www.ji-magazine.lviv.ua

Дмитро Крапивенко, журналіст, боєць ЗСУ

Коли ми стояли під Ізюмом, то спілкувалися з місцевими просто й незмінно. Ми — свої, "наші хлопчики". У звільненому місті Донбасу між рядками читається настороженість. Про це пише у своїй колонці для ТЕКСТІВ Дмитро Крапивенко — журналіст, а нині боєць ЗСУ.

Харківщина

На Харківщині господині постійно намагалися нас чимось нагодувати: літо догорало, столