www.ji-magazine.lviv.ua

Ярослав Грицак, професор історії Українського католицького університету.
Лекція, прочитана у межах проєкту «Обрії науки» 14 квітня 2022 року

Центральне питання моєї лекції – «чому війни?»

Про це питання дискутують усі, але історики мають що сказати на основі досліджуваного ними матеріалу. Історик відповідає через минуле на запитання, які нас тривожать.

Тішить, що останнім часом з’явилося багато якісних досліджень із тим матеріалом, який мене особисто цікавить. Глобальна перспектива, яка виходить за межі останніх ста–двісті років, дозволяє мені подивитися, як функціонували певні речі, як вони вписувалися в історію, що змінилося за останні два століття. Особливо цікаво спостерігати, як у цьому ключі виглядає наш куток світу – Східна Європа, особливо Україна з сусідами – Польщею, Білоруссю, Росією.

Є дві загальні гіпотези про причини виникнення воєн – Жан-Жака Руссо і Томаса Гоббса.

Гіпотеза Руссо полягає в тому, що людська природа є досконала, і війни не мали би бути, якби не сталися якісь зовнішні причини, переважно соціального характеру, позалюдські. Для Руссо це була поява приватної власності, яка породжує заздрість і хтивість, бажання цю власність мати, і призводить до воєн. Основою гіпотези Руссо є невинність людської природи, його відомий опис noble savage – невинного дикуна, де в своєму первісному стані люди були майже безневинні, як Адам і Єва в раю, а війни, які ставалися – це наслідок певних обставин, які виникали внаслідок розвитку суспільства. І якщо ці обставини продіагностувати, проаналізувати і прибрати, то настане ситуація вічного миру. Певною мірою це перегукується з відомим есеєм Канта «Вічний мир», де автор описує перспективу подолання бідності, насильства і війни. Важливо, що Кант писав цей есей під час Французької революції в період, коли вона ще не була кривавою і відповідала духові Руссо. 

Друга теорія – Гоббса, викладена в його «Левіафані» – цілком протилежна. Він виводить її з того, що життя в природі первісних людей було життям у нещасті, брутальності, злиднях. Тому війна була нормальним станом не просто людського суспільства, а й нормальним станом самої людини. Є щось у людській природі, що робить її войовничою. І якщо залишити людей самих на себе, то результатом буде війна всіх проти всіх. Тому Гоббс міркує, що потрібна держава, щоб унормувати все це, щоб ввести певні обмеження на це насильство.

Отже, ідея Гоббса є цілком протилежною до Руссо – зло є в самій людині, причиною війни є не соціальні умови, а сама людська природа. Оскільки людська природа не міняється, то потрібен наглядач за цією поганою людською природою. Роль наглядача має виконувати держава, яка примиряє, яка робить насильство якщо не повністю неможливим, то принаймні його мінімізує. Як і Руссо, Гоббс пише під час революції, цього разу англійської, в умовах тривалої жорстокої громадянської війни. І його міркування – це ідея того, як примирити суспільство.

Отже, фактично маємо дві великі теорії, чи радше гіпотези, бо на той час не було емпіричного матеріалу, на якому можна було би довести, хто з них має рацію: Руссо чи Гоббс. Тільки з розвитком антропології, яка взялася досліджувати людей у природному стані, зокрема у тих закутках світу, куди ще не доходила цивілізація, з’явилися емпіричні докази. Одним із перших таких прикладів була історія 13-річного хлопця, який вчинив злочин у Британії, і його відправили, як інших подібних злочинців, до Австралії. І там він утік з британського поселення в буш, де його прийняло місцеве аборигенське плем’я, у якому він прожив тридцять кілька років. Після його повернення Джон Морган, один із тогочасних письменників-моралістів, записав його спогади. У них ішлося про те, що життя в буші – це життя в умовах безконечного насильства. До нього плем’я ставилося дуже добре, але він був свідком безперестанних воєн, які плем'я провадило зі сусідами. Оскільки ці племена майже не мали своєї власності, найчастіше об’єктом воєн були чужі жінки: для виживання племена позбуваються своїх власних жінок, аж до тої міри, що вбивають новонароджених дівчаток (саме тому не вижили дві власні дочки втікача). І тому в дорослому віці чоловіки нападають на чужі племена, щоб забрати чужих жінок, вбиваючи чоловіків відповідного віку. 

У 1964 році американський антрополог Наполеон Шаньон у джунглях Амазонки виявив плем’я яномама, яке жило ізольовано, ніколи не бачило цивілізованих людей. Попри дружні і гармонійні стосунки всередині самого племені, воно було дуже войовничим, і війни зі сусідніми племенами були безнастанні. Дослідник якийсь час прожив разом з аборигенами і зумів зробити достатньо наукових висновків на більше підтвердження теорії Гоббса. Праці Наполеона Шаньона дуже критикували – є теорія, що він підробляв результати своїх досліджень, змушуючи ці племена вдаватися до насильства. Розгорнулася велика дискусія, але перед самою смертю Шаньона виправдали, визнали, що він мав рацію.

Останнє відоме дослідження стосується так званої мумії Отці – досконало збереженого тіла людини, віднайденого в альпійському льодовику. Вік мумії, за результатами досліджень, становить приблизно 5 тисяч років. Через численні рани на тілі, завдані різними видами зброї, та наявну при чоловікові його власну зброю припустили, що він помер внаслідок бойової сутички.

Три перелічені приклади дійсно підтверджують теорію Гоббса: війна – це природний стан людського суспільства. Дуже сумний висновок: люди, залишені самі на себе, більше схильні воювати, ніж миритися між собою. Не йде мова про якийсь ген насильства в людині, але про агресію як умову виживання.

У зв’язку з тим виникає питання, чи міняються мотиви воєн протягом розвитку людської історії? Очевидно, що міняються. Від початку писемної історії, з приходом цивілізації міняються умови виживання, і головним мотивом війни стає рента, її збирання і розподіл: мати те, чого не заробив. Войовничі племена, менші та краще зорганізовані, здобувають контроль над певною територією і збирають данину. Відомий приклад: «Повість минулих літ», історія князя Олега – це загальна модель, за якою виникли перші держави у сучасній Європі.

Цей головний мотив залишався дуже довго, але десь починаючи з ХІХ століття настає доба, коли головною ціллю життя вже не є просто виживання. На перший план виходять мотиви ідеологічні, так звані “-ізми”, з них найбільш войовничі – націоналізм і соціалізм. Найгірше, коли вони об’єднуються і стають націонал-соціалізмом, як у Гітлера, Сталіна чи Мао – це нелюдське вбивче поєднання.

ХІХ століття стає переломним, змінюється мотивація війни, часто вона вже не є матеріальною, крім того, війни стають масовими. Якщо раніше воєнні операції здійснювалися арміями, які на загал були обмеженими у своїх розмірах, війна залишалася дорогим задоволенням (пов'язані з нею борги часом призводили до криз), то Французька революція першою приносить ідею національної армії, коли воюють уже не просто професійні солдати, а воюють громадяни. Часто вони воюють невпорядковано, вони не обізнані з порядками війни, за рахунок чого мають ініціативну перевагу, а ще у них значно сильніша мотивація, оскільки воюють заради певних ідей. Армія Наполеона – добра ілюстрація до цього. І ця нова норма масової війни, коли є велика ідеологічна мотивація, масова мобілізація, панує від ХІХ століття до закінчення Другої світової війни.

І тут виникає питання – що далі? Зараз важко собі уявити, щоб війна виникла між двома сусідніми державами Європейської Унії чи між Америкою і сусідами, що раніше було нормою. Ілюзія, яку поділяє велика кількість європейських лідерів (дуже небезпечна ілюзія) про те, що на межі переходу від індустріальної до постіндустріальної доби, коли вже не тільки розв'язуються матеріальні питання, а й уже починають відмирати “-ізми” (за винятком, може, націоналізму, більше ніяких "-ізмів" немає), війни стають питанням минулого. Про це говорив ще Фукуяма у своєму «Кінці історії»: з падінням комунізму, із зникненням останнього великого войовничого “-ізму” і поширенням ліберальної демократії війни є справою минулого.

