www.ji-magazine.lviv.ua

Вітольд Ґомбрович, польський письменник і драматург

Дивна річ – не можу пригадати собі, як познайомився з Бруно Шульцом. Чи це відбулося під час одного із зібрань у Софії Налковської¹? Ні, здається він зателефонував мені, що читав мій «Щоденник з періоду дозрівання» і хотів би зі мною порозмовляти.

Але стоїть мені перед очима таким, яким побачив його перший раз: маленький чоловічок. Маленький і зляканий, говорить тихесенько, непоказний, спокійний, лагідний, тільки з якоюсь жорстокістю, із суворістю, прихованою на дні погляду, майже дитячого.

Цей чоловічок був найвидатнішим митцем з усіх, з котрими я познайомився у Варшаві – незрівнянно видатнішим за Кадена², Налковську, Ґьотеля³ і багатьох інших науковців від літератури, які полискують від гордості, бундючаться в пресі і в столичних салонах. Проза, яка народжувалася під його пером, була креативна і незіпсована, серед нас це був митець найбільш європейський, що має право засідати в колі найвищої інтелектуальної та мистецької аристократії Європи. Однак, коли ми познайомилися – а було це [після] видання його першої книжки «Цинамонові крамниці» – Бруно був скромним вчителем із Дрогобича, що приїхав на кілька місяців до столиці, істотою безборонною і плесканою по плечі. Таким затурканим провінційним вчителем залишився аж до трагічної смерті в німецькому гетто⁴. І побоююся, що зараз запізно (з певних переконань, про котрі пізніше розповім) нав’язувати його мистецтво Заходу. А в Польщі, хто сьогодні його знає? Кілька сотень поетів? Трохи письменників? Залишився тим, ким був – принцом, який подорожує інкогніто.

В той час, коли прийшов до мене на Служевську, його літературна ситуація була, попри все, набагато соліднішою за мою. Не здобув ширшої популярності, але еліта знала його і поважала. Та в мазохістичній натурі Бруно існувала потреба самоусування на другий план... волів сам захоплюватися, ніж бути тим, ким захоплюються. Потихеньку і довірливо, з добротою, але якоюсь дивною, я б сказав «у глибині твердою» почав складати мені надзвичайні похвали.

– Що за книжка! Я просвітлений вашими новелами... Сам би я нічого схожого не створив...

Потім я виявив, не без розчарування, що Бруно не шкодував ентузіазму і для кількох інших письменників – не тільки тому, що любив робити приємність – у тому провінціалі жило прагнення блиску, високого положення, слави і пошани. Однак, та суворість майже болісна, яка відчувалася може навіть не стільки в нім, скільки біля нього, наче зачаїлася в кутку, змушувала мене до того, щоб сприйняти дуже серйозно його думки про моє писання. І незабаром мені довелося впевнитися, що це не були просто фрази – ніхто не проявив до мене стільки великодушної приязні і так суттєво мене не підтримав.

Такий був вступ до численних розмов, які майже ніколи не торкалися особистих тем – Бруно привозив із Дрогобича ненаситну жагу духовного й інтелектуального життя, не раз був у тому пристрасним, виснажливим. Він питав і слухав – я був відвертим і розмірковував – він коментував, уточнював, докопувався до суті, ставлячи щораз нове питання. Від першої хвилини зайняв по відношенню до мене радше пасивну позицію того, хто отримує інформацію і випитує... могло б справді здаватися, що він призначений на роль другої скрипки... але його зосередженість і наполегливість, якась незвичайна вмонтованість у свою долю, у своє призначення, демонічна сила його пасії, що народжувалася десь у сексуальній сфері і тому була така трагічна і пристрасна, робили його скромні підтакування чимось дуже важливим. І вистачало зазирнути до його книжки, щоб проявився зовсім інший Шульц, величний, з важкою і прекрасною думкою, що розкривалася повільно, як сліпучий павичевий хвіст, невичерпний у творенні метафор поет, неймовірно чутливий до форми, з умінням поступово підсилювати, відтіняти, провадячи ту свою прозу, іронічно-барокову, як спів. Більшість із мистецьких завдань, які собі ставив, були просто карколомними, хоч карк собі не скрутив. Проте, в подальшому спілкуванні з ним я виявив дві вади, які обмежували його можливості: одна – був занадто поетом і лише поетом, звідси його навантажена метафорами проза, що злегка справляла враження помилки, хотілося відіслати його до вірша, який був його відповідною стихією. А друга – як усі польські поети, був цілком безпомічний поза метафорою, не вмів упоратися зі світом і не був здатний його асимілювати – виробив для себе певну форму, досить вузьку, хоч бездонну, і не вмів писати інакше, ані вийти поза свою досить скупу проблематику.

Такі люди здобувають великі досягнення, будучи оригінальними. Але Бруно рухався слідами Кафки, з яким пов'язувала його семітська кров, і хоча в багатьох аспектах був новатором, важко не визнати що бачення Кафки⁵ запліднило і його світ. Ось чому я не сподіваюся світового успіху його речей, тепер перекладених іноземними мовами, хоча вони викликають захоплення у багатьох видатних франкомовних чи англомовних.

Від мене принципово відрізнявся тим, що я, заглиблений як і він у форму, прагнув, однак, її розбити і прагнув розширення моєї літератури, щоб могла охопити все більше явищ – коли він зачинявся у своїй формі, як у фортеці, або як у в'язниці.

Я ніколи не зустрів когось менше заздрісного, а більш великодушно щедрого. Заздрість буває, що тут казати, ознакою літераторів, та оскільки вони інтелігентні, то це значною мірою цивілізує її дикі прояви; найчастіше буває так, що не шкодять, але також ніхто пальцем не кине, щоб допомогти суперникові видряпатися на Парнас. Прекрасна безкорисливість Бруно вибухнула усім своїм блиском, коли з'явилася моя третя книжка, роман «Фердидурке⁶». Його перша зустріч з нею була не дуже приємною.

Я дав йому рукопис, ще далекий до кінця, в котрийсь із його приїздів до Варшави. Через декілька днів сказав мені м'яко, але з незмінною суворістю чи гостротою з подальшим мучеництвом: – Я би радив це залишити ... краще повернутися до жанру «Щоденників з періоду дозрівання», яким пан так чудово володіє... мені здається, що це не потрібно публікувати ...

Я похолов.

Ніхто, крім нього, не читав цього твору, в який я вклав стільки зусиль. Бруно був першим. Я йому довіряв. А потрібно взяти до уваги, що «Фердидурке» було посяганням на незаймані терени, спроба відкрити нові землі, прорубати нові стежки – робота, словом, ризикована, яку не вдається ретельно проконтролювати.

Чорт його знає! А раптом воно й справді нічого варте? Два роки зусиль! Стільки надії!

Я був близький до того, щоб викинути рукопис у смітник. Але зважився на героїзм – вирішив штовхати тачку далі. За пів року книжка більш менш була вже готова і один з перших примірників я надіслав йому в Дрогобич. Сталося диво. Впродовж одного дня отримав декілька телеграм – по мірі читання, біг на пошту, аби пригостити мене щораз новою похвалою. А потім, прибувши до Варшави, переляканий і тихенький Шульц прочитав у Товаристві Літераторів лекцію, в якій, не підвищуючи особливо голосу, повідомив зібранню митців, що зійшло сонце, яке гасить усі зірки. Дрібниця! Зал почав протестувати і мало не дійшло до скандалу...

Адже ми стартували разом і жанр нашої творчості робив нас конкурентами, і він був на десять років старший від мене! Така безкорисливість не часто зустрічається серед письменників.

Одного разу відвів мене до Станіслава Ігнація Віткевича. Отож Віткевич, Шульц і я – троє людей, спроможних вивести польську літературу на нові рейки, нарешті особисто перетнулися.

*

Мушу рахуватися з фактом, що ці мої спогади з Польщі призначені не лише для людей, обізнаних з літературою, але і для широкої публіки – звідси труднощі в обговоренні певних питань, які для мене у той час були життєво важливими, адже, з огляду на свій ускладнений характер, не завжди доступні комусь не втаємниченому. Такий хтось, невтаємничений, може й не чув про Станіслава Ігнація Віткевича, про Бруно Шульца, про мене, врешті, – бо ми були групою письменників дуже важких, малопопулярних, опозиційних до польського літературного життя. Однак, сьогодні, після двадцяти років, вже пора невтаємниченим дізнатися, що наша група мала чималий вплив на польське мистецтво, і сьогодні, з усієї польської прози, має найбільші шанси стати відомою та видатною в Європі і у світі. Це вже минуле, історія, тож нехай мені буде дозволено говорити про це об'єктивно і без фальшивої скромності.

Та чи була це група? Набагато більше єднала нас громадська думка, ніж ми поєднувалися між собою. Бруно і я, ми не мали близьких стосунків із Віткацієм і, по суті, якщо не брати до уваги ентузіазм, яким одаровував мене великодушний Бруно, панував серед нас скептицизм і холод. Я не вірив у мистецтво Віткевича, і знову ж таки, для нього я був занадто маминим синочком, тож нічого більшого від мене не очікував. Що стосується Бруно, то обидва з Віткацієм ми ставилися до його речей із певною стриманістю і він мав у варшавському товаристві набагато палкіших прихильників.

Як було сказано, Бруно відвів мене до Віткація. Ми видряпалися на якийсь там поверх з дворика на вулиці Братській, дзвонимо. Я був трохи схвильований розповідями, які ходили про дивацтва і безумства цієї людини, наділеної блискучим розумом. Раптово у відчинених дверях з'являється велетенський карлик, який починає рости на очах... це Віткацій відкрив нам двері навколішки і повільно підіймався. Полюбляв такі жарти! Однак, мене вони не тішили. З першої хвилини Віткацій втомив мене і набрид – він ніколи не був у стані спокою, завжди напружений, дратував себе й інших безустанним акторством, прагненням епатувати і зосереджувати на собі увагу, завжди жорстоко і болісно бавився людьми... Всі ці вади, що також були моїми, я бачив тепер, як у кривому дзеркалі, спотворені й роздуті до апокаліпсичних розмірів.

Показував нам «музей жахів», окрасою якого було щось, що він називав засушеним язиком немовляти і якесь волосся, яке нібито було волоссям Бейліса, також лист еротоманки, справді розпусний до огидності. Я сказав:

– Не демонструйте нам такі речі! Це ж непристойно!

Уважно поглянув на мене.

– Непристойно? – запитав.

Був трохи збитий з пантелику. А мене знову охопила манія бути митцем і гульвісою у побожних землевласницьких будинках, але поміщиком чи навіть шляхтичем серед гульвіс, інтелектуалів і митців. Непристойно! Цей споживач різноманітних гашишів, морфіноман, мегаломан, шизофренік, параноїк, насмішник, цинік, збоченець, дадаїст і псевдобожевільний мабуть давно не чув такої наївності... Непристойно! З мого боку це був інстинкт самозахисту, я знав, якщо одразу не чинитиму опір Віткацію, він мене зжере, притлумить, запряже до свого ридвану. Не міг спілкуватися з людьми, як рівний з рівними. Мусив бути зверхнім; якщо у товаристві на хвилину переставав бути центром уваги, вмирав. Тож не було сумнівів: якщо я не зможу бавитися цією людиною, вона буде бавитися мною, але що ж сказати йому таке, що його насправді би вразило? Тоді блиснуло мені в голові оте буржуазно-поміщицьке, побожне слівце: «непристойно».

Так визначилися наші ролі: з Віткацієм я завжди був представником добрих манер і здорового сільського розуму. Визнаю, зрештою, що мені було не дуже зручно від цього. Кожної миті я був готовий до розриву стосунків – знав, що він ображається і ображає, тому вирішив цього не толерувати і моментально ліквідувати це знайомство, якщо виявиться потреба. І справді дивно що з цим усім наші взаємини втрималися декілька років – може тому, що ми краще спілкувалися з нашими книжками, ніж особисто, і що, однак, ми мали трохи поваги один до одного.

Рідко траплялося бачити мені Віткація з Шульцом і я достеменно не знаю, як склалися їхні стосунки; але сконцентрований і немовби застиглий Бруно, мабуть, ще менше ніж я мав про що з ним говорити. Це було, власне, найгірше – той егоцентрик, як усі деспоти, не терпів нікого, хто був би особистістю, оточував себе примітивами, рабами, лицемірами, прислужниками, навіть нав'язливими графоманами, аби тільки лежали біля його ніг. Пам'ятаю один сезон в Закопаному, коли Віткацій дефілював на чолі цілої купи таких недолугих невдах – це було видовище на стільки ганебне, на скільки й дражливе.

Спробуймо однак визначити, що, незважаючи на всі протилежності і особисті упередження, було в нас щось спільне, що становило нашу цінність. На мою думку, це було бажання подолати польську провінційність, випливти на широку воду. Ми дихали Європою і світом, на противагу таким місцевим тузам, як Каден, Ґьотель, Бой⁷, Тувім⁸, які були у стократ більш польські, більш пристосовані до місцевого читача, а тому більш славні. Ми ж знали, наприклад, цінність оригінальності, і це не в масштабі місцевім чи універсальнім. Ми шукали людину, як таку, а не місцеву людину, людину-поляка. Ми підходили до мистецтва, виробленого найсміливішою технікою на зарубіжних концепціях, готові на все, аби тільки вхопити бика за роги. Ми були гостріші, холодніші, більш суворі і драматичніші, а також безмежно вільні, бо зреклися багатьох закомплексованих уподобань.

Така була наша сила, але і наша слабкість, бо на тлі великих завдань, які ми ставили перед собою, все виразніше проявлялися наші недоліки. Можливо, не надто важко стати цінністю в межах народу, натомість, щоб стати кимось у світі, потрібні значні зусилля. Не раз маленька вада унеможливлює продуктивність найкращої машини, і це тим більше, чим точніша машина. Отож, розум Віткевича був блискучим, його сміливість, впертість, категоричність – чудові, але бракувало йому, мабуть, відчуття безпосереднього враження, занадто часто був теоретиком, який не розуміє, що знуджує, дратує, позбавляє здатності спілкуватися з живою людиною, а не з абстракцією, теорією, формою... і це заглибило його в сухість, манірність, трохи навіть в епатаж. А Шульц занадто зачинявся у своїх збоченнях і у своєму мистецтві, як у башті зі слонової кістки; ймовірно мав завелику повагу до мистецтва, не вмів його сприймати зверхньо; форма, яку виробив, обмежувала його до тієї міри, що й носа не смів висунути за її межі. Мої недоліки не варто згадувати, ще буду мати не одну можливість, достатньо сказати, що вся моя внутрішня робота полягала в тому, щоб їх позбутися – писав, усупереч, наперекір власній безпорадності.

Віткацій – демон, і закінчив демонічно. Утікаючи від більшовиків під час останньої війни, в якомусь лісі отруївся. Шульца також не особливо помилували мазохістські зв'язки зі стражданням і болем: під час війни, як єврей, потрапив до концтабору, але ним почав опікуватися якийсь німець із вищого керівництва, захоплений чудовими малюнками Бруно. Але що ж, якщо другий німець посварився з опікуном Бруно і на зло... [брак тексту] (Польські спогади, С. 112-119).

Переді мною Бруно Шульц у французькому перекладі, анонсований мені кілька тижнів перед тим «Арієттою» (поетесою Сюзан Арієт). Книжка оповідань, видана Жульярдом під заголовком Traite des Manneąuins (переважно новели з «Цинамонових крамниць»).

Передмови. Спочатку Моріс Надо⁹: «...потрібно надати йому місце серед великих письменників нашої епохи». Потім чудове дослідження Сандауера¹⁰, вочевидь, ретельно заглибленого в Шульца, обережне і проникливе.

Бруно.

Я давно знав про це видання, яке готувалося у поті чола; а все ж, коли побачив його, затремтів. Що буде? «Марний постріл», чи світовий успіх? Його спорідненість з Кафкою може однаково добре як прокласти йому дорогу, так і закрити. Якщо скажуть, що вони – як брати, то все пропало. Якщо ж побачать оригінальний блиск, власне світло, що віддзеркалюється від нього, як від світляка, коли готовий, як по маслу, заїхати в уяву, вже підготовлену Кафкою і його родом... і тоді екстаз гурманів підкине його вгору. І якщо поетизованість цієї прози не надто втомить, то засліпить... Але в цей момент, в липні, нічого не вдасться сказати, нелегко в Парижі напророчити долю незвичайної справи.

До дідька Париж! Яке ж це, однак, виснажливе – Париж! Якби не Париж, то я б також не мусив писати цю замітку про «померлого приятеля», приберіг би цю стилістичну вправу!

Субота

Важко говорити про дружбу – в ту добу, коли ми дружили, обидва були ще ненароджені. Рік 1934-й, 1935-й. Алеї Уяздовських. Спацеруємо. Розмовляємо. Він, Віткацій і я. Налковська, він і я. У цьому фільмі «прокрученім на екрані пам'яті» бачу його, якогось майже чужака, але й себе бачу таким чином – це не ми, це тільки вступ до нас, увертюра, передмова.

Хочу відразу вивалити мою дражливу непристойність і несмак: Бруно мене обожнював, а я його – ні.

Перший раз з'явився у мене, на Стажевській, вже після видання «Цинамонових крамниць» – я тоді був після «Щоденника з періоду дозрівання». Дрібний, дивовижний, химерний, зосереджений, напружений, майже палаючий – і так почалися розмови, переважно на прогулянках.

Певна річ, ми дуже потребували один одного. Перебували в порожнечі, наші літературні ситуації були прошиті пусткою, наші шанувальники були чимось примарним у вигляді aparent rari nantes in gurgite vasto¹¹, обоє тинялися навколо польської літератури, як викрутас, орнамент, химера, грифон.

Бруно, прочитавши мою першу книжку, відкрив у мені товариша. З'явився, щоб знайти в мені підтвердження, щоб я надав йому Зовнішнє, без якого його внутрішнє життя було приречене на монолог, і мені хотів надати таку ж послугу. Явився, як приятель, ба (я підкреслюю з натиском), як споріднена душа, щоб розширити і підняти мій дух.

Тут трапився «кікс», або «вивих», висловлюючись мовою наших творів... його простягнута рука не натрапила на мою. Я не відповів йому взаємністю на ті почуття, дав йому від себе жахливо мало, майже нічого, наше спілкування зазнало фіаско... але можливо, власне це було нам – таємно – вигідно? Може, саме фіаско, а не щасливий симбіоз, було потрібним і йому, і мене?

Сьогодні можу говорити голосно, бо він помер.

