www.ji-magazine.lviv.ua

Джордж Кеннан, радник посольства США в Москві (1946 p.)

22 лютого 1946 року радник посольства США в Москві Джордж Кеннан відправив у Держдепартамент, що вимагав пояснення змін політики Кремля, які випливали з промови Сталіна 6 лютого, розгорнену – на п'ять тисяч слів – шифровану телеграфічну відповідь, що отримала в історії назву «Довга телеграма», де пояснив особливості світогляду московського керівництва та російського націоналізму.

Минуло 75 років, а тези Кеннана читаються, як нині написані: та сама кремлівська риторика про свою незахищеність від "злого, ворожого і загрозливого" західного світу, "приреченого на зростання внутрішніх конвульсій", ті самі методи російської експансії та переконання про принципову неможливість мирного співіснування.

Кеннан не тільки вказав на природу цього явища – "російські правителі незмінно відчували, що їхнє правління було відносно архаїчним за формою, крихким і штучним за своєю психологічною основою, не здатним витримати порівняння або зіткнення з політичними системами західних країн", – але і дав пораду, як реагувати: вона, ця влада, "на відміну від влади гітлерівської Німеччини, не є ні шаблонною, ні авантюрною. Не діє за фіксованими планами. Не йде на непотрібний ризик. Несприйнятлива до логіки розуму і дуже чутлива до логіки сили. З цієї причини вона може легко відступити – і відступає, коли стикається з сильним опором". Якщо мати достатню силу і ясно дати зрозуміти про свою готовність її застосувати, то рідко доводиться це робити.

Цю телеграму треба перечитувати не тільки нам – її треба вивчати всім, хто ще має ілюзії щодо російської політики: якщо навіть зникнення комуністичної ідеології не змінило її сутності, то шансів на її зміну в майбутньому практично немає.

8963

Не переказувати

СЕКРЕТНО

Москва (стосовно війни),

Датовано: 22 лютого 1946

Отримано: 3:52 вечора

Державному секретарю,

Вашингтон

511, 22 лютого, 9 година вечора

Відповідь на № 284 від Департаменту (від 13 лютого) містить питання настільки складні, настільки делікатні, настільки дивні для нашого способу мислення і настільки важливі для аналізу нашого міжнародного оточення, що я не в змозі вмістити відповіді в одне коротке повідомлення, не наражаючись на те, що, на мою думку, було би небезпечним рівнем надмірного спрощення. Тому я сподіваюся, що Департамент не заперечуватиме, якщо я викладу відповідь на це питання в п'ятьох частинах, теми яких будуть приблизно такими:

(Перше) Основні риси післявоєнного радянського світогляду.

(Друге) Підґрунтя цього світогляду

(Третє) Його проєкція в практичній політиці на офіційному рівні.

(Четверте) Його проєкція на неофіційному рівні.

(П'яте) Практичні висновки з точки зору політики США.

Заздалегідь прошу вибачення за це завантаження телеграфного каналу; але порушені питання мають таку нагальну важливість, особливо в світлі недавніх подій, що наші відповіді на них, якщо вони взагалі заслуговують на увагу, здаються мені вартими поспіху. Далі наступне

ЧАСТИНА ПЕРША: ОСНОВНІ РИСИ ПІСЛЯВОЄННОГО РАДЯНСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ, ВИСУНУТІ ОФІЦІЙНОЮ ПРОПАГАНДИСТСЬКОЮ МАШИНОЮ, ПОЛЯГАЮТЬ В НАСТУПНОМУ:

(A) СРСР все ще живе в антагоністичному "капіталістичному оточенні", з яким у довгостроковій перспективі не може бути постійного мирного співіснування. Як заявив Сталін у 1927 році делегації американських робітників:

"У процесі подальшого розвитку міжнародної революції виникнуть два центри світового масштабу: центр соціалістичний, що стягує до себе країни, які тяжіють до соціалізму, і центр капіталістичний, що стягує до себе країни, які тяжіють до капіталізму. Боротьба цих двох таборів за командування світовою економікою вирішить долю капіталізму і комунізму в усьому світі".

(B) Капіталістичний світ охоплений внутрішніми конфліктами, притаманними природі капіталістичного суспільства. Ці конфлікти нерозв'язні шляхом мирного компромісу. Найбільший з них – це конфлікт між Англією і США.

(C) Внутрішні конфлікти капіталізму неминуче породжують війни. Породжені таким чином війни можуть бути двох видів: внутрішньокапіталістичні війни між двома капіталістичними державами та інтервенційні війни проти соціалістичного світу. Розумні капіталісти, марно шукаючи порятунку від внутрішніх конфліктів капіталізму, схиляються до останнього варіанту.