Томас Фрідман сформулював колись важливе правило стосовно ліберальних демократій: дві країни, які мають добре розвинену мережу Макдональдсів, ніколи між собою воювати не будуть. Бо Макдональдс – це символ не просто заможності, а й ліберальної демократії. 

Умовно кажучи, ліберальні демократії між собою не воюють. Тобто ліберальні демократії воюють, і дуже сильно: якщо подивитися на статистику повоєнних років, то вони воювали дуже часто. Переважно вигравали, хоча часом і програвали. Але як показує статистика, ліберальні демократії якщо і воюють, то ніколи між собою. Є війни між ліберальною демократією і країнами другого і третього світу – але немає випадків, коли б ліберальні демократії воювали між собою.

Це є одним із розв’язків подолання війни – можемо звернутися до теорії Гоббса. Тобто важливе існуання не лише держави, а ліберальної демократичної держави. Різниця між демократичним устроєм і ліберально-демократичним у тому, що за демократичного устрою важливі для суспільства питання вирішуються шляхом голосування, але право голосувати має обмежена кількість громадян – як, наприклад, шляхетська демократія чи рабовласницька. 

Натомість у ліберальній демократії голосування є загальним, без жодних обмежень. Така модель стала нормою на Заході після Другої світової війни; вважається, що перехід до такого устрою ліквідує війни – їх розпочинають лише країни третього світу. Інакше кажучи, війни не розпочинають країни, які мають якісь глобальніші цілі – скажімо, подолання глобального потепління чи зміни клімату. 

Про статистику. Існує кілька метричних баз, які опрацьовують дані про війни, починаючи з 1815 року. Проєкт Correlates of War (COW) дозволяє робити статистичні розрахунки і кореляції, виводити чіткі закономірності стосовно того, хто, як і за що воює. Правило: війни починають країни третього або другого світу, які розвиваються. Тут трохи дисбаланс стосовно Америки, оскільки вона, як правило, веде війни з другим і третім світом – і, як правило, програє. 

Більшість воєн, які ми мали після Другої світової війни, – це війни розвинених країн (США, Франції) проти країн другого і третього світу чи власних колишніх колоній. І ці війни зазвичай не є успішними для перших. Правило просте – регулярні армії воюють із партизанськими з’єднаннями. А їх неможливо перемогти. І це новий фрагмент оцього громадянського залучення: неможливо перемогти ті армії, які складаються з місцевих громадян і мають сильне відчуття боротьби за власний дім. Це, може, звучить занадто красиво, але підтверджується статистично. Російсько-українська війна є добрим підтвердженням цього. Росія за економічними й іншими показниками належить до країн другого-третього світу. Країни, які розвиваються, мають схильність до мілітаризації – а та, своєю чергою, неухильно призводить до воєн. У цьому ключі є питання стосовно Китаю. Він також належить до цієї ліги.

Ще цікаве у тих метричних базах: попри те, що багато говориться і прогнозується у різного плану літературі (від фантастики до нонфікшну), що війни майбутнього будуть технологічними, сучасні експерти говорять, що станом на зараз усі війни ведуться переважно конвенційними засобами. Умовно кажучи, всі вони є повторенням Другої світової війни, ніхто не придумав нічого нового. Хоча зараз неможливо знайти жодного сучасного виду зброї, який би не був оснащений чіпом, це не змінює конвенційного характеру війни. Це парадокс, про який говорять теоретики війни.

ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ В ОБГОВОРЕННІ

Чи технологічні війни майбутнього будуть кращими за конвенційні

Про таке книги не говорять. Статистично загальна тенденція – схильність до воєн зменшується (сучасна російсько-українська війна є аномалією). Якщо цей тренд збережеться, то є шанс, що людство якийсь час зможе пожити без воєн. 