Тож дозвольте мені ще раз із задоволенням повторити: як він мене собою розбудовував, як наповнював. У моєму сумному літературному житті я немало зазнав гидоти, але також зустрічав людей, котрі мене ні з того ні з сього обдаровували, зі щедрістю падишаха, однак, ніхто не був щедрішим за Бруно. Ніколи, ані раніше, ані пізніше, я не купався в такій кристалічній радості з приводу кожного творчого здобутку. Ніхто так гаряче мене не підтримував, так мене не тішив, не хухав так на кожне моє речення – я не помітив, аби впродовж усього нашого знайомства той ангельський Бруно виявився хоч у чомусь злостивим, направду – годував мене медом... Достатньо моєї розповіді про те, як було з «Фердидурке». Я дав йому прочитати ще машинописний рукопис, і після тижня він повернув мені, із засмученим обличчям.

– Мабуть, мусиш повернутися до твоїх фантазій зі «Щоденника з періоду дозрівання» – той жанр більш відповідний для тебе – сказав із виразним і великим жалем.

Але потім, коли прочитав «Фердидурке» вже в книжці, спалахнув вогнем, який мене, холодного, майже обпалив. А приїхавши до Варшави, виголосив доповідь про «Фердидурке» у Спілці Літераторів (потім опубліковану в «Скамандрі»), яка була як фанфари і роз'юшила на нього всіх тодішніх мандаринів.

Чи ви думаєте, що я не знаю? Наскільки ж було б тактовніше, якби я в цьому спогаді про «померлого приятеля» не пхався на передній план. Скромність!... Хочу попередити, що я знаю це правило, як в аспекті товариському, так і моральному. Але чи ж не сказав князь Іпсіланті, що ті, котрі знають, що рибу не прийнято їсти ножом, можуть рибу їсти ножом? Це в салонних умовах. Але якщо йдеться про ті глибші моральні засади, то скажу, і цілком щиро, що з етичних міркувань я не можу писати інакше, бо промовчавши ці обставини я сфальсифікував би ті стосунки, які між нами утворилися, – а це для літератора непростенний гріх, бо гаслом його мусить бути максимальне наближення до реальності. Може, тоді зовсім не писати про Шульца зі мною і про мене з Шульцом – однак, чи було б доцільним таке зречення? Слизькі теми існують для того, щоб утікали від них непогано забезпечені тітки, а не література. Промовчати? Але цей неприємний осад втомлює.

Якою ж була моя реакція на великодушність Шульца? Я любив його... так. Багато і доброзичливо з ним розмовляв, неодноразово переконався: в людських очах ми були парою. Видимість! Мій характер ніколи не дозволяв мені ставитися до нього інакше – лише з недовірою; я не довіряв ані йому, ані його мистецтву. Чи я колись прочитав серйозно, від початку до кінця, будь-яке з його оповідань? Ні – вони набридали мені. Отож, все, що я міг йому сказати, мусило бути обережним, щоб він не упіймав мене на порожнечі, яка була в мені і чигала на нього. Скільки себе на цьому ловив?

Я зовсім не звинувачую себе в браку теплоти у відповіді на його почуття. Навпаки, я вважаю гідним визнання, що я не дав себе підкупити; мені дуже подобається, коли ми відповідаємо навіть крижаним холодом на чиюсь високу температуру, митець не має бути показником чужих температур. Хіба що... колись я писав про нього статейку до «Ранішнього Кур'єра» і тоді, пригадую собі, я дуже боявся, щоб не сказали, що я хвалю його, бо він хвалить мене... з того переляку народилася стаття не безпосередньо про Шульца, а про те, як потрібно його читати. Тож часом я бував по відношенню до нього огидно дріб'язковим, і це, можливо, було би навіть підло, якби підлість моєї скупості, як шляхетність його щедрості, не були немовби позбавлені ваги. Неправдиво. Не по-справжньому. Нереально. У чесноті і в гріху ми, ембріони, були невинні!

Неділя

Приятелі? Колеги? Скільки разів згадували мене разом з ним у різноманітних літературних реєстрах як «польську експериментальну прозу». А все ж якщо існував у польському мистецтві хтось протилежний мені на сто відсотків, то це був він.

Не можу собі пригадати, чи в діалогах, які ми вели кожного його приїзду до Варшави, це було виразно констатоване. Але одного разу в Алеях перед пам'ятником Шопена сказав, що хоч наші особи споріднені «своєю іронією, саркастичним ескапізмом, грою в піжмурки», та «моє місце на мапі на сто миль віддалене від твого, і більше того, твій голос, щоб досягнути мене, мусить відбитися від чогось третього; немає між нами безпосереднього телефонного зв'язку».

Як на мене, виглядало, що Бруно був людиною, яка зрікалася себе. Я був людиною, яка себе шукала. Він хотів загибелі. Я хотів себе реалізувати. Він народився бути невільником. Я народився бути паном. Він хотів приниження. Я хотів бути «над» і «понад». Він єврейського походження. Я – з польської дворянської сім'ї.

