www.ji-magazine.lviv.ua

Марі-Франс Клер, французька письменниця

…Їй сімдесят дев’ять. Вона народилася в Діжоні. Завжди знала про своє українське коріння, але активно цікавитися ним почала вже на схилі років. Безпосереднім поштовхом стала Революція Гідності та російсько-українська війна, яка розпочалася невдовзі. На хвилі співчуття, гордощів і водночас великого болю від людських втрат, які несе наша країна в цій війні, вона відчула, що є українкою.

Вона – це Марі-Франс Клер, французька письменниця.

У 2016 році з-під її пера вийшла перша «українська» книга – «П’ять майорців для мого незнайомця». Чому майорці? Тому що ці квіти асоціюються для неї з Україною, як для більшості з нас – чорнобривці, соняхи або мальви. А хто той незнайомець, кому призначені ці квіти? Щоб зрозуміти це, треба прочитати роман Марі-Франс, де діє її альтер-его – головна героїня на ім’я Наталі.

Чим цінна для нас ця, здавалось би, суто родинна історія? По-перше, тим, що вона не цілком родинна. Наталі (вона ж – Марі-Франс) з’ясовує, що є онукою петлюрівського офіцера, котрий, так само як і Петлюра, свого часу був змушений емігрувати. Відтак ніжна акварель в сімейному альбомі перетворюється на широке історичне полотно, де є і «червоне», і «чорне», і любов, і журба. І – велика, схована, але могутня, як життєдайне джерело, ностальгія за втраченою Батьківщиною.

Але є і другий момент. Йдеться про Францію – країну, яка віками була залюблена у Росію. Чому? Тому що на це були свої причини, і про них детально йдеться в нашому інтерв’ю. У нас, українців, і по цей час залишаються запитання до французів в цілому, а також до лідера країни Еммануеля Макрона зокрема. Так, французи були захоплені Росією. І воліли нічого не знати про Україну. Або знати про неї лише те, що це – «російська провінція», сировинний придаток «великої» Московії.

Марі-Франс розповідає «Центру політичного консалтингу», як колесо історії спроквола розвертається у потрібний бік – до правильного сприйняття нинішніх реалій. Це колесо рухається зі скрипом і подекуди застрягає у ґрунті, але французи вже чітко знають: Україна – не Росія. Українська мова не тотожна російській. Ми не брати, а тим паче – не сюзерен та васал. Знають вони і те, що Росія – це кат та агресор, а Україна – ні, не жертва! Україна – це борець.

У переважній більшості, стверджує Марі-Франс, французи зустрічають українців з великою емпатією. Власне, сама вона є тому підтвердженням та наочною ілюстрацією. Французька романістка прихистила у своєму домі українську письменницю та перекладачку Євгенію Кононенко з дочкою. Саме пані Євгенія і є посередником у нашому спілкуванні з Марі-Франс.

- Мадам Клер, поштовхом до написання «Майорців» були події в Україні 2013-2014 рр. Вочевидь, протягом останніх пів року, коли почалася велика війна, ваш інтерес до України тільки зростав?

- Так, справді, я почала цікавитися Україною в 2013 році. Майдан пробудив у мені бажання довідатися більше про історію мого діда, офіцера армії Петлюри, який боровся сторіччя тому проти більшовизму за незалежність демократичної України. Повідомлення про війну приголомшило мене. Щоб не бути деморалізованою і подолати почуття безсилля, я вирішила частіше зустрічатися з французькими читачами, щоб продавати свої книжки на користь Асоціації Aide Médicale et Caritative France-Ukraine («Благодійна медична допомога»).

Марі-Франс Клер та її книжки

Так, у дні війни моє зацікавлення Україною лише виросло: але перш за все це сталося завдяки дружнім стосункам з українцями, які зворушили мене, і з моїми читачами. 

- У «Майорців» є продовження – «Коли подорож стала можливою». Про що ця книга? Як далеко заходить в ній головна героїня?

- Спочатку я дала цьому роману назву «Неможлива подорож», і його сюжетом є моя повільна робота над собою, яка дозволила мені не лише подолати страх перед поїздкою в Україну, але й перетворити його на бажання побувати там.

Роман розповідає про пом’якшення сумної родинної пам’яті, про події, які були мені невідомими, в результаті чого я нафантазувала свою внутрішню Україну. Він розповідає про покоління «П’яти майорців»: ідея поїхати в Україну, власне, і прийшла до мене, коли я дописувала останні сторінки.

У «Можливій подорожі» я описую свій перший дотик до української землі і свої немислимі зустрічі з ріднею, про існування якої я не знала! Центральними постатями є дві особи: моя мати Лідія та її подруга Віра, обидві народилися в 1921 році в таборі у польському Каліші, куди були інтерновані їхні батьки, офіцери петлюрівської армії.

- Де би вам хотілося побувати в Україні? Що би ви хотіли побачити? Куди поїхати?

- Я б хотіла кілька місяців пожити в українському селі. Це моя дитяча мрія… Я недовго була в Києві, і про свої відчуття розповіла в третій частині «Подорожі». На жаль, не знаю ні Львова, ні Одеси, ні інших міст.

- Якщо роман автобіографічний, чому оповідь не ведеться від вашого імені, а віддана вашій героїні Наталі?

- Дам вам відповідь словами з «Подорожі»:

«20 вересня 2011 року я відправила Вірі свою другу історію із деяким почуттям невпевненості. Я взяла до уваги її побажання, проте не могла зважитися зберегти імена моїх дідуся й бабусі. Звільнена від зобов’язання зберігати імена реальних людей, я багато чого вигадувала, дозволяла словам вести мене до ймовірної істини, від чого відчула незнану насолоду. Але, перечитавши свій текст через кілька днів, я повернулася до реальних імен, і до свого власного також. Я повернула Марусі й Зиновію їхні ідентичності і їхнє місце в цій історії». 

Я насмілилась. Я цілком визнаю автобіографічний вимір цієї книги. Але читач побачить все, чим я зобов’язана Наталі із «П’яти майорців»! Ця історія була для мене настільки інтимною, що я мала ввести третю особу, щоб створити довірливу дистанцію між читачем і мною, дистанцію, яка б мене убезпечила, щоб дістатися до глибини речей і не наразитися на небезпеку. Сьогодні я вже спокійно можу писати про Україну.

На фото у верхньому ряду справа наліво: дід Марі-Франс Зіновій Ямковий та брат її бабусі Іван Добровольський; у нижньому ряду: бабуся Марія Титівна (Маруся), дружина Зіновія Ямкового, та їхня донька Лідія у віці 6 років – мати Марі-Франс. 1927 рік

- Що більшою мірою рухало вами, коли ви писали свою книжку – особисті мотиви чи емпатія до українців?

- В першу чергу це особиста мотивація. Повністю несвідома. Писати, щоб виживати. Несвідомий пошук ідентичності. Відновлення гідності родини. Визнання України в собі. Розжарена лава шукає виходу. Я намагалася описати максимально точно свої спогади, почуття, відчуття, пов’язані з моїми дідом і бабусею. Вийшло так, що, говорячи про них, я рятувала їх від забуття. Вони померли, коли мені було вісімнадцять років. Але сили життя вселили в мене бажання краще знати їх, і між нами виник діалог. Моя емпатія до українців, це перш за все – минуле моїх діда й баби. 

Але телебачення та інші медіа поєднали мене з Революцією Гідності. Віднині говорити про Зиновія й Марусю –  це для мене говорити про всіх українців. Я щодня отримую інформацію про Україну, про війну, я вивчаю її історію, я купила антологію української літератури, я говорю про Україну з усіма!

- І що ви думаєте тепер про історію України, про її народ?

- Україна завдяки багатству своєї землі, сприятливому клімату, стратегічному географічному положенню між Сходом і Заходом протягом сторіч була ласим шматком для сусідніх імперій. Але Російська імперія виявилась особливо жадібною і жорстокою. І нинішня війна виявилася особливо хижацькою й дикою. Ця війна є нічим іншим, як виявом багатовікової ненажерливості російського загарбника. Для російської держави життя людини нічого не варте. В цьому для мене відмінність між Україною і Росією.

Російські тирани завжди правили народом рабів за допомогою насильства, успадкованого від Золотої Орди. В Україні еволюція в бік західних просвітників дозволила посилити ідеал демократичного режиму, який вже був наявний у запорізьких козаків, від яких походять мої предки. Диктатор Путін страшенно боїться демократичної «зарази». Саме тому він і намагається знищити український народ.

- Народом нашим (а рівною мірою і вашим) ви захоплюєтеся?

- Так. Яка мужність, яка гідність! Який гуманізм! Я сповнена любові й поваги до його традицій, до його родинних цінностей, до того, які розумні його діти. Я люблю борщ, вишиванки, рушники на іконах і цю мелодійну мову – співучу й ніжну, гарну й переливчасту. Це голос моєї бабусі, яка співала мені давні українські колискові.

І сьогодні мене захоплює неймовірна мужність українського народу, який захищає свою землю і свої демократичні ідеали. І мужність родин біженців за кордоном, чоловіки яких ризикують життям на війні. Моє серце обливається кров’ю, коли довідуюсь, скільки щодня гине українських воїнів. 

Але я відчула глибокий сенс слів «герої не вмирають». Їхня відданість справі, їхня жертовність робить невразливим той ідеал, який вони захищають. Саме тому я вірю у перемогу України. 

- А наскільки тема України входить або ні в літературне поле Франції?

- Традиційно українська тема – це «Маруся» Марко Вовчок, яка є у Франції дуже відомою. Але залишається багато плутанини щодо українських письменників, яких ідентифікують як «російських», наприклад Гоголя. Мало хто з французів знає, що Росія вкрала частку українського культурного капіталу. Коли розпочалася війна, почало з'являтися і з’являється досить багато матеріалів про Україну. Французи більше не плутають Україну й Росію.

Дід Марі-Франс Клер Зіновій Ямковий, сотник армії УНР

- Якщо ви знайомі та/або спілкуєтеся з іншими емігрантськими родинами з українським корінням, то чи цікава їм тема їхньої Батьківщини?

Звичайно! Відсилаю до сайту L’immigration Ukrainienne en France, це ресурс для тих, хто цікавиться життям української еміграції. Там описана політична еміграція 20-х років, еміграція Другої світової… Багато документів побожно збережено французькими нащадками, вони демонструють мужність українців, які втекли від більшовизму, нацизму, від перекроювання територій, від кривавих земель, про які писав Тімоті Снайдер.

Внаслідок жорстоких подій історії діти України опинилися і у Франції також. Сайт «Ukraine-Mémoire» присвячено пам’яті цих переселенців, які прибували з польськими, російськими, румунськими, чеськими чи радянськими паспортами. Цей сайт має на меті розповісти їхню історію. 

- Але ж у вашого кола спілкування вже є розуміння того, що Україна і Росія – це дві різні держави? Ви почали про це говорити раніше…

Безперечно. За винятком одного невиправного дивака, люди, з якими я спілкуюся, давно вже нічого не плутають. А ті, хто знають недостатньо, охоче слухають мої пояснення, бо хочуть знати більше. Варто нагадати, що протягом всього ХХ сторіччя навіть медіа послуговувалися словом «Росія», коли йшлося про СРСР. То була звичка, закорінена в самому мовленні, бо перед Першою світовою війною Росія мала певний престиж у французькому суспільстві.

Освічені люди знали, що Україна існує, але що це – «провінція», «житниця» великої Росії. Але майже ніхто не знав справжньої історії України, ніхто не знав про її нетривалу незалежність 1918-1921 років.

Це трагічно, але сьогодні, на жаль, саме війна стала причиною того, що більше ніхто не думає, ніби українська і російська – це одна й та сама мова. І всі вже знають, що Україна є незалежною державою, крім хіба затятих путіністів.

- Між іншим, в чому причина русофілії, котра, як видається, була властива (або є властива і зараз) французам?

- У Франції вчили у школі, що при дворі Катерини ІІ всі говорили французькою, що імператриця цінувала просвітників, що вона викупила бібліотеку Дідро. Проте мало хто знає, скільки земель відібрала в інших країн ця владарка Росії, як вона запровадила кріпацтво в Україні. Дорожні нотатки заможних мандрівників створили екзотичний і навіть чарівний образ цієї країни.

Російська література наприкінці ХІХ сторіччя була у Франції дуже модною. Чимось надзвичайно цікавим вважалась «неймовірна слов’янська душа».

А у 1886 році перший камінь при будівництві мосту Александра ІІІ в Парижі поклав імператор Ніколай ІІ. Цей міст як символ франко-російської дружби було відкрито в 1900 році в рамках Міжнародної виставки. Раніше, у 1891 році, було укладено політичний альянс між Александром ІІІ та французьким прем’єром Саді Карно.

Модернізація Росії потребувала допомоги західних промисловців, російські позики було успішно впроваджено в період між 1888 та 1914 роками… Все це створювало позитивний образ Росії; ця далека країна здобувала міфологізований ореол, який лише зараз починає меркнути.

«Росію було міфологізовано Заходом. Там знали російську культуру ХІХ сторіччя, її було романтизовано без розуміння банальності того зла, яке нікуди не зникло від часів радянського терору», – писав український філософ Костянтин Сігов.

Це непорозуміння пояснює винувате запобігання французів перед СРСР, особливо слухняність французьких комуністів перед Сталіним, яка тривала в найчорніші часи радянського режиму. Цілі покоління інтелектуалів і митців ставали пропагандистами, мільйони ідіотів добре існували в рядах французької компартії, засліплені марксистсько-ленінською ідеологією і радянською пропагандою. Багато в кого очі відкрилися лише в 1991 році. А в багатьох не відкрилися й досі! 

Петлюрівський шеврон Зіновія Ямкового

- На вашу думку, чому так відбувається?

- Сьогодні комуністи та ліві екстремісти мають інші аргументи для підтримки Путіна. Вони кажуть, що численні комуністи боролися проти нацизму в рядах сил Опору. Таким чином, вони вважають себе поза будь-якою критикою. Також вони мають тверду антиамериканську позицію.

Вони вважають, що план Маршала після Другої світової війни був маневром США по колонізації Європи. Вони забули, що без Сполучених Штатів Франція говорила би зараз німецькою. Вони твердять, що Байден використовує Україну, щоб ослабити Росію, і що Путін має всі причини захищатися. А страшним злочинам російської армії в Україні вони протиставляють американську війну в Іраку, вони засуджують НАТО, яке втручалося в події в Косово без мандату ООН.

Але сьогодні комуністична партія перебуває у великому занепаді, на відміну від екстремістських партій, таких як «Національні Збори» Марин ле Пен і «Нескорена Франція» Жана-Люка Меланшона. Ці дві партії мають у своїй основі те саме зачарування «сильною рукою», людиною, яку провидіння послало вирішити всі проблеми. Вони мають схильність до авторитарної влади, яка лише й може навести порядок в «хаосі демократичних режимів», вони сповідують той самий примітивний антиамериканізм. Все, що вони говорять, має відверто демагогічний характер.

Це і єднає їх з ідеями Путіна, який засуджує слабкість західних урядів, падіння моралі, втрату родинних і релігійних цінностей на Заході. «Національні Збори» та «Нескорена Франція» виступають як захисники бідних, робітничого класу, це колишня парафія комуністів. І це той самий популістський дискурс: треба брати гроші від заможних, мовляв, міжнародні фінанси відповідальні за вашу бідність… Захід занепадає!..