Чи нас чекає тривалий період боротьби всіх проти всіх без жодних правил

Відповідь на це питання значною мірою залежить від результату українсько-російської війни. Ця війна – не тільки про перемогу Росії чи України, а про загальні контури світу. Бо якщо Україні не вдасться перемогти, то є всі нагоди не тільки повернутися до старої схеми, а й розширити цю схему на Східну Європу.

Перемогою ж України у цій війні буде колапс Росії, коли вона перестане існувати як мілітаризована держава з мілітаризованою економікою, з мілітаризованою ідеологією. Під військовою перемогою України я розумію повернення до попередніх кордонів 24 лютого 2022 року або 1 грудня 1991 року. А якщо говорити про контури світу – це колапс Росії в результаті її вичерпання на фронті та дії санкцій.

Характер цієї війни більше нагадує Першу світову війну, аніж Другу. Як таке порівняння правильне, то програє та країна, яка швидше колапсує через вичерпання ресурсів. Повне вичерпання призводить до колапсу режиму, що стається дуже швидко, як це відбулося в Росії у березні 1917 року чи в Німеччині в листопаді 1918 року.

До речі, COW говорить, що насправді найкривавішим було не ХХ століття, а XVII століття, коли були найбільші людські жертви – це так звана криза XVII століття. Після наполеонівських воєн частота воєн доволі швидко падає. Україна вписується у ці дані: козацькі війни, період Руїни. І що характерно: Україна у цих обох століттях зазнала величезних втрат. Україна була в центрі міжнародних конфліктів, які в одному випадку називаються кризою XVII століття, а в другому – Другою світовою війною.

Про презумпцію незмінності кордонів

Є дискусія про те, чи глобалізація призводить до відмирання національних держав – ні, не приводить. Вона не зменшує тенденцію до зміцнення національної ідентичності. Це не означає, що вона гарантує вічний мир. Як і вічну війну. Попри всі претензії до Європейської Унії, є одна річ, ефективність якої ми мусимо визнати: після її створення неможливо собі уявити, щоб дві держави Європейської Унії воювали між собою. Це і було основною причиною її створення: унеможливити будь-який воєнний конфлікт, який би виходив із Західної Європи, тому що і Перша, і Друга світові війни були європейськими конфліктами. Система полягає не в тому, що мають бути історично усправедливлені кордони, якраз навпаки: система полягає в тому, що всі кордони є несправедливі, але непорушні. У такій системі міжнародної політики історичні аргументи взагалі не приймаються, тому будь-які спроби Путіна довести щось історично – це вже є порушення цієї системи.

Національна травма як причина війни

Головна причина війни Путіна – неопрацьована травма. Ця причина є невиправданою – так само як невиправданими є історичні аргументи, тому що історію треба долати, а не утверджувати. Бо якщо ми логічно доводимо до кінця історичні аргументи, тоді Крим треба віддати грекам (бо ми не знаємо, хто є скіфи і ким вони були, до кого належали). Повторюю – європейці виходять з того, що немає жодного справедливого кордону. Але їх не можна рухати – для цього є система міжнародних договорів, що треба робити, щоб вони були непорушні. Тому Путін збурив велике занепокоєння, бо він ламає цю систему, вживаючи історичні аргументи. А історичні аргументи в цьому випадку є найбільш небезпечними, бо можуть запустити ефект доміно.

Росія має непропрацьовану травму. Але ще трагічніший випадок, який у цьому зв’язку приходить до голови, – це Угорщина, так звана тріанонська травма, яка триває більше ста років: ця країна була позбавлена величезних територій внаслідок Тріанонського миру, який угорці вважають великою несправедливістю і зрадою Заходу.

Ми ж, українці, маємо величезну кількість наших травм – і ми дуже мало з ними працювали. Ця наша сьогоднішня війна також породить величезну кількість травм. Україна народжена в огні воєн і революцій, і це означає, що ми всі маємо травму насильства, яка досі у нас не пропрацьована.

