ще щось. Вся оця безкінечна щоденна її робота – разом із просто заскріншотеними текстами із нотаток в айфоні – це все один проєкт. Як його архівувати? Тому що я спершу почала цей щоденник з картинками, зберігати. Але це втратило сенс. Тому що він, по-перше, оновлюється щодня, а по-друге, з’явились тексти інших людей, які доповнили її проєкт. І що з ним робити? Він зараз у мене просто лінком зберігається і описом.

Збережене зображення за мотивами трагедії в Маріуполі з архіву Жанни Озірної

Наташа Чичасова: Хочу теж включитися в цю розмову про великий архів, про що Галя говорила, в якому збереться все те, над чим ми зараз працюємо. Мені йдеться про те, що це все ж таки має бути інституція і вона, сподіваюсь, буде державною. Архів – це дуже ресурсна річ, яка потребує постійного фінансування, постійного ресурсу і підтримки цього ресурсу. Чи може надати такий ресурс приватна організація на постійній основі? Мені здається, що це все ж таки менш імовірно, ніж щось державне. Його хоча б складніше закрити. Й з другого боку, державна інституція говорить про ширше включення різних компетенцій, різних поглядів, а не погляд якийсь суто приватний. Це для мене більша перспектива і можливість для збереження всього того, що ми зробили. Виходячи з цієї думки, я хотіла би звернутися до вас з питанням. Мені здається, що до 24 лютого тема архівів постійно існувала, в мистецькому колі говорили про те, що архівувати треба, у нас є багато приватних архівів, які не є публічними, публічних архівів було дуже мало, і в якийсь момент вони залишались законсервованими, переставали постійно поповнюватись. І з 24 лютого ми бачимо зліт архівів, новий архівний поворот. І ми всі спраглі до цього архівування. Як ви можете відповісти на цей запит і чи дійсно ви вважаєте, що зараз відбувається архівний злет, порівняно з тим, що було до цього? Чи є це просто нашим афективним бажанням просто збирати, чи це щось інше?

Анна Потьомкіна: Мені здається, що це природна реакція на небезпеку знищення. Перше, що ми можемо зробити – це архівувати, оцифрувати, зібрати в якесь одне місце. Я думаю, що мистецтво має потенціал, щоб ставати свідченням, яке має певну поезію і через цю поезію це свідчення може ставати сильнішим. Для мене архівування – це про це. І це також про нашу ідентичність та про те, що намагаються заперечити з того боку. Це дуже природні процеси. Тому погоджуюсь, що зараз відбувається певний сплеск.

Галина Глеба: А я можу не погодитись, бо сама раніше була дотична до різних ініціатив, пов’язаних з архівуванням, зокрема до Дослідницької платформи PinchukArtCentre. Я розумію і знаю, яка кількість архівів існувала протягом цих восьми років. І цей сплеск архівування не відбувся конкретно зараз. Нам здається зсередини процесу, що подібного стало дуже багато, бо ж ми самі тільки зараз або відносно недавно звернули на це увагу. Цей процес тривав і раніше в різних більш-менш масштабних ініціативах — архівування одного конкретного художника, або одного конкретного культурного явища, або процесів, або суспільних настроїв). Це очевидне упередження про появу подібного сплеску саме протягом останніх років. Однак для нас сьогодні це гостроактуальна потреба, тому що в процесі війни відчуваємо, як близько момент руйнування й втрати матеріального і культурного спадку. Протягом восьми років російської війни ця руйнація була не така масштабна й жахлива, але вона була. Зараз ми це відчуваємо гостріше, тому порятунок в архівації видається нам найнеобхіднішою, найшвидшою дією. Я бачу в цьому закономірність і логіку.

Щодо другої тези, пов’язаної з цікавість/не цікавістю для архівів, то практика художників змінюється. І на прикладі архіву, пов’язаного саме з українським мистецтвом, сучасними візуальними практиками, я помічаю, як сильно митці, які не цікавились актуальним суспільно-політичним контекстом у практиці, сьогодні створюють унікальні та гостроактуальні для нашого культурного поля візуальні образи. Чому вони стали цікавішими для нас саме зараз? Бо і їхня практика видозмінюється, і ми раніше працювали з іншими задачами. Це зовсім не про оцінкові критерії мистецтва. Це буквально пов’язано з дефіцитом рук для охоплення масиву культурної діяльності, пов’язано з неможливістю охопити відразу все.

Наташа Чичасова: Мені тут також йдеться про те, що ми раніше намагалися вибудовувати і розбудовувати історію мистецтва. Можу говорити з перспективи Мистецького Арсеналу, чи того, що робив PinchukArtCentre. Це була інституціоналізація феноменів 90-тих, що було дуже важливим, цікавою проблематикою і феноменами, які мали бути досліджені і вписані в цей контекст історії мистецтва. Зрозуміло, що нам зараз важливо фіксувати момент, в якому ми перебуваємо, щоби потім, як говорила Галя, з цього забрати те, з чого ми будемо конструювати майбутнє. Тут я теж хочу звернутись до тієї теми, яку ми почали обговорювати перед початком дискусії. Це має бути передостаннє питання – про трансформацію художньої мови і запиту на неї. Зараз ми бачимо, наприклад, в соціальних мережах чи інших медіа, що в Україні є сплеск патріотичного мистецтва. У цю категорію я вкладаю ті архетипові образи, які є дуже популярними. Як-то пес Патрон, жінка з мечем, яка зупиняє російський танк, і багато іншого. Але при цьому є інша мистецька мова. Як ми можемо поєднати в наших архівах ці два різні способи рефлексії про війну? Чи нам їх не треба порівнювати, а варто досліджувати окремо? Чи таки ми маємо віддати перевагу, умовно кажучи, популярному мистецтву, яке є зараз і відповідати запиту ширшої аудиторії, для якої це мистецтво є, певною мірою, підтримкою, адже має патріотичне спрямування і підтримує дух?

Галина Глеба: Я припускаю, що наявне коло учасників [розмови] — це не виключна команда, яка працює з архівацією українського культурного поля і тих процесів, які є. І, можливо, не варто брати на себе забагато задач в цьому сенсі і включати в архіви абсолютно все, бо тоді це не архіви, а склади. Якщо у кожного з наших архівів вже є випрацюваний фокус і тематична рамка, розуміння того, для кого, яким чином і якими методами ми послуговуємося для архівації, варто цієї рамки триматися, бо розповзатися в темі занадто легко. Звичайно, архів можна роздути до величезного масштабу тематичного охоплення, але тоді він не буде функціональним, динамічним і дієвим. Я певна, що є ті, хто займається фіксуванням і візуальних архетипів, які з’явились наразі в нашому середовищі. Якщо ми не знаємо про ініціативи з подібною архівацією, не означає, що цим ніхто не займається.

Наташа Чичасова: Добре. Тоді моє останнє запитання на сьогодні – про певну інфраструктуру солідарності і створення якогось спільного поля для обміну досвідами і знаннями. Для мене особисто 24 лютого показало те, що багато речей, які є для нас дуже важливими, приходять до нас через людський ресурс, через наші зв’язки, контакти і підтримку. І всі зараз ми робимо одну справу, яка спрямована на збереження нашої культурної спадщини. Тож я хотіла поставити вам таке питання: які ще ініціативи займаються архівами, які цікаві для вас, про які теж варто знати?

Галина Глеба: Центр міської історії Львова. У них розкішний архів соціальних і антропологічних спостережень. У них також є архів снів про війну. І це геть інший напрямок архівації, котрий ми у своїх практиках не розглядаємо, тому що він нематеріальний. І таких ініціатив, я певна, є більше. Якщо говорити саме про архівацію війни, то у нас наразі обмежений доступ до Херсонської області, до окупованих територій, тому ми дуже мало знаємо про те, що відбувається на окупованих територіях. Але там є ряд ініціатив, пов’язаних з музейними практиками. Зокрема, Музей сучасного мистецтва в Херсоні, який попри окупацію все ще існує, і я певна, що всі ті процеси, які відбуваються там, також пов’язані з архівацією цих подій, погляду очевидців. І ми побачимо це, як тільки буде деокуповано Херсон і південь України.

Жанна Озірна: Я згадала про два архіви. Перший – ”Архів війни”, той, що робить Docudays у співпраці з декількома міжнародними організаціями. Це архів відеосвідчень чи просто відео, які надсилали різні люди. Він створюється передусім для судових процесів в майбутньому, тому там дуже продумана система архівації, теґування. Є окрема команда, яка знаходить людей, проводить інтерв’ю із залученням психологів. Друга ініціатива: нещодавно я побачила, що моя подруга, авторка текстів та культурна менеджерка, Женя Нестерович, яка співпрацювала з Чеським інститутом, зараз працює з усною історією, свідченнями у рамках проєкту ”Пост Беллум-Україна”. вони створили нещодавно філію в Україні і почали вже свою роботу. Це ще одна така велика ініціатива саме усної записаної історії.

Анна Потьомкіна: Я на правах реклами згадаю одну нову ініціативу, яка називається «post impreza». Я до неї трохи долучена, але здебільшого нею займається моя колега – Альона Каравай. Це ідея, яка виникла ще набагато раніше початку повномасштабного вторгнення, була призупинена на певний час в лютому-березні, але в якийсь момент стало зрозуміло, що це треба відновлювати. Особливо зараз. Це медіа не лише про сучасне мистецтво, а й про те, що ми можемо назвати культурною спадщиною в Івано-Франківську. Ми не претендуємо на якусь новизну у медіа Франківська, але зробили чергову спробу. Сподіваємось, вона протриває довго. Власне, одна з функцій цього медіа – це архівування тих документів та матеріалів, які можуть свідчити про мистецтво Івано-Франківщини. Інша частина сфокусована на процесі, який відбувається зараз. Місто трансформується дуже сильно через притоки та відтоки людей.

Максим Горбацький: Я згадав про ініціативу, яка ще публічно непомітна. Сподіваюсь, не порушу інтригу тих, хто її робить. Міша Педан, фотограф, запускає разом із командою програму військового архіву. Вони планують працювати з фотографіями, створеними під час війни. Як професійних фотографів, так і любителів, українських і зарубіжних. Вони мають верифікувати кожен кадр, визначити час зйомки, локацію чи контекст створення. Вони роблять цю ініціативу разом із фундацією Hasselblad та Шведським інститутом. Тому думаю, що коли проєкт буде запущено, він буде цікавим і корисним. Однією з ідей, окрім роботи з цими фотографіями в мистецькому полі із залученням міжнародних кураторів, є безкоштовне надання цих фотографій для розслідувань, які вже почались чи невдовзі почнуться. Це дві мети архіву – крім художньої фіксації це ще й велика кількість верифікованих свідчень, які можуть бути помічними у розслідуваннях.

Наташа Чичасова: Також є прекрасна ініціатива, яка збирає усні свідчення. Вона називається «War. Stories from Ukraine». Це самоорганізована ініціатива. Теж журналісти збирають історії людей, які виїжджали з Маріуполя, виходили з Бучі і не тільки. Для мене це теж важливі свідчення тих воєнних злочинів, які відбуваються зараз. Також ще є одна міжнародна ініціатива, «Anti-War Coalition.Art.», яка сформувалась від початку повномасштабного вторгнення і також має фокус на війні в Україні й закликає до деколоніального погляду на війну. Вона включає митців і мисткинь не лише з України, а й з усього світу, щоб побачити перетини й прояви війни в різних точках світу.

Цей текст є партнерською публікацією Мистецького Арсеналу та онлайн-журналу про сучасну культуру «Korydor».

Над транскрибуванням працювали Марина Лимаренко та Андрій Мирошниченко.

 29 09 2022

http://www.korydor.in.ua/ua/stories/archiv_pid_chas_vijny.html