А ще квітнуть пишним цвітом інші прояви російської «м’якої сили». Це конференції, виставки, концерти… Чого вартий один тільки «Російсько-український хор, голоси Росії й України», який об’їздив цього літа усю Францію. Після розслідування вдалося з’ясувати, що в цьому хорі нема жодного українського співака.

Тож характер французької русофілії змінився. Екстремістські партії привернули до себе дезорієнтоване населення, яке відчуває загрозу глобалізації, економічних труднощів, пов’язаних з інфляцією і зростанням цін на газ та електроенергію.

Але я так багато говорю про французьких путіністів, а вони є маргінальними у Франції. Офіційна Франція дуже підтримує Україну. Франція прихистила 100 000 українських біженців. І у рядових французів є велике співчуття до них.

- Дякую за цікавий екскурс в історію та сучасний стан франко-російських стосунків. Але повернемося до літератури. Моє наступне питання: наскільки типовою є тема родинних таємниць для французьких письменників?

- «Родинні таємниці» сьогодні знову в центрі уваги французької публіки. Передусім є важливою група таємниць, які пов’язані з великою історією: Перша світова війна, більшовицька революція, війна 1939-1945 років…

Наприклад, в романі «Тавро батька» (2007) Мішель Сеоне розповідає, як побачив під пахвою свого батька синє татуювання із зазначенням групи крові, що було обов’язковим для вояків дивізії «Шарлемань», французької структури в складі СС.

Або в романі «Секрет» (2004) – Філіп Гримберг розповідає, як поїздка в Аушвіц пов’язана з таємницею зустрічі його батьків. Він показує, як ця історія визначила його намір стати психоаналітиком.

А в моїй книжці «П’ять майорців для мого незнайомця» головна героїня Наталі розповідає про те, чому її українські дід і баба, які опинилися у Франції в 1923 році, ніколи не розповідали про Україну і про те, що визначило згодом її ставлення до України.

Крайній зліва – Зіновій Ямковий, крайній справа – Симон Петлюра

В іншому моєму романі «Тиша в лісі» (ще не перекладений українською – Авт.) моя героїня Ізабелла пояснює, як діти інтуїтивно вгадують таємниці батьків, які ті приховують, щоб не завдавати їм страждань. Вона розкриває правду, яку відчувала завжди, стосовно походження свого батька. І це пов’язане з колаборацією, з трагедіями війни, які тривалий час залишалися табуйованими. Родина і суспільство може прагнути якомога довше утримувати секрет. Але чи треба чекати 70 років, щоб правосуддя відбулося? Я зараз думаю про злочини Сталіна, а також Путіна…

Родинні таємниці стають «літературними» лише після того, коли стає відомою правда про реальні події, коли розсекречено документи, коли покарано винних. Докопатися до родинної таємниці – це іноді потребує зусиль двох чи трьох поколінь!

Варто розуміти, що писати про родинні таємниці, які заторкують як історичну, так і індивідуальну пам'ять, є болісною, тяжкою, проте життєво необхідною справою для автора, який шукає і знаходить в цьому те звільнення, що є необхідним для відтворення своєї ідентичності.

- Що відчуває людина, котрій раптом розкривається родинна таємниця?

- «Раптом»? Це не завжди буває раптом. Розкриття таємниці може займати багато часу, це непокоїть, до цього весь час повертаєшся… Проте я можу говорити лише про власний досвід. Я описала ці почуття у своїх книгах.

У «П’яти майорцях» відбилися мої дослідження архівних документів у Вінниці, які розкрили мені весь жах більшовицької революції та радянського режиму. Однак я була дорослою людиною, тобто вже могла зіставляти факти із тим, що було недоговорено в моїй родині. Але, як більшість дітей, я щось «знала». Я завжди відчувала трагедію життя моїх діда й баби в печалі моєї бабусі й в прихованому болі моєї матері. Але я не уявляла, що саме я шукаю.