(D) Інтервенція проти СРСР хоча б і була згубною для тих, хто її здійснить, призвела би до нової затримки прогресу радянського соціалізму, тому її треба відвернути за будь-яку ціну.

(E) Хоча конфлікти між капіталістичними державами становлять небезпеку для СРСР, проте вони відкривають великі можливості для просування справи соціалізму, особливо якщо СРСР залишиться мілітарно потужним, ідеологічно монолітним і вірним своєму нинішньому блискучому керівництву.

(F) Слід мати на увазі, що капіталістичний світ не такий уже й поганий. На додаток до безнадійно реакційних і буржуазних елементів, він включає (перше) деякі цілком освічені й позитивні елементи, об'єднані в прийнятні комуністичні партії, і (друге) деякі інші елементи (тепер описувані з тактичних міркувань як прогресивні або демократичні), чиї реакції, прагнення й діяльність "об'єктивно" сприяють інтересам СРСР. Ці останні повинні заохочуватися і використовуватися в радянських цілях.

(G) серед негативних елементів буржуазно-капіталістичного суспільства найбільш небезпечними є ті, кого Ленін називав фальшивими друзями народу, а саме помірковано-соціалістичні або соціал-демократичні лідери (іншими словами, некомуністична лівиця). Вони небезпечніші, ніж відверті реакціонери, оскільки останні принаймні виступають під своїм справжнім прапором, натомість помірковані лідери лівиці збивають людей з пантелику, використовуючи засоби соціалізму для уярмлення в інтересах реакційного капіталу.

Ось і все стосовно засновків. До яких же висновків, з точки зору радянської політики, вони призводять? До наступних:

(А) Необхідно зробити все, щоб підвищити відносну силу СРСР як чинника в міжнародному суспільстві. І навпаки, не можна втрачати жодної можливості зменшити силу і вплив капіталістичних держав як колективно, так і індивідуально.

(B) Радянські зусилля, як і зусилля друзів Росії за кордоном, мусять бути спрямовані на поглиблення і використання розбіжностей та конфліктів між капіталістичними державами. Якщо вони евентуально переростуть в "імперіалістичну" війну, ця війна мусить бути перетворена на революційні потрясіння всередині різних капіталістичних країн.

(C) "Демократично-прогресивні" елементи за кордоном повинні бути максимально використані для чинення тиску на капіталістичні уряди вздовж відповідних до радянських інтересів ліній.

(D) Необхідно вести нещадну боротьбу з соціалістичними і соціал-демократичними лідерами за кордоном.

ЧАСТИНА ДРУГА: ПІДҐРУНТЯ СВІТОГЛЯДУ

Перш ніж досліджувати наслідки цієї партійної лінії на практиці, я хотів би звернути увагу на деякі її аспекти.

По-перше, це не є відображенням природного світогляду простих росіян. Останні, за великим рахунком, доброзичливі до зовнішнього світу, прагнуть його досвідчити, прагнуть помірятися з ним талантами, які, на їхню думку, вони мають, прагнуть перш за все жити в мирі і насолоджуватися плодами власної праці. Лінія партії репрезентує лиш тезу, яку офіційна пропагандистська машина, часто дивно стійка в цитаделі своїх потаємних думок, з великою майстерністю і наполегливістю висуває громадськості. Але партійна лінія є обов'язковою для світогляду і поведінки людей, що становлять апарат влади – партію, таємну поліцію і уряд, – і нам доводиться мати справу лише з ними.

По-друге, прошу – зверніть увагу, що засновки, на яких базується ця партійна лінія, здебільшого просто не є істинними. Досвід показав, що мирне і взаємовигідне співіснування капіталістичних і соціалістичних держав цілком можливе. Основні внутрішні конфлікти в розвинених країнах більше не виникають першочергово через капіталістичну власність на засоби виробництва, а є наслідком розвиненого урбанізму та індустріалізму, чого Росія досі була позбавлена не через соціалізм, а тільки через її власну відсталість. Внутрішнє суперництво капіталізму не завжди породжує війни; і не всі війни пояснюються цією причиною. Говорити про можливість інтервенції проти СРСР нині, після ліквідації Німеччини і Японії та після прикладу недавньої війни, є цілковитим нонсенсом. Якщо її не спровокувати силами нетерпимості і підривною діяльністю ,"капіталістичний" світ нині цілком здатний жити в мирі з самим собою і з Росією. Нарешті, у жодної розсудливої людини немає підстав сумніватися в щирості поміркованих соціалістичних лідерів у західних країнах. Також несправедливо заперечувати успіх їхніх зусиль щодо поліпшення умов для трудового населення щоразу, коли, як у Скандинавії, вони отримують шанс показати, на що вони здатні.

