www.ji-magazine.lviv.ua

Максим Гарецький (1893–1938), класик білоруської літератури
Журнал «Полум’я», № 1, 1926 р.
Переклад з білоруської Віталія Пономарьова

А тому хворому грудьми солдату-білорусу, що привезли з австрійського фронту, більше пасує лежати у лікарні для нервовохворих, ніж тут, у нас. Він лежить на Саксоновому місці.

Наша палата прозвала його Русскім, бо він, коли його мучить хвороба, кричить багато разів безперестанку:

– Я русскій! Я русскій! Русскій, русскій!..

На вигляд це доволі здоровий чоловік. Він середнього зросту, міцної будови тіла, широкоплечий, і груди в нього звичайні. На обличчі жодної хворобливості не видно – певно ж, коли зважити на те, що людина приїхала не з гостей, а з окопів. І лише в очах бідаки є щось таке, що видає важку хворобу, і муку, і безнадію. Очі в нього позападали, зробилися маленькими. Головне ж, вони страшенно сумні, якісь зім’яті, стерті. Треба придивитися до них, і тоді видно в них біль.

Дивна історія із цим нещасливим чоловіком трапилася.

З певністю можна сказати, що до війни – чи, краще кажучи, до мобілізації, – Русскій був звичайним землеробом Могильовської губернії: був здоровий, але трохи повільний; здібний від природи, але темний, грубий. Одягнений по-солдатськи, він нічим не змінився, лише прилаштувався до свого нового життя.

І на позиції, під час довгого і спокійного стояння у затишку маловажного фронту більше інших своїх товаришів полюбляв Русскій вештатися порожніми, кинутими селянськими подвір’ями та копатися там, шукаючи поживи.

Ввечері, у сутінках ішов він бродити зритими окопами полями, знаходив порожнє картопляне поле – копирсався там своєю маленькою піхотинською лопаткою задля якогось десятка непідібраних господарем і свинями бульбин. Хоч йому за це докоряли, не облишав свого блукання в темному полі, і та впертість згубила його.

Одного разу Русскій, непомітно для самого себе, зайшов занадто далеко у бік австрійських позицій, за свою передову сторожу, і так захопився, що було вже зовсім темно.

Трохи наляканий, обережно плентався він назад, заткнувши лопатку за пояс і тримаючи в одній руці казанок із викопаною бульбою, а у другій – ґвинтівку на всяку несподіванку.

Щойно піднявся він на якийсь невеличкий пагорб, як зненацька остовпів: перед ним стояв австріяк… Обидва разом присіли до землі: Русскій присів з переляку, а той, мабуть, так само. Тривало це одну мить, але здалося дуже довго. Австріяк тоді першим каже:

– Русскій! Я маю горілку…

– Я тобі нічого не зроблю! – відповів Русскій зовсім лагідно і сміливо встав і підійшов до нього ближче.

Австріяк так само піднявся, двічі ступив і подав руку. Вороги привітались як давні друзі. Потім знову сіли, тільки вже поруч – і ґвинтівки поклали, кожен на своєму боці.

Хоча майже зовсім не розмовляли, бо язики ворочалися туго, та й мало чого вони розуміли у словах один одного, однак так вийшло невдовзі, що випили австріякову горілку, заїли її ситним хлібом і закурили по самокрутці з махорки Русского. Горілки було – одна лише назва: по чарці, може, чи по дві на брата. Пили залпом – спочатку австріяк, а тоді Русскій. Коли зробили все і треба було розходитися, відчули якусь прикрість. Та австріяк збадьорився і сказав:

– Чи веди мене до Росії, чи розійдемось.

Русскій почухав біля вуха, неначе й справді міркував, що тут робити. Подивився, задерши голову, і сказав:

– Ні, братику, йди до своїх.

Австріяк ніби трохи, непомітно, засумував. Але подав руку. Русскій потиснув її. І повернули кожен у свій бік.