Зацитую роман: «Я була пригальмованою дитиною. Питання про моє походження затьмарювало мої обрії. Пам’ятаю, як потихеньку рилася в шухлядах в пошуках залишків минулого: старих світлин молодих людей, поштових листівок зі слідами тризуба або вусатого обличчя у хутряній шапці…»

Що відчуваєш, коли починаєш розкривати родинні таємниці? З материнського боку в мене принаймні була Україна, а також дід і баба, яких я знала. А з батьківського взагалі нічого не було – ніяких дідів і бабусь, ніяких світлин. І головне, ніяких оповідей. Батько ніби прийшов нізвідки. Коли я думаю про історію свого батька, яку розповіла в «Тиші в лісі», то відчуваю гнів: чому мені не розповідали про це? Навіщо мене обманювали?

Це інфантильна постановка питання, яку, одначе, можна пояснити. Це ознака зраненої ідентичності, наслідок позбавлення правди. Потім, старіючи, починаєш розуміти, які труднощі пережили батьки і якою була сила їхньої любові та мужності! І це знання приходило в ході розкриття таємниці. Ми з сестрою протягом десяти років шукали свого діда по батьку. І от настав той момент, коли одного дня жінка зателефонувала і описала мені його портрет:

«Великий і прямий у чорному піджаку, він перетинав площу, ідучи до мерії, де був його кабінет. Іноді в капелюсі, іноді в береті, його білі вуса блищали на сонці. Але в його руках завжди була чорна парасолька».

То був портрет мого діда, зроблений свідком. І це перше підтвердження його існування, яке я отримала. Зараз мені сімдесят дев’ять років, і мій батько помер нещодавно. Та чи не вперше протягом мого життя хтось дав життя батькові мого батька…

Зрештою, коли можеш писати про свої родинні таємниці, тоді травми трансформуються у скарби. «Простої фотографії батьків мого батька, кількох випадкових свідчень буває досить, щоб вивільнити енергію, про існування якої я нічого не знала», – каже Ізабелла з «Лісової тиші».

Знання звільняє! Пишучи та уявляючи, я конструюю минуле, якого була позбавлена, оживляю людей, яких я не знала. І сьогодні мені здається, ніби я посприяла їхньому існуванню. Я – пра-пра-онука Жан-Віктора, коваля, та Марі-Жюстіни Арноден, які одружилися в 1836 році, і я бачу їх, ніби я з ними знайома.

Крім того, слова підтримки від моїх читачів дають мені незнане досі джерело радості. Ці книги, написані в самоті й печалі тяжких спогадів, допомагають налагоджувати зв’язки. Мої читачі впізнають у моїх історіях свої власні, в них теж було щось подібне.

- Чи вдається заангажувати молодші покоління у пошуки, дослідження свого коріння? Їх це цікавить?

- Звичайно ж, у Франції, так само, як і в Україні, є важливим, щоб молоді люди знали своє коріння. Не можна нічого побудувати, коли не знаєш минулого. Ще менше можна збудувати на ідеологічній фальсифікації, як це було в СРСР чи в сучасній Росії.

З Андрієм Курковим у 2018 році

Яка різниця між, власне, історією та історичним романом? Справжній історик має бути чесним: він не прийме фальсифікації фактів. З іншого боку, щоб суспільство було стійким, потрібні історичні романи, які будуть згуртовувати читачів навколо спільних цінностей, навіть якщо ті наративи просочені легендами та фольклорними ідеалізаціями. Якщо такі цінності ґрунтуються на повазі до людини, дитина знайде в цих коренях силу для зростання.

Але якщо хтось з’ясує, що обоє його дідів були агентами НКВС, які організовували розстріли у Вінниці в 1938 році (а так було у випадку однієї моєї читачки, яка знайшла в «П’яти майорцях» підтвердження своїм підозрам), то знадобиться чимала мужність, щоб прийняти цю правду. В будь-якому випадку, якщо країна має доступ до архівів, де містяться свідчення про трагічні періоди своєї історії, це велике досягнення.

