www.ji-magazine.lviv.ua

Ірена Карпа, українська письменниця

"Жінок в часи небезпеки приваблюють сильні чоловіки, чоловіки зі зброєю, чоловіки маскулінні. Ми просто скучили за ними", - Ірена Карпа, спеціально для DW.

"Мене мучить совість, - каже знайома журналістка. - Якби не було дітей, я би вже була на фронті". Чи це відмазка така, може, про дітей?.. Ну бо що то ми за феміністки такі - причепились до чоловіків, що лиш вони "зобов'язані" бути воїнами?..

У голові мені зринає число 37 тисяч - це якраз жінки у складі ЗСУ. Із них майже тисяча вже встигла стати командирками. Але ж я завжди пишу про жінок! Тож, виключно заради балансу, зараз таки трохи "причеплюся" до чоловіків.

Чоловіки, які пішли на війну

"Бачиш, були такі собі мужики-тюфяки, жінка весь час крутиться, а він на дивані. А тут, бачиш, як: раз - і гендерні ролі склалися в традиційну коробку. Чоловік на війні зі зброєю, жінка вдома з дитиною. Бо садок закрився, офіс розпустили. Так що чоловік знову відчув себе чоловіком - захищає їх, шле додому гроші. Скільки родин он по-новому глянули одне на одного! Був мужик ніякий, а тепер - секс-символ і герой".

Це один зі зрізів реальності - від моєї близької подруги-піарниці. Селф мейд жінки, що з 16-ти років, відколи її мати поїхала на міграційні роботи, заробляє на себе сама. У професійному середовищі їй, як і багатьом, доводилося бути сильнішою за конкурентів-чоловіків, і все ж моя подруга вперто називає себе нефеміністкою й поборницею традиційних цінностей.

Про "був мужик ніякий, а тепер секс-символ і герой" погоджується і психологиня Лариса Волошина: "Так, на первинному, тобто тваринному рівні, "дружня" агресія виглядає сексуально". Жінок в часи небезпеки приваблюють сильні чоловіки, чоловіки зі зброєю, чоловіки маскулінні. Ми просто скучили за ними - це вже я кажу як письменниця й авторка курсів про стосунки.

Чоловіки, які поїхали за кордон

Вона ж дає інший зріз того, що відбувається в Україні сьогодні. Зріз реальності її клієнток - жінок, що встигли виїхали за кордон не самі, а разом з чоловіками. Був там люфт в один день, пам'ятаєте? До початку загальної мобілізації. Це вже потім почали випускати, тільки якщо ти непризивного віку чи батько трьох дітей. На свої очі бачила десятки молодих чоловіків у черзі на реєстрацію тимчасового прихистку у Франції. Мені було трохи незручно, то ж посилено уявляла, що десь у них заховані ті троє дітей чи невиправні проблеми зі здоров'ям… Потім звинувачувала себе в гендерних упередженнях. Потім переконувала себе, що тут вони, напевно, працюватимуть і помагатимуть донатами. А тоді махнула рукою й пішла допомагати жінкам із дітьми: вони не викликали в мене змішаних почуттів. У кожного свій вибір, каже мені внутрішній гуманіст. "Так, і твої друзі-чоловіки вибрали лишитися в Україні. І деякі пішли на фронт", - відповідає йому гуманіст з оновленими налаштуваннями.

Поки в мені борються гуманісти, Лариса розповідає про проблеми пар, що встигли виїхати. "Фактично всі вони на межі розлучення. Бо якщо на новому місці жінка переважно крутиться, опікується дітьми, взнає, що і де зареєструвати, як оформити дитину в школу, де брати допомогу і як піти на роботу, то чоловік займається улюбленою справою: сидить. Якщо до того він сидів в офісі, то тепер повноправно сидить на дивані. І ниє. І депресує. І не знає, де себе подіти. А відтак, не знайшовши кращого заняття, починає діймати свою жінку".

Я згадую про знайому перукарку, матір трьох, що спершу виїхала з дітьми, а відтак до них приєднався чоловічок. Поки його не було, жінка встигла отримати чудову роботу, зняти пів будинку в німецькому селі, заробити чергу нових клієнтів. Після свого підвального салону на київських Позняках вона просто розцвіла. Діти - дивина дивна - вперше ходили в школу за власним бажанням. І тут раз - приїздить тато. І все, на що він здатен, - це ходити назирці за своєю дружиною з дому на роботу, чекати її під роботою, йти за нею в магазин і назад додому: пильнувати, щоб не пішла кудись іще. Потерпівши трохи, вона поставила питання руба: або ти знаходиш тут заняття, або повертаєшся додому.