Прогнози тривалої війни

Наслідки цієї війни: так чи інакше Росія програє, сколапсує – чи буде це однозначна перемога України, чи війна затягнеться у тривалий партизанський конфлікт. У першому випадку Росія програє "на землі", їй не вдається військова операція в Україні, і вона задовольниться тим, що було – а це поразка Путіна. Затяжна війна – це те, що нам готував Вашингтон: партизанська війна в Україні. Вони вважали, що влада колапсне, і треба думати, як підтримувати партизанську війну, в якій Росія не має шансу: не штука завоювати Україну – штука втримати її. Кошти для України високі в обох варіантах, але в другому вони були би особливо високими.

Усі генерали ведуть старі війни, вони базуються на підручниках зі старої війни. Байден є людиною холодної війни: за підручником холодної війни, в умовах нуклеарної загрози, щоби зменшити ціну конфлікту, треба тримати війну в кордонах України. Йдеться про вичерпання Росії ціною України, а також ціною санкцій. Їхня логіка – підтримувати Україну, але не воювати в Україні, хіба би Росія напала на державу НАТО.

Про Китай

Попри свою потужну економіку, він тільки наближається до рівня країн другого світу. Є ще великий відсоток китайців, які погоджуються працювати за мінімальну оплату. Величезне населення – це той фактор, який не дає сформувати достатньої насиченості середнім класом. А ця насиченість веде до загрози політичній стабільності. Невідомо, скільки часу ще триватиме це насичення, але воно неминуче. Друга важлива річ – Китай старіє, дається взнаки політика однієї дитини. І наслідки цього ще не відомі.

Але загальна настанова – Китай не воює за території. Китайська експансія – економічна. Тому він зі здивуванням спостерігає за діями Росії, бо ідея територіальних загарбань для нього є дещо дикою. Залишається, правда, питання Тайваню. Якщо Росії, не дай Боже, вдалося б в Україні, то це послужило би наснагою для Китаю розпочати акцію проти Тайваню. Вчергове повертаємося до тези про те, що наша війна – це війна щодо перегляду контурів світу.

Логіка США (особливо Обами, меншою мірою Байдена) полягала в тому, що головна лінія конфлікту пересунулася з Європи в Південнокитайське море. За Обами був колективний лист, підписаний багатьма політиками Європи про те, що Америці ще зарано покидати Європу, бо там залишається нестабільна ситуація через Росію. Обама був виразно проти постачання зброї Україні в 2014 році – це його особиста відповідальність. Він вважав, що Європа не лежить в інтересах США, інтереси США – в регіоні Китаю. Зараз йому це пригадують, бо маємо війну – і зокрема видно, що Китай не виявляє воєнної агресії, хоч має велику армію. Його економічні акції – це Азія й Африка та певна частина Радянського Союзу, але його інтереси не мають територіальних амбіцій. Це традиційна політика Китаю з часів писаної історії: оскільки це величезна країна зі складною територією, то вважається, що розширення кордонів Китаю є досить небезпечною затією, бо це порушує стабільність самого Китаю. Найімовірніше, не варто очікувати, що Китай буде повторювати політику Росії.

Про науку історію

Є така точка зору, що історія – це різновид літератури, яка базується на встановлених фактах, з яких творить наративи за певними схемами: наратив трагедії, наратив драми, наратив комедії і т.д. І це радше проблеми не самих фактів, а лише наративів. Я ж прислуховуюся до тих істориків, які кажуть, що історія – це не це, що історія – це про вивчення минулого, яке має прикладне значення для сучасності. Це минуле може прояснити довготривалі тенденції, а також дуже приблизно вирахувати, які з них є більш, а які менш правдоподібними. Тобто встановити можливі сценарії розвитку подій.