У Франції дивуються, що в Росії без упину говорять про Другу світову війну, але разом з тим забули про мільйони зниклих у в сталінських таборах. Так, молоді (і не дуже) люди повинні знати своє коріння. Позбавляння росіян їхньої історичної пам’яті, заборона «Меморіала» в Росії є справжнім збоченням та катастрофою.

…В 2021 році Франція видала 733 070 імміграційних віз. У державних школах (а я мала честь протягом 36 років викладати французьку мову й літературу учням, які були дітьми емігрантів з Італії, Іспанії, Алжиру, Португалії, а потім й з Афганістану) застосовується той принцип, що дитина не знатиме на доброму рівні французької культури, якщо не знає й не любить своєї рідної мови, своєї культури.

Ще одна важливий аргумент на користь збереження національної пам’яті, це визнання того, що твоя держава може робити помилки. Сьогодні, попри бурхливу полеміку, Франція починає визнавати свою відповідальність за ексцеси колонізації, наприклад, в Алжирі.

А в Україні тепер відкриті радянські архіви, і вона також на шляху до такого очищення. Але процес «дерадянізації» триває і через 31 рік. Адже стільки ще українців співпрацює з ворогом під час нинішньої війни.

- Чи важливий для вас фідбек саме від української аудиторії?

- Я була дуже щаслива, коли видавництво «Дух і Літера» погодилося друкувати мій роман. Нарешті я змогла засвідчити свою вдячність Україні, яка подарувала мені моїх чудових діда й бабу. Нарешті я можу відновити їхню гідність в очах світу.

І – так, відгуки від українських читачів для мене дуже важливі. Як дорогоцінні реліквії я зберігаю листи від них.

Але мені було й дуже цікаво отримувати відгуки від читачів-французів, які загалом мало знають про Україну. Від французьких друзів я отримала лист про те, що як тільки почалася війна, вони згадали мої «майорці».

Також мені цікава й реакція від опозиційних російських інтелектуалів. Я листуюся з російським істориком із Краснодара. Він занепокоєний посиленням цензури в Росії. Цей чоловік свідчить, що населення все більше й більше починає розуміти, що «спецоперація» Путіна в Україні є страшним божевіллям, але люди не мають змоги висловити свою незгоду, вони не можуть вимовляти слово «війна» під страхом арешту.

А президент України Володимир Зеленський дотримується іншої позиції: він наповнив російські соціальні мережі закликами до матерів російських солдатів, взятих в полон або вбитих в Україні. Він запрошує їх на українсько-білоруський прикордонний пост, щоб забрати свого сина, живого чи мертвого. І це гуманізм проти варварства.

- Що ви скажете наостанок українському читачу? Які ваші побажання?

- Почати з того, що я вдячна українцям, які читають мої книги. Я хочу їм сказати, що я ніколи не боялася правди. І я бажаю українцям оберігати їхні цінності. Запитувати про минуле. Брати участь у виробленні й підтримці демократичних інститутів своєї країни і… плекати майорці у своїх садочках!

Моє найперше побажання – це перемога України у війні. Цю перемогу святкуватиме весь демократичний світ, який буде вдячний Україні за мужність її народу. І Україна зможе швидко інтегруватися в Європу.

А я зможу ще раз відвідати Україну. Я маю запрошення від Василя Кмета, директора Львівської філії Французького культурного центру в Україні, від Тетяни Качановської з університету Тараса Шевченка в Києві, від Андрія Очеретного, заступника мера Вінниці, від Міли Іванцової, письменниці і працівниці бібліотеки в Києві, від багатьох друзів в Україні. І звичайно ж, я б хотіла ще раз побувати на батьківщині моїх батьків у Синарні та в Сітківцях. 

Там я поділюся з українськими читачами найпотаємнішими відчуттями. Я б так хотіла, щоб прах моїх діда й бабусі прийняла їхня рідна земля, яку вони дуже сильно любили…

 Наталія Лебідь, Євгенія Кононенко

07.09.2022