Австріяк відходив швидше. Русскій шкандибав повільно і незграбно, як ведмідь. Його збентежило те, що не мав часу подумати, як це і що було. Він намагався зрозуміти, чи все добре він робив. І коли раптом блимнуло йому в голові. І він, щоб не спізнитись і щоби потім не шкодувати, що був вороною, він, уже ступивши кроків десять, сказав сам собі: «Е, що ж я за вояк». І не сказав, тільки блиснуло йому так у голові… Повернувся, прицілився з ґвинтівки та без думок натиснув пальцем:

– Так!

Звук був глухий і негучний. Австріяк спочатку зарився носом і брязнув бляшаною пляшкою, з якої пили горілку, об свою ґвинтівку. Потім перевернувся догори обличчям – і вельми жалібно і протяжно застогнав.

Коли Русскій підбіг і нахилився над його чубатою шапочкою і давно підстриженими вусами, то у темряві мало чого побачив, але почув, як він ще додав, говорячи наче про когось третього:

– Що ж цей москаль наробив… Залишаться моя жінка та діти…

Безнадійна образа чулася від нього; останні слова ледве видохнув, бо вже конав. Розкинув руки та ноги. Русскому здалося, що смертна заслона, як у тієї курки, застилає його жовтуваті білки.

– А скільки ж їх маєш? – з упалим серцем спитав Русскій та мимоволі, виглядаючи собі підкріплення, оглянувся навколо, у нічній темряві.

– Ді-ти…

Вбитий ще раз потягнувся, закрив поволі очі й був готовий.

Русскій перехрестився над мертвим і поліз до його кишені у штанах. Витягнув звідти пожмаканий від тривалого часу і замаслений лист у конверті. Більш нічого не було, і він розчаровано чи невдоволено подрав його на кілька шматків. Одумавшись, підняв їх із землі, щоби потім скурити. І знову кинув. Аж руки трохи тремтіли, і було бридко, що так блазнює, наче не ворога вбив, а когось свого. Сміливіше помацав у нього за пазухою, у всіх кишенях і в шапці, і знов нічого доброго не знайшов. Розглядаючи його чоботи, чи варто знімати, глянув зненацька у темряву ночі, сполохався… Схопив казанок із бульбою в одну руку, дві ґвинтівки за ремені – в іншу і пустився бігти щодуху до своїх.

У роті йому не повірили, що вбив австріяка, і думали, що просто десь у полі знайшов цю австрійську ґвинтівку. Щоправда, була вона недавно ношена, «тепла» й вичищена. Може і вбив.

Тільки чоловік від того часу перемінився. Був дуже сумний, кинув блукати подвір’ями та картопляними полями, полюбив лежати на землі з розкинутими ногами й руками… Врешті-решт застудив собі груди, і його відправили з позицій та привезли спочатку до якогось південного міста, а потім у наш шпиталь, глибше у тил.

Тут не знають, як його розуміти. Лікар Гермеєр, німець зі Двінська, якого ми всі не любимо, вважає Русского за притвору, інакше не зве, як «симулянтом», і навіть в очі йому каже:

– Ти, негіднику, прикидаєшся! Ти все це вигадав! Підлікуємо тобі груди, і все одно поїдеш знову на фронт.

Інший лікар, старий, на прізвище Квятковський, а родом, як кажуть, з-під Баранович, старанно лікує йому груди різними інгаляціями та повітряними ваннами, а на його нерви зважає мало і наче не чує, коли того починає мучити хвороба:

– Я русскій! Я русскій! Русскій, русскій!..

– Ну-ну-ну, це не так важливо, – говорить старий лікар Русскому, переходячи до інших хворих і поранених.

«Не так важливо! Не вельми важливо, гм!» – думаю собі я.

Я власними вухами чув від Русского про те, як він убив бідного австріяка, і спочатку так само не повірив: чи мало хитрих бестій буває серед солдатів. Однак я на власні очі бачив, першої ж ночі у нашому шпиталі, як він гірко плакав і нарікав, що йому все щось здається. Нещасний, попри бром і підшкірне впорскування, залився слізьми так щиро і жалісно і так довго, що ніяк не можна було йому не вірити…  

1915

Максим Гарецький (1893–1938) – класик білоруської літератури. Розстріляний за вироком «трійки» НКВД. В оповіданні «Русскій» відображений фронтовий досвід Гарецького під час І Світової війни. – Прим. перекладача.