На питання, історія є мистецтвом чи наукою, мені подобається відповідь, що історія є мистецтвом, як і кожна інша наука. Жодна наука не може стверджувати стопроцентного знання, завдання істориків – таке саме, як і фізиків: збільшувати процент нашого пізнання. Збільшення від 50,5% до 50,6% вже є великим досягненням. Тепер найцікавіші речі пишуть історики, які займаються економікою, найцікавіші презентації пропонують економісти, які будують моделі на історичному матеріалі. Класика – це Дуґлас Норт. Ключова його теза дуже проста: основна проблема – це насильство, вся проблема модернізації полягає в спробі подолання цього насильства. І цілком можливо, що ми його не подолаємо – тоді проєкт модернізації сколапсує. І голод, і епідемії, і війна стають новою реальністю. Це не означає, що ми повинні здаватися, але ми маємо розуміти крихкість усіх наших здобутків. Головний урок – нічого не досягається автоматично, історичні процеси не є повністю об'єктивними, вони залежать від суб'єктивного чинника.

Про розпад Росії й кінець авторитарного режиму

Усі авторитарні режими переважно колапсують. Від суміші суперечностей, співпадіння певних проблем, які не вдається вирішити, вони колапсують дуже швидко, в один момент – хо чаще вчора вони звалися дуже міцними, вони швидко зникають. Хоча деякі можуть агонізувати дуже і дуже довго.

Як зробити, щоб Росія стала безпечною на майбутнє? Говориться про демілітаризацію, денацифікацію Росії – на кшталт того, що відбувалося з Німеччиною після її поразки у Другій світовій війні. Невідомо, яким чином це буде зроблено. Можливо, шляхом трейду: санкції зніматимуться взамін за щось. Але найстрашнішим у Росії є не сама ядерна кнопка, а те, що країна сформувала таку систему, що ця кнопка залежить від волі однієї людини. Відсутній механізм якогось активного суспільства, роботи команди. Ключовим питанням буде не тільки демілітаризація країни, не так економічна модернізація, як ґрунтовна політична реформа з метою створення політичної системи, побудованої на обмеженні центральної влади. 

Вертаючись до Дуґласа Норта: головна мета модернізації – це обмеження насильства, передусім державного насильства. Те, що Росії ніколи не вдавалося. Вона мала тривалі періоди реформ, щонайменше вісім за останні двісті років, але щоразу спроби лібералізації політичної системи призводили до ще довших періодів реакції. Питання тепер – як зробити так, щоб у разі поразки Путіна через двадцять років не з’явився знову новий Путін. Розв’язка російської проблеми є набагато глибшою, ніж просто перемога над Росією. Потрібне зовнішнє втручання – бо й німці не власними руками робили денацифікацію. Це частина політики Вашингтона – довести Росію до колапсу, щоби згодом пробувати її реформувати під тиском ззовні шляхом регулювання санкцій.

Про хресну ходу у Ватикані

Сценарій цьогорічної хресної дороги, за яким українка і росіянка спільно несуть хрест, викликав хвилю протестів. Але він пов'язаний також і з доктриною війни: виглядає, що останні двадцять років Ватикан починає відходити від концепції «справедливої війни», яка значною мірою була покладена в основу сучасної європейської концепції – про принцип справедливих воєн і запобігання несправедливим війнам. Це католицька концепція святого Августина і Томи Аквінського, вона увійшла в новий Катехизм. Проте у своїй енцикліці 2020 року «Fratelli tutti» Папа Римський натякає, що немає більше ідеї справедливої війни – всі війни є несправедливі. І це є основою його діалогу з Кірілом і небажання визнавати Росію агресором.

У цій енцикліці закралася дуже важлива помилка – у примітці до тексту є ремарка, що потреба відходу від ідеї справедливої війни викликана появою ядерної зброї. У такій війні неможливо бути переможцем. І сучасні війни ведуться цілком інакше, як у часи св. Августина, тому від концепції справедливої війни треба відійти.

Реакція істориків дуже проста: немає засадничої різниці між війнами минулого і сучасності. Вона радше побудована на хибній концепції, що сучасні війни є засадничо інакші, що вони є найбільш жорстокі, найбільш криваві. За даними COW, рівень людських втрат у минулих війнах був порівнянним, а часом і значно вищим, ніж у Другій світовій війні. Тому зарано відміняти концепцію справедливої війни, бо висновок про її відміну побудований на історичній помилці. 