Хибність цих засновків, кожен із яких передував недавній війні, була наочно продемонстрована самим конфліктом: англо-американські розбіжності не виявилися головними розбіжностями західного світу. Капіталістичні країни, крім країн Осі, не виявляли схильності вирішувати свої розбіжності, приєднуючись до хрестового походу проти СРСР. Замість того, щоб імперіалістична війна перетворилася на громадянські війни і революцію, СРСР виявився змушеним битися пліч-о-пліч з капіталістичними державами за загальновизнану спільність цілей.

Проте всі ці тези, якими би необґрунтованими і спростовними вони не були, нині знову самовпевнено висуваються. На що це вказує? Це вказує на те, що лінія радянської партії не заснована на будь-якому об'єктивному аналізі ситуації за межами російських кордонів; що вона дійсно має мало спільного зі становищем за межами Росії; що вона виникає головним чином з базових внутрішньоросійських потреб, які існували до недавньої війни та існують сьогодні.

В основі невротичної точки зору Кремля на міжнародні відносини лежить традиційне і інстинктивне російське почуття незахищеності. Спочатку це була невпевненість мирних землеробів, які намагалися жити на великій відкритій рівнині у сусідстві з лютими кочовими народами. До цього додався у міру того, як Росія вступала в контакт з економічно розвиненим Заходом, страх перед компетентнішими, могутнішими, високоорганізованішими суспільствами на цій території. Але цим останнім типом незахищеності страждали радше російські правителі, а не російський народ – бо російські правителі незмінно відчували, що їхнє правління було відносно архаїчним за формою, крихким і штучним за своєю психологічною основою, не здатним витримати порівняння або зіткнення з політичними системами західних країн. З цієї причини вони завжди боялися іноземного проникнення, боялися прямого контакту між західним світом і своїм власним, боялися того, що станеться, якщо росіяни дізнаються правду про зовнішній світ або якщо іноземці дізнаються правду про світ внутрішній. І вони навчилися шукати безпеку єдино у впертій, але смертельній боротьбі за повне знищення конкуруючої держави, ніколи не укладаючи з нею угод і компромісів.

Не було випадковим збігом обставин те, що марксизм, який безрезультатно пів століття тлів у Західній Європі, вперше загорівся і спалахнув у Росії. Тільки на цій землі, яка ніколи не знала дружнього сусіда або хоча б якоїсь толерантної рівноваги незалежних сил – як внутрішніх, так і міжнародних, – могла розцвісти доктрина, яка розглядала економічні конфлікти суспільства як нерозв'язні мирними засобами. Після встановлення більшовицького режиму марксистська доґма, ще жорстокіша і нетерпиміша в Леніновій інтерпретації, стала досконалим засобом поширення почуття незахищеності, яким страждали більшовики навіть більше, ніж попередні російські правителі. У цій доґмі, з її базовим альтруїзмом цілей, вони знайшли виправдання своєму інстинктивному страху перед зовнішнім світом, диктатурі, без якої вони не знали, як правити, жорстокості, яку вони не наважувалися не здійснювати, жертв, яких вони відчували себе зобов'язаними вимагати. Во ім'я марксизму вони в своїх методах і тактиці пожертвували всіма етичними цінностями. Нині вони не можуть без цього обійтися. Це фіговий листок їхньої моральної та інтелектуальної респектабельності. Без цього вони би постали перед історією яко, у кращому разі, останні з тієї довгої низки жорстоких і марнотратних російських правителів, які невпинно підштовхували країну до все нових висот військової потужності, щоб гарантувати зовнішню безпеку своїх внутрішньо слабких режимів. Ось чому радянські цілі майже завжди урочисто одягаються в атрибути марксизму, і чому ніхто не повинен недооцінювати важливість доґми в радянських питаннях. Таким чином, радянські лідери керуються потребами свого власного минулого і теперішнього становища, щоб подати цей зовнішній світ як злий, ворожий і загрозливий, але який несе в собі зародки повзучої хвороби і приречений на зростання внутрішніх конвульсій, поки не отримає остаточний coup de grace від зростаючої могутності соціалізму та поступиться новому і кращому світу. Ця теза служить виправданням для збільшення військової і поліцейської потуги російської держави, для ізоляції російського населення від зовнішнього світу, а також для плинного і постійного тиску задля розширення меж російської поліцейської влади, що в сукупності своїй є природними й інстинктивними потягами російських правителів. По суті, це лише неухильне просування тривожного російського націоналізму, багатовікового руху, в якому поняття нападу і захисту нерозривно заплутані. Але в новому образі міжнародного марксизму, з його медовими обіцянками зневіреному і роздертому війною зовнішньому світу, він більш небезпечний і підступний, ніж будь-коли раніше.

