Орест Друль

Знову про Габермаса і війну в Україні

1. Якщо забрати словесну еквілібристику, то месидж Габермаса зводиться до простого: німці не висовуйтеся, бо Путін вдарить в першу чергу по тих, хто найбільше помагає Україні. Через це Шольц, на думку Габермаса, робить все правильно: Україні треба помагати, але обережно, слідом за іншими. Іншими словами: тривіальна мантра "не дратуймо ведмедя".

2. Його головний засновок, що ядерна держава не може бути переможеною, не витримує перевірки історією: СРСР програв війну в Афганістані (і незабаром зник з мапи світу), а США – у В'єтнамі. А з неправильного засновку і неправильні висновки.

3. Ключова помилка аналізу – це його переконання, що ініціатива ескалації мусить бути в Путіна. Це дає Путіну необхідне гопнику відчуття контролю за ситуацією; а гопник, як знаємо, реагує тільки на силу. ("Путін вирішує, коли Захід переступить поріг, визначений міжнародним правом, за яким військова підтримка України буде також офіційно розглядатися як вступ заходу у війну. Зважаючи на ризик світової пожежі, якого необхідно уникнути за всяку ціну, невизначеність цього рішення не залишає місця для ризикованої гри в покер"). Іншими словами, це той описаний Романом Кечуром неусвідомлений страх, який німці прикривають раціональністю.

4. Габермас пише, що напад на Україну був "явно невірно розрахованим рішенням", а кількома реченнями далі співає оду непомильності раціонально розважливого вихованця КҐБ, що виходячи із цих раціональних калькуляцій зупиниться на Україні і далі не піде.

5. Габермас усвідомлює асиметрію страху Путіна і Заходу та розуміє те, що це знає Путін, але нема жодних міркувань як відновити баланс страху, який, власне і врятував наш ґлоб від ядерного знищення часів холодної війни.

6. Габермас заперечує образ Путіна як "маячного історичного ностальгіка" і пише, що "відновлення агресії швидше слід розуміти як розчаровану відповідь на відмову заходу вести переговори щодо геополітичного порядку денного Путіна – особливо щодо міжнародного визнання його незаконних завоювань". Це за суттю своєю тотожне із Францісковим "гавкотом НАТО", але "плюю на Габермаса" щось не чути.

7. Арґументи про вину німців, що уможливили війну Росії проти України, він просто делегує майбутнім історикам, бо тільки зі значної часової перспективи можна буде оцінити, чи було помилкою умиротворення Путіна "політикою розрядки" та можна буде зважити політичні наслідки "залежності від імпорту дешевої російської нафти" економічною вигодою.

8. Окремо можна зазначити його приховане роздратування, що Україна перетворює "політичні прорахунки і неправильний вибір попередніх німецьких урядів" на моральний шантаж, причому його дратує не стільки сам факт шантажу (раціонально він визнає, що якби Захід "просто кинув Україну напризволяще, це було б не тільки скандалом з політичної і моральної точки зору, але і не відповідало б його власним інтересам"), як медійна фаховість цього перетворення.

7 05 2022