Війна й освіта

Я не можу аргументовано говорити на цю тему, можу лише спекулювати. Є одна теза – може, вона політично некоректно звучить, але є правдивою: найбільш небезпечними є освічені африканці. Загальна ідея просвітництва про те, що поширення освіти у відсталих країнах призведе до миру, виявилася хибною. Найбільш войовничими виявилися мешканці тих країн, які отримали освіту, часом навіть у західних університетах. Прямої кореляції між освітою та браком агресивності немає. Хоча, може, є складніший зв'язок: якщо вважати, що багаті суспільства більш освічені, то є загальна теза Фрідмана про те, що багаті суспільства менше воюють. За даними COW, переважне ядро кожної армії – це менш освічені люди. Освічені воюють дуже мало – з різних причин вони ніколи не є ресурсною основою самої армії. Ще один важливий момент – за логікою війни зі збільшенням її тривалості майже неуникненним стає зростання рівня жорстокості. І тут важливим є не сама жорстокість до цивільного населення, яка є майже неминучою, а як швидко й ефективно вона карається, наскільки в державі створено клімат, що вона готова карати не тільки ворогів, а й своїх солдатів за злочини проти людяності.

Війна і російська культура

Російську культуру треба викладати із "зірочкою", з примітками: ось тут, у цьому фрагменті, ви бачите токсичні гени, токсичні елементи цієї культури.

Ключове питання для мене – Достоєвський. Це безумовно великий письменник, один із найбільших письменників світу, але надзвичайно токсичний. Зверну увагу на есеїстику Чеслава Мілоша. Він страшенно любив Достоєвського, але мав з ним страшні проблеми і ціле життя змагався з достоєвщиною. Між Путіним і Достоєвським є певні спільні риси, це риси філософії Ільїна: що Росія – це не просто країна, це навіть не цивілізація, це щось інше. Це те, що має рятувати світ. Власне це і називається достоєвщиною: через свої страждання, через свою непорочність вона покликана до цієї високої цілі. Чеслав Мілош продує зрозуміти, як можна бути таким великим письменником і водночас настільки токсичним.

Щодо фрази "краса врятує світ" – нічого вона не рятує. Колись читав одного французького філософа про те, як краса не рятувала світ, зокрема якими високоестетичними були офіцери гестапо, але це зовсім їх не спиняло. У нас є загальне відчуття того, що культура врятує. Не врятує вона – як і освіта. Зло є майже природний гріх. Воно потребує соціальних конструктів, структурних розв’язок. Не робімо собі ілюзій: культура, як і освіта, може трохи поправляти світ, але не може виправляти.

Війна за кращу організацію супільства

Метью Вайт видумав новий термін, який ще не ввійшов у науку, але, думаю, увійде: atrocitology (наука про жорстокість). Він робить обрахунки доступних даних із воєн, відомих з писаної історії, і пробує зрозуміти причини, статистично виділяючи мотиви воєн. На першому місці опиняються мотиви все ж ідеологічні. Ідеологічні в ширшому розумінні – не тільки ідеологія, а й релігійні, культурні мотиви. 

Очевидно, що конфлікт між Україною та Росією не є в першу чергу територіальним – це війна суто ідеологічна. Дуже тяжко зрозуміти, що у Путіна в голові, але було би нам значно легше, якби йшлося тільки про кордони: тоді можна було бговорити про якесь можливе перемир'я, про встановлення якоїсь лінії перемир'я. Очевидно, Путіну про це не йдеться. Це навіть не війна за імперію. Це війна за майбутній порядок світу, де, на думку Путіна, краща організація світу, якою є русскій мір, має перемогти гіршу організацію світу, якою є корумпований, агресивний Захід, який становить небезпеку для цінностей. Важливо пам’ятати, що Путін не вважає, що веде війну з Україною – він веде війну з НАТО на українській території. Тут неможливі будь-яка система договорів чи перемир’я з Путіним – хіба що зміниться влада в Росії. Це не війна за Україну – це війна за майбутні контури цього світу.

28.04.2022

https://zbruc.eu/node/111693