З викладеного не слід вважати, що радянська партійна лінія обов'язково лицемірна і нещира з боку всіх тих, хто її просуває. Багато хто з них надто недосвідчений у зовнішньому світі і надто залежний психічно, щоби ставити під сумнів самонавіювання, і їм неважко змусити себе повірити в те, у що вони вважають вірити комфортно і зручно. Нарешті, ми маємо нерозгадану таємницю про те, хто – якщо взагалі хтось – на цій великій землі дійсно отримує точну й неупереджену інформацію про зовнішній світ. В атмосфері орієнтальної секретності та конспірації, яка пронизує цей уряд, можливості спотворення або псування джерел і потоків інформації безмежні. Власне неповага росіян до об'єктивної істини – а насправді їхня невіра в її існування – змушує їх розглядати всі викладені факти як інструменти для досягнення тієї чи іншої прихованої мети. Є вагомі підстави підозрювати, що цей уряд насправді є змовою всередині змови; і я, наприклад, не схильний вірити, що сам Сталін отримує щось схоже на об'єктивну картину зовнішнього світу. Тут є широкий простір для тонких інтриг, у яких росіяни є давніми майстрами. Неспроможність іноземного уряду прямо викласти свою точку зору російським політичним децидентам – оскільки у своїх відносинах з Росією він відданий на милість сумнівних і невідомих радників, яких він ніколи не бачить і на яких не може вплинути, – це, на мою думку, найбільш тривожна особливість дипломатії в Москві, про яку західним державним мужам не завадило би пам'ятати, якщо вони розуміють природу пов'язаних із цим труднощів.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ПРОЄКЦІЯ РАДЯНСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ НА ПРАКТИЧНУ ПОЛІТИКУ НА ОФІЦІЙНОМУ РІВНІ

Що ж, ми побачили природу і підґрунтя радянської програми. Чого ми можемо очікувати від її практичної реалізації?

Радянська політика, як суґерує Держдепартамент у своєму згадуваному раніше запиті, проводиться на двох рівнях: (1) офіційний рівень, репрезентований діяльністю, здійснюваною офіційно від імені радянського уряду; і (2) прихований рівень діяльності, здійснюваний агенціями, за які радянський уряд не визнає відповідальності.

Політика, оприлюднена на обох рівнях, буде розрахована так, щоб відповідати основним принципам від (A) до (D), викладеним у частині першій. Діяльність, здійснювана на різних рівнях, буде значно відрізнятися, але буде взаємопов'язана за цілями, термінами і результатами.

На офіційному рівні ми повинні шукати наступне:

(A) Внутрішня політика, спрямована на підвищення всяким способом могутності і престижу радянської держави: інтенсивна мілітарна індустріалізація; максимальний розвиток збройних сил; показова велич, щоби справити враження на сторонніх; постійна секретність у внутрішніх справах, покликана приховати слабкі сторони і тримати супротивників у невіданні.

(B) Скрізь, де це буде визнано актуальним і перспективним, докладатимуться зусилля на розширення офіційних меж радянської влади. На даний момент ці зусилля обмежені певними сусідніми пунктами, що розглядаються тут як такі, що мають безпосередню стратегічну необхідність – такими, як Північний Іран, Туреччина, можливо, Борнгольм. Однак у будь-який момент предметом обговорення можуть стати інші пункти, якщо і оскільки прихована радянська політична влада пошириться на нові райони. Таким чином, "дружній" перський уряд можна буде попросити надати Росії порт у Перській затоці. Якщо Іспанія потрапить під комуністичний контроль, може бути активізоване питання про радянську базу в Гібралтарській протоці. Але такі заяви з'являться на офіційному рівні тільки після завершення неофіційної підготовки.

(C) Росіяни будуть офіційно брати участь у міжнародних організаціях, де вони бачать можливість розширення радянської влади або обмеження або ослаблення влади інших. Москва бачить в ООН не механізм постійного і стабільного світового співтовариства, заснованого на взаємних інтересах і цілях всіх націй, а арену, на якій згадані наміри можуть бути успішно реалізовані. До тих пір, поки ООН вважається тут придатною для цієї мети, Совіти будуть залишатися в ній. Але якщо в якийсь момент вони дійдуть висновку, що це заганяє їх у глухий кут або підриває їхні цілі з розширення влади, і якщо вони побачать кращі перспективи для досягнення цих цілей в інших напрямках, вони без коливань покинуть ООН. Однак це означатиме, що вони відчуватимуть себе достатньо сильними, щоби своїм виходом розколоти єдність інших націй, зробити ООН неспроможною загрожувати їхнім цілям та безпеці, замінити її більш ефективним, з їхньої точки зору, міжнародним інструментом. Таким чином, радянське ставлення до ООН буде значною мірою залежати від лояльності до неї інших націй, а також від міри енергії, рішучості і згуртованості, з якими ці нації захищають в ООН мирну і обнадійливу концепцію міжнародного життя, якою є ця організація для нашого способу мислення. Я повторюю, у Москви немає абстрактної прихильності ідеалам ООН. Її ставлення до цієї організації залишається сутнісно прагматичним і тактичним.