І він був мазохістом – нестримним, неприборканим – це в нім постійно відчувалося. Ні, він не здатний був панувати! Гном, маленький, з великою головою, немовби надто переляканий, щоб відважитися на існування, був викинутий з життя, пробігав крадькома, на марґінесі. Бруно не визнавав за собою права на екзистенцію і шукав власного знищення – не мріяв про самогубство, тільки «прагнув» небуття усім єством (саме це робило його так по-гайдеґґерівськи вразливим до існування). На мою думку, в цьому прагненні не було жодного відчуття провини «а ля Кафка», це, скоріше за все, був інстинкт, який наказує хворій тварині відійти вбік, усунутися. Був зайвим. Був додатковим. Можливо, що його мазохізм мав також інше обличчя, – не знаю – але напевно був також поклоном перед нищівними силами буття.

Людина, викинута з життя... що почне? Тільки в Духові може заховатися – і це буде Бог, якщо віруючий, Моральність, якщо, не будучи віруючим, – моральний, Мистецтво, якщо обожнює красу... Бруно в Бога не стільки не вірив, скільки ним не цікавився, і хоч був із великими моральними відчуттями у всіх своїх вчинках, зовсім не надавався до моральності, зрозумілої як доктрина і свідомий принцип дії. Тоді лише мистецтво... І дійсно, я бачив його завжди відданого йому, перейнятого ним палко і зосереджено, чого ніколи ні в кому не доводилося мені спостерігати; він був фанатиком мистецтва, його рабом. Вступив до цього монастиря, підпорядковувався його режиму, покірно виконував найсуворіші накази задля досконалості.

Тільки не зміг досягти духовності...

Наскільки я міг пізнати Бруно, зовсім нелегкого, то його схильність до мазохізму, правильно виділена Сандауером, є ключем до духовної катастрофи, котра спіткала його в останній криївці – в мистецтві. Так, відповідна мазохізму діалектика болю і насолод (характерна і для мистецтва), а ще більше – прагнення до самознищення, багато можуть тут пояснити. Що ж робиться, коли чернець, який запекло займається самобичуванням перед святим ликом, раптом відчує, що бич перестав бути знаряддям тортур і став знаряддям насолоди? Якби цю ситуацію послідовно розвинути, ми дійшли б до жахливого парадоксу: грішник, щоб удостоїтися спасіння, вигадує собі щораз страшніші тортури, але чим більший біль, тим більша радість, тим солодший гріх! Досить про біль. Поговорімо про самознищення. Той святий митець – трапляються такі – міг, певна річ, почерпнути зі своїх чудових мистецьких досягнень стільки гідності й гордості, стільки духу, що біологічна хирлявість стала б чимось менш важливим. Міг існувати на тому іншому полюсі, коли життя відштовхувало його. Хто принижує себе, буде звеличений – тож міг піднятися. Що ж, коли приниження і покора не мали жодної вартості, їхнє моральне значення в нім було нульове, отож він отримував задоволення від того, що його принижувало, збивало з ніг. До мистецтва підходив, як до озера, аби потонути в ньому. Падаючи на коліна перед Духом, відчував чуттєву насолоду. Хотів бути слугою, більше ніким. Прагнув небуття.

Ось проблеми того, кому бич до смаку!

І якщо називав мистецтво «зрадою» або «трюком», то лише задля цього збочення.

Понеділок

З таким ось збоченим митцем я заприятелював. Коли він із задоволенням принижувався і чуттєво клячав, мистецтво могло хоч на мить стати інструментом його особистості, чимось, чим він міг би послуговуватися для своїх – духовних чи просто особистих – цілей? Гермес – говорить Сандауер. Ні, в моєму понятті він небагато взяв від Гермеса, був не зовсім добрим посередником поміж духом і матерією.

Щоправда, його перверзійне ставлення до буття (питання гайдеґґерівське: «чому існує Щось, а не, скоріше, Ніщо?» – могло би бути девізом його справи) провадило в підсумку до того, що матерія ставала для нього просвітленою духом, і дух ставав тілесним, але цей гермесівський процес у Шульца заправлений прагненням «ослабити» буття: в нього матерія зрадлива, хвора, або підступно злостива, або містифікована, і духовний світ перетворюється у абсолютно чуттєву фантасмагорію блисків і кольорів, його духовна істина також піддається зраді. Існування замінити напівіснуванням або видимістю існування – такими були приховані мрії Бруно. Прагнув пригнітити матерію так, як дух. Неодноразово траплялося мені обговорювати з ним різноманітні моральні питання, суспільні, але за всім, що говорив, чаїлася пасивність когось пропащого. Як митець був цілком заглиблений в саму матерію твору, в її власній грі і внутрішніх комбінаціях, коли писав оповідання, не було для нього іншого права, поза іманентним правом форми в процесі розвитку. Фальшивий аскет, чуттєвий святий, хтивий чернець, нігілістичний проявник дійсності. Він знав про це.