Це все нагадує мені стару слов'янську казку (кажу "слов'янську", бо бачила цей сюжет у різних народів). Коли вороги захопили село, жінки плакали і просилися, що їм дозволили піти і взяти все, що можуть винести на собі. Отримавши дозвіл, кожна з них взяла на плечі свого благовірного і винесла його з села - а вороженьки лиш роти пороззявляли.

У цій казці читач захоплюється винахідливістю жінок, і не ставить собі питання, що було потім з їхніми стосунками. Варіантів безліч, але основних два: чоловік лишається чоловіком і свою агресію реалізує конструктивно, у війну чи в заробляння грошей. Чоловік страждає від кризи маскулінності, впадає у депресію і єдине, на кого агресує - це рідна жінка, безпечний об'єкт, який можна дубасити і нічого тобі за це не буде.

Чоловіки, які жили за кордоном

Наступний кейс українських чоловіків - це ті, що до війни жили за кордоном. Власники бізнесів, легіонери чи просто міграційні працівники. Чимало останніх в Парижі з перших днів війни рушили на маршрутки, якими в мирний час їздили додому на Різдво й Великдень. "Ну бо як тут можна сидіти, коли ТАМ, удома, - війна?"

Батько 20-річного хлопчини, що у 2015 році переїхав до Франції з Донеччини, бо терористи віджали бізнес і погрожували всій родині, повернувся і пішов на фронт. "Бережи маму і сестру. Тепер ти за головного", - от і все, що він сказав синові, сідаючи в автівку. Як це - стати головою сімейства у 20 років? "Тато поїхав, щоби не поїхав я", - зізнається син.

Ще я пам'ятаю безкінечні повідомлення від дружин французьких легіонерів українського походження: "Чоловіки хочуть поїхати додому воювати, а їх не відпускають, кажуть, що назад не візьмуть, можете поговорити з кимось?.."

Говорила з місцевими генералами: таки назад не візьмуть, кажуть. Це дорога в один кінець. Бо формально іноземний легіон - частина французьких збройних сил. Тож якщо візьмуть у полон такого солдата, це означатиме присутність французької армії. І тим не менш, чимало з них таки поїхало. Пригадую, цілий автобус з нашими легіонерами затримала поліція на виїзді з Парижа. Ми швидко знайшли адвокатку. Хлопців відпустили в Україну. Як складеться далі їхня доля? Доля їхніх родин?..

Чоловіки-іноземці, які пішли воювати

А ще ж є ті чоловіки, які жодним боком не мають стосунку до України, але поїхали воювати за неї. Причини різні - комусь просто бракувало адреналіну, хтось перейнявся цією гротескною несправедливістю, а хтось, як той канадієць, про якого поза ефіром розповідав мені ведучий LCI, просто відчув, що в Україні його життя матиме сенс: "Тож він продав усе, що мав - хату, машини, все майно. Діти вже дорослі, каже, справляться. А в Україні я можу помогти". Воювати чоловік не пішов - вирішив куховарити. З того вийшов цілий сервіс - годує людей там, де перебої з поставками їжі.

Чоловіки в тилу

Не забуваємо про чоловіків у тилу - вони там теж працюють, на рівні з жінками. (Як вам моє нове кліше? А то що лиш про "жінок на рівні з чоловіками" на фронті?)) Волонтери, донатори, логісти, платники податків, журналісти, лікарі… Фронтів на цій війні безліч. І кожен з нас важливий на своєму місці.

Включно з моєю подругою-журналісткою. "Тримай інформаційний фронт, - кажу я їй. - У тебе добре виходить".

І так як до "свого місця" нас ніхто не прибив цвяхами, варто бути флексібл : бо коли втомляться ті чоловіки й жінки, що на фронті - військовому, волонтерському чи інформаційному, - їх треба буде комусь підмінити. Тож відповідна підготовка не буде зайвою: ні для здоров'я, ні для серденька. У нас нема розкоші бути заскоченими зненацька.

5 07 2022

https://www.dw.com/uk/irena-karpa-choloviky-i-viina/a-62223854