(D) Стосовно колоніальних територій і відсталих чи залежних народів радянська політика, навіть на офіційному рівні, буде спрямована на ослаблення влади, впливу і зв'язків провідних західних країн, виходячи з теорії, що з успішністю такої політики буде створений вакуум, який сприятиме комуністично-радянському проникненню. Таким чином, радянський натиск на участь в угодах про міжнародну опіку, на мою думку, є бажанням мати можливість ускладнювати і перешкоджати західним впливам у цих точках, а не забезпечувати основний канал впливу радянської влади. Останнього мотиву не бракує, але для цього Совіти воліють покладатися на інші канали, а не на офіційні угоди про опіку. Таким чином, ми можемо очікувати, що Совіти всюди будуть вимагати включення її в опікунські чи аналогічні угоди і використовуватимуть отримані таким чином важелі для ослаблення західних впливів серед таких народів.

(E) Росіяни будуть енергійно прагнути розвивати радянське представництво й офіційні зв'язки з країнами, в яких вони відчувають сильні можливості протистояння західним центрам влади. Це стосується таких віддалених одна від одної точок, як Німеччина, Аргентина, країни Близького Сходу і т. д.

(F) У міжнародних економічних питаннях в радянській політиці реально буде домінувати прагнення до самодостатності Радянського Союзу разом зі здомінованими ним суміжними територіями. Це, однак, буде лежати в підґрунті політики. Стосовно ж офіційної лінії, то позиція поки не прояснилась. З моменту припинення військових дій радянський уряд в питанні зовнішньої торгівлі виявив дивну стриманість. Я вважаю, що при наданні великомасштабних довгострокових кредитів радянський уряд може врешті знову на словах заявити, як це було в 1930-х роках, про доцільність у загальному плані нарощувати міжнародні економічні обміни. З іншого боку, я допускаю можливість, що радянська зовнішня торгівля може бути значною мірою обмежена сферою власної безпеки СРСР, включаючи окуповані території Німеччини, і що принцип загальної економічної співпраці між націями офіційно буде сприйматися з холодною байдужістю.

(G) Стосовно культурної співпраці, то на словах також буде йтися про доцільність поглиблення культурних контактів між народами, але на практиці ця тема не буде розкриватися в жодний спосіб, який міг би послабити безпекові позиції радянського народу. Фактичні прояви радянської політики в цьому відношенні будуть обмежені сухими каналами ретельно організованих офіційних візитів і заходів, з надміром горілки і промов та браком результатів у залишку.

(H) Крім цього, радянські офіційні відносини будуть розвиватися за так званим "правильним" курсом з окремими іноземними урядами, з великим наголосом на престижі Радянського Союзу і його представників та зі скрупульозною увагою до протоколу, а не до добрих манер.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. СТОСОВНО ТОГО, ЩО МИ МОЖЕМО ОЧІКУВАТИ ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНОЇ РАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА НЕОФІЦІЙНОМУ АБО ТАЄМНОМУ РІВНІ, тобто НА РІВНІ, ЗА ЯКИЙ РАДЯНСЬКИЙ УРЯД НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Агенції, що використовуються для поширення політики в цій галузі, такі:

По-перше. Внутрішнє центральне ядро комуністичних партій в інших країнах. Хоча багато хто з осіб, що становлять цю категорію, можуть також з'являтися і діяти на непов'язаних громадських посадах, насправді вони тісно співпрацюють в якості таємного оперативного управління світового комунізму, прихованого Комінтерну, тісно координованого і керованого Москвою. Важливо пам'ятати, що це внутрішнє ядро фактично працює на таємних зв'язках, незважаючи на легальність відповідних партій.

По-друге. Рядові члени комуністичних партій. Важливо відзначити відмінність між цими особами та особами, визначеними в першому пункті. В останні роки ця відмінність стала значно чіткішою. Якщо раніше іноземні комуністичні партії являли собою цікаву (і з точки зору Москви часто незручну) суміш конспіративної та легальної діяльності, то тепер конспіративний елемент акуратно зосереджений у внутрішньому колі і впорядкованому підпіллі, а рядові – які більше навіть не посвячені стосовно конфіденційних реалій руху – виставляються як сумлінні внутрішні прихильники певних політичних тенденцій у своїх країнах, щиро невинуваті в конспіративних зв'язках з іноземними державами. Тільки в деяких країнах, де комуністи чисельно сильні, вони регулярно тепер виступають і діють як єдине ціле. Їх переважно використовують для проникнення і впливу або домінування, залежно від обставин, в інших організаціях, які з меншою ймовірністю можна запідозрити в тому, що вони є для радянського уряду інструментами досягнення його цілей через організації, а не шляхом прямих дій в якості окремої політичної партії.

По-третє. Широкий спектр національних асоціацій або організацій, у яких таке проникнення може домінувати або мати вплив. До них належать: профспілки, молодіжні ліги, жіночі організації, расові товариства, релігійні товариства, громадські організації, культурні групи, ліберальні журнали, видавництва і т. д.

По-четверте. Міжнародні організації, в які можна аналогічним чином проникнути через вплив на різні національні компоненти. Серед них виділяються трудові, молодіжні та жіночі організації. Особливе, практично життєво важливе значення в цьому зв'язку надається міжнародному робітничому руху. В цьому Москва бачить можливість відволікти західні уряди від міжнародних справ і створити міжнародне лобі, здатне змусити уряди в різних країнах чинити позитивні для радянських інтересів дії, а небажані для СРСР – паралізувати.

По-п'яте. Російська православна Церква з її зарубіжними філіями, а через неї і східна православна Церква в цілому.

По-шосте. Панславізм та інші рухи (азербайджанський, вірменський, туркменський і т. д.), що ґрунтуються на національних групах у Радянському Союзі.

По-сьоме. Уряди або правлячі групи, охочі тією чи іншою мірою сприяти радянським цілям – як-от нинішні уряди Болгарії та Югославії, режим Північної Персії, китайські комуністи і т. д. Не тільки пропагандистський апарат, але і поточна політика цих режимів можуть бути широко надані в розпорядження СРСР.

Можна очікувати, що складові частини цього обширного апарату, відповідно до їхньої індивідуальної придатності, будуть використовуватися наступним чином:

(A) Підірвати загальний політичний і стратегічний потенціал великих західних держав. У таких країнах будуть зроблені зусилля з підриву національної віри в себе, ослаблення національної оборони, посилення соціальної та індустріальної нестабільності, стимулювання всіх форм розладу. Всім невдоволеним чи з економічних, чи з расових причин будуть настійно рекомендувати домагатися розв’язати свої проблеми не шляхом переговорів і компромісу, а через демонстративну насильницьку боротьбу на знищення інших елементів суспільства. Тут бідні будуть проти багатих, чорні – проти білих, молоді – проти старих, приїжджі – проти корінних мешканців і т. д.

(B) У неофіційному плані буде здійснена особливо жорстока боротьба для ослаблення влади і впливу західних держав на колоніальні відсталі або залежні народи. На цьому рівні не буде жодних заборон на будь-які методи. Будуть безжально викриті й використані помилки і недоліки західної колоніальної адміністрації. На ослаблення колоніальної політики у західних країнах буде мобілізована ліберальна громадська опінія. Буде стимулюватися ресентимент серед залежних народів. І одночасно із заохоченням прагнення останніх до незалежності від західних держав, маріонеткові політичні апарати, керовані Радянським Союзом, будуть готуватися до захоплення державної влади у відповідних колоніальних територіях, коли незалежність буде досягнуто.

(C) Там, де окремі уряди стоять на перешкоді досягненню радянських цілей, буде чинитися тиск для їх усунення. Це може статися там, де уряди прямо виступають проти цілей радянської зовнішньої політики (Туреччина, Іран), де вони замикають свої території від проникнення комуністів (Швейцарія, Португалія) або де вони становлять занадто сильну конкуренцію – як лейбористський уряд в Англії – за моральне домінування серед елементів, у яких важливо домінувати комуністам. (Іноді одночасно присутні дві з цих складових. Тоді комуністична опозиція стає особливо різкою і лютою.)

(D) У зарубіжних країнах комуністи переважно будуть працювати на знищення всіх форм особистої незалежності – економічної, політичної або моральної. Їхня система може впоратися тільки з тими людьми, які потрапили в повну залежність від верховної влади. Отже, такі фінансово незалежні особи, як індивідуальні підприємці, власники нерухомості, успішні фермери, ремісники і всі ті, хто проявляє місцеве лідерство або має на місці авторитет, як популярні місцеві священники або політичні фігури, піддаються анафемі. Не випадково навіть у СРСР місцевих чиновників постійно змушують переїжджати з однієї роботи на іншу, щоб не дати їм вкоренитися.