У той час, коли він так піддавався мистецтву, я хотів бути «над». Це головна відмінність між нами.

Я був, як вже було сказано, дворянського, землевласницького походження, а це тягар майже такої ж ваги і лише на дрібку менш трагічний за відчуття тисячоліття єврейського вигнання. Першим твором, який я написав у віці вісімнадцяти років, була історія моєї сім'ї, розроблена на основі наших документів, що охоплювали чотириста років заможного життя в Жмуді¹². Землевласник – байдуже, чи польський шляхтич, чи американський фермер – завжди буде з недовірою ставитися до культури, тому що його віддаленість від великих скупчень робить його противником міжлюдських сполучень і витворів.

І матиме за пана природу. Зажадає, щоб культура була для нього – не він для культури – все, що є служінням, відданістю, самопожертвою, буде для нього підозрілим. Котрому з польських панів, що привозять деколи з Італії картини, прийшло в голову схилитися перед шедевром, котрий вішає на стіну? Ні. Трактують по-панськи – і твори, і майстрів.

Отож я, хоч був зрадником і висміювачем мого «середовища», походив із нього – і, здається, вже казав, що більшість мого коріння слід шукати в часах найбільшої дворянської розгнузданості – у вісімнадцятому столітті. Я, зокрема, – із саксонської епохи. Хоча б тому Бруно, що стояв на колінах перед мистецтвом, був для мене неприйнятним. Але не в тім справа. Я за походженням – однією ногою – у добродушному землевласницько-дворянському світі, другою – в інтелекті й авангардній літературі, я був поміж світами. Але бути між – це також непоганий засіб звеличення, бо, застосовуючи метод divide et impera¹³, можеш призвести до того, що обидва світи почнуть взаємопожиратися, ти ж можеш тоді вислизнути і піднятися «над».

У мене була звичка: з моїми сільськими родичами я був (щоб їх понервувати) митцем, а з митцями я був (щоб їх розізлити) «людиною від землі», на мій погляд.

Мене завжди дратували надто фанатичні митці. Нестерпні поети, які є занадто поетами, і художники, занадто віддані творчості. Взагалі, я домагаюся від людини, щоб себе ніколи нічому не віддавала повністю. Хочу, щоб людина була завжди трішечки поза тим, що робить. Так от, Бруно був митцем більшим за всіх poetes maudits¹⁴, та й то із тієї парадоксальної причини, що зовсім не обожнював мистецтва. Обожнюючи [мистецтво], ти є кимось, він же хотів знищити себе в ньому, зникнути.

Я ж хотів бути – бути собою – собою, не митцем, не ідеєю, ані жодним своїм твором – собою. Бути вищим за мистецтво, за твори, за стиль, за ідеї.

Вівторок

Любив, коли я атакував його. Більше того, маю враження, що добре розумів справді дивний факт – а саме що я, стільки часу знаючи його, навіть не напружився, щоб порядно прочитати його книжку. Був дискретний і не допитував мене занадто про свої твори, знаючи, що я не складу іспит. (Та, можливо, йому було відомо – як і мені – що література високого польоту майже не читається, що вона діє якось інакше, лише своєю присутністю в культурі?) Все, що складало мої знання про нього (і тепер складає), виникає із крихт читання (які мене засліплювали), поєднаних із крихтами, які мені залишилися із безлічі розмов. Чи йому, може, смакувала в мені моя погорда? І за мою погорду ставив мене на п'єдестал?

Це також мене спонукало до міркування, чому він так добре і гладко розумів те, що віддаляло мене від мистецтва і єднало зі звичайним життям. В цьому мене інколи найважче сприймають культурні й освічені люди. – Як відбувається, що ти, письменник складний, вишуканий, нудишся Кафкою, не любиш живопису і зачитуєшся кепськими романами? – такі питання ставлять мені неодноразово. Для Бруно якесь таке моє «учнівство» не було проблемою (можливо тому, що його чудова інтелігентність охоплювала мене ширше).

Фрустрація. Вибрик. Хто знає... може йому це імпонувало не тільки тому, що він принципово був ворогом реальності. Може те, що його здатність дивуватися натрапила на мою здатність не захоплюватися, і було для нас обох збагаченням з точки зору наших мистецьких можливостей?

Середа

Якби хтось підслухав наші розмови тих часів, вже давніх, сприйняв би, можливо, нас за конспіраторів. Що ж то за змови? Бруно мені говорив про «нелегальний кодекс», a я йому про «перелам ситуації» і «компрометацію форми», він мені про «обхідні шляхи реальності», а я йому про «какофонію визволення». Була також мова про «субкультуру» і «недокрасу», про «сміття» (яке Бруно називав «ерзацом») і т.д. Що ж це за лабораторія?

По суті, ми були змовниками. Поглинуті експериментуванням із певним вибуховим матеріалом, який зветься Форма. Але це не була форма у звичному розумінні – тут йшлося про «створення форми», її «побудову» і про «самоформування через творення форми». Важко мені це пояснити кількома словами; кому цікаво, нехай зазирне до наших книжок. Зазначу тільки, що хоч кожен з нас інакше починав (бо коли я через провокацію форми та її дисонансні вибухи хотів дійти до себе чи до людини взагалі, він віддавався цій алхімії задарма, цілком задарма, з безкорисливістю істоти з марґінесу), однак ми мали певну спільну ознаку.

Обидва ми були стосовно Форми цілком самотні. Цей монах без Бога... і я, з моєю гордою людськістю, яка, вочевидь, існувала «сама в собі», нічим не підтримана, вид категоричного імперативу, який кричить у порожнечі: будь собою!

Отже, ті ігри з Формою нас об'єднували. І власне тут виникає в мене підозра: чи для експериментаторів – як ми, люди у фазі випробовування – криза наших взаємовідносин не була річчю найщасливішою? А що ж би сталося, якби я відповів здивуванням на здивування? Чи тоді б ми не відчули себе, один стосовно іншого, занадто штучними.. занадто серйозно?... Якби відчував моє захоплення, якби я, захоплюючись, надав значення його захопленню, чи це не зробило б нас занадто важкими для експерименту... над собою?

О так, і він, і я, ми шукали захоплення, похвали... бо порожнеча мучить... Однак чи така гармонія була б у нашому стилі? Адже набагато більше відповідав нам саме обіг зіпсованих речей, в якому його простягнута рука не зустрічала моєї. Ця ситуація – типово шульцівська – не чужа і мені – дозволяла нам, принаймні, зберегти дивну свободу ще ненароджених істот, особливу невинність ембріонів – це ж робило нас легкими щодо Форми.

А стосовно захоплення – і не захоплення – то чи могло нас особисто це турбувати, якщо ми обидва були не від світу цього?

(ЩОДЕННИК 1961–1969, С. 7–17).

Розділ з книжки: Witold Gombrowicz. O literaturze polskiej / Wybrał i ułożył Włodzimierz Bolecki. – Kraków: Wydawnictwo literackie, 2006. – 132 s.

Переклад з польської – Світлани Бреславської

_________________________

¹ Софія (Зоф'я) Налковська (1884–1954) – польська письменниця, журналістка, публіцистка і драматург. Лауреат Державної премії ПНР.

² Юліуш Каден-Бандровський (1885–1944) – польський романіст, публіцист, літературний критик, культурно-політичний діяч.

³ Валерій Ґьотель (1889–1972) – польський геолог, еколог, палеонтолог, професор, громадський діяч.

⁴ Бруно Шульц (1893–1942) загинув на вулиці Дрогобича, 19 листопада 1942 р., коли йшов до будинку місцевого Юденрату. Застрілений гестапівцем Карлом Ґюнтером.

⁵ Франц Кафка (1883–1924) – один із найвизначніших німецькомовних письменників XX ст., більшу частину творів якого було опубліковано посмертно. Вони просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом і вищим авторитетом, вони здатні пробуджувати в читачеві відповідні почуття тривоги, що є унікальним явищем у світовій літературі.

⁶ «Фердидурке» – роман Вітольда Гомбровича, опублікований у 1937 р. Це був його перший і найбільш суперечливий, "культовий роман".

⁷ Тадеуш Бой-Желенський (1874–1941) – польський лікар, письменник, поет-сатирик, есеїст, літературний і театральний критик, перекладач французької літератури, громадський діяч. За переконаннями – матеріаліст, масон.

⁸ Юліан Тувім (1894–1953) – польський поет, перекладач і мовознавець, найвизначніший автор першої декади міжвоєнного двадцятиліття, твори якого стали художнім віддзеркаленням політичних та суспільних реалій періоду між двома війнами і, одночасно, шедеврами літератури міжвоєнного двадцятиліття.

⁹ Моріс Надо (1911–2013) – французький літературний критик, історик словесності, видавець.

¹⁰ Артур Сандауер (1913–1989) – польський та єврейський літературознавець, есеїст та професор Варшавського університету.

¹¹ aparent rari nantes in gurgite vasto (лат.) – як плавці в океані.

¹² Жмудь, також Жемайтія – регіон на північному заході Литви, на березі Балтійського моря. Історична батьківщина жмудинів, носіїв жмудської мови, діалекту литовської. Займає терени Тельшайського і Шауляйського повіту.

¹³ divide et impera (лат.) – розділяй і владарюй.

¹⁴ poetes maudits (франц.) – проклятий поет.

07.09.2022

https://zbruc.eu/node/113059