(E) Буде зроблено все можливе, щоб налаштувати провідні західні держави одну проти одної. Антибританські розмови поширюватимуться серед американців, антиамериканські розмови – серед британців. Жителів континенту, включно з німцями, будуть вчити ненавидіти обидві англосаксонські держави. Там, де існують підозри, вони будуть роздуті; там, де їх немає, вони будуть запалені. Не буде втрачено жодної можливості для дискредитації і протидії всім зусиллям, які загрожують привести до будь-якої єдності або згуртованості серед інших, у яких Росія може бути не присутня. Таким чином, всі форми міжнародної організації, що не піддаються комуністичному проникненню і контролю – чи то католицькі міжнародні економічні справи або міжнародні королівське чи аристократичне співтовариства – мусять очікувати, що опинятимуться під вогнем сильно і часто.

(F) Загалом усі радянські зусилля на неофіційному міжнародному рівні будуть мати негативний і руйнівний характер і будуть спрямовані на знищення джерел влади, що знаходяться поза досяжністю контролю Совітів. Це лише відповідає основному радянському інстинкту, що не може бути компромісу з державами-суперниками і що конструктивна робота може початися тільки тоді, коли здомінує комуністична влада. Але за всім цим буде чинитися наполегливий, безперервний тиск для проникнення і управління ключовими позиціями в адміністрації й особливо в поліцейському апараті зарубіжних країн. Радянський режим – це поліцейський режим par excellence, вихований у тьмяному півсвіті царських поліцейських інтриг, звиклий мислити в першу чергу в термінах поліцейської влади. Про це ніколи не можна забувати стосовно групових радянських мотивів.

ЧАСТИНА П'ЯТА:

У підсумку ми маємо політичну силу, яка фанатично вірить у те, що зі Сполученими Штатами неможливе незмінне modus vivendi, що бажано і необхідно, щоби була порушена внутрішня гармонія нашого суспільства, щоби був зруйнований наш традиційний спосіб життя, щоби був порушений міжнародний авторитет нашої держави – і все це заради безпеки радянської влади. Ця політична сила має повну владу розпоряджатися енергією одного з найбільших народів світу і ресурсами його найбагатшої національної території – і її несуть глибокі й потужні нурти російського націоналізму. Крім того, вона має ретельно продуманий і широко розгалужений апарат поширення свого впливу в інших країнах, апарат дивовижної гнучкості й універсальності, керований людьми, чий досвід і майстерність у підпільних методах, мабуть, не мають аналогів в історії. Нарешті, вона, здавалося б, недосяжна з міркувань реальності в її основних реакціях. Для неї невичерпне джерело об'єктивних фактів про людське суспільство не є, як у нас, мірою, якою постійно перевіряється і коригується світогляд, а мішком всячини, з якого довільно і тенденційно вибираються окремі предмети, щоби зміцнити вже наперед сформований світогляд. Це, правду кажучи, не дуже приємна картина. Проблема, як впоратися з цією силою, є, безсумнівно, найбільшим завданням, з яким коли-небудь стикалася наша дипломатія – і, ймовірно, найбільшою, з якою їй коли-небудь доведеться зіткнутися. Це має стати відправною точкою, з якої повинна починатися робота нашого політичного генерального штабу на даному етапі. До неї слід підходити так ретельно й обережно, як до розв’язання великої стратегічної проблеми на війні – і, за необхідності, з не меншими витратами на планування. Я не можу пробувати запропонувати тут усі відповіді. Але я хотів би висловити своє переконання в тому, що розв’язати цю проблему в наших силах – і це без звернення до якогось загального військового конфлікту. І на підтвердження цього переконання я хотів би висловити деякі зауваження більш обнадійливого характеру:

(Перше) Радянська влада, на відміну від влади гітлерівської Німеччини, не є ні шаблонною, ні авантюрною. Не діє за фіксованими планами. Не йде на непотрібний ризик. Несприйнятлива до логіки розуму і дуже чутлива до логіки сили. З цієї причини вона може легко відступити – і здебільшого відступає в кожній точці, де стикається з сильним опором. Таким чином, якщо противник має достатню силу і ясно дає зрозуміти про свою готовність її застосувати, йому нечасто доводиться це робити. Якщо ситуації вирішуються належним чином, то не потрібно влаштовувати змагання з впливовості.

(Друге) У порівнянні з західним світом в цілому, Совіти все ще є значно слабшою силою. Таким чином, їхній успіх реально буде залежати від ступеня згуртованості, твердості та енергії, які зможе їм протиставити західний світ. І в наших силах вплинути на цей фактор.

(Третє) Успіх радянської системи як форми внутрішньої влади ще не доведений остаточно. Вона ще має продемонструвати, чи зможе витримати найважливіше випробування успішного трансферу влади від однієї особи чи групи до інших. Смерть Леніна була першою такою передачею, і її наслідки занапащали радянську державу протягом 15 років. Після смерті або відставки Сталіна буде друга. Але навіть це не буде остаточним випробуванням. Радянська внутрішня система тепер зазнає внаслідок недавніх територіальних експансій низку додаткових напружень, які колись виявилися серйозним тягарем для царизму. Тут ми переконані, що ніколи з моменту закінчення громадянської війни маса російських людей емоційно не була так далека від доктрин комуністичної партії, як нині. У Росії партія тепер стала великим і – на даний момент – вельми успішним апаратом диктаторського управління, але вона перестала бути джерелом емоційного натхнення. Таким чином, внутрішню стійкість і стабільність руху ще не можна вважати гарантованими.

(Четверте) Вся радянська пропаганда поза сферою радянської безпеки є базово негативною і руйнівною. Тому з нею має бути відносно легко боротися за допомогою якоїсь розумної і дійсно конструктивної програми.

З цих причин, думаю, ми можемо спокійно і з добрим серцем підійти до проблеми того, як обходитися з Росією. Стосовно ж того, як слід здійснювати цей підхід, я тільки хотів яко висновок висловити наступні зауваження:

(Перше) Наш перший крок мусить бути в тому, щоби зрозуміти і усвідомити, що це, усвідомити природу руху, з яким ми маємо справу. Ми повинні вивчати його з тією ж твердістю, дистансом, об'єктивністю – і з такою ж рішучістю не піддаватися на емоційні провокації або бути спантеличеними ними, – з якою лікар вивчає буйного і нерозсудливого пацієнта.

(Друге) Ми мусимо стежити, щоби наша громадськість була обізнана про реалії російської ситуації. Неможливо переоцінити важливість цього. Преса не може зробити це сама. Цим мусить займатися головним чином уряд, який неодмінно більш досвідчений і краще обізнаний про порушені практичні проблеми. В цьому нас не повинна зупиняти потворність картини. Я переконаний, що нині в нашій країні було би значно менше істеричної антисовітськості, якби наш народ краще розумів реалії цієї ситуації. Нема нічого небезпечнішого або жаснішого за невідомість. Можна також стверджувати, що розкриття додаткової інформації про наші труднощі з Росією несприятливо позначиться на російсько-американських відносинах. Відчуваю, що коли тут і є якийсь реальний ризик, то це щоб ми мали достатньо мужності протистояти йому – і що швидше, то краще. Але я не бачу, чим би ми ризикували. Наші ставки в цій країні, навіть після колосальних демонстрацій нашої дружби до російського народу, напрочуд малі. Ми не маємо тут жодних інвестицій, щоб обстоювати, фактичної торгівлі, щоб втратити, по суті нема громадян, щоби захищати, мало культурних контактів, щоби зберігати. Наша ставка тільки на те, чого сподіваємось, а не на те, що маємо; і я переконаний, що у нас більше шансів реалізувати ці сподівання, якщо наша громадськість буде обізнана і якщо наші відносини з росіянами будуть будуватися суто на реалістичній і фактичній основі.

(Третє) Багато що залежить від здоров'я й енергії нашого власного суспільства. Світовий комунізм подібний до шкідливого паразита, який живиться тільки хворими тканинами. Це точка, в якій внутрішня і зовнішня політика відповідає всім сміливим і рішучим заходам щодо розв’язання внутрішніх проблем нашого суспільства, підвищення впевненості у собі, дисципліни, морального духу і духу спільноти нашого власного народу, є дипломатичною перемогою над Москвою, вартою тисячі дипломатичних нот і спільних комюніке. Якщо ми не зможемо відмовитися від фаталізму і байдужості стосовно недоліків нашого власного суспільства, Москва виграє – Москва не може не отримати з цього вигоду у своїй зовнішній політиці.

(Четверте) Ми повинні сформулювати і подати іншим націям значно позитивнішу і конструктивнішу, ніж у минулому, картину світу, що його хотіли би бачити. Недостатньо закликати людей розвивати подібні до наших політичні процеси. Багато зарубіжних народів, принаймні у Європі, втомилися і налякані досвідом минулого і менше зацікавлені в абстрактній свободі, а більше в безпеці. Вони шукають радше проводу, а не відповідальності. Ми повинні бути спроможними дати їм це краще, ніж росіяни. І якщо ми цього не зробимо, то це обов'язково зроблять росіяни.

(П'яте) Нарешті, ми повинні мати мужність і впевненість у собі, щоб залишитися вірними стосовно наших власних політичних методів і розуміння людського суспільства. Зрештою, найбільша небезпека, яка може спіткати нас при розв’язанні цієї проблеми радянського комунізму, полягає в тому, що ми дозволимо собі уподібнитися тим, з ким маємо справу.

КЕННАН

(переклав Орест Друль)

Джордж Фрост Кеннан (16.02.1904 – 17.03.2005)

… 

06.02.2022

https://zbruc.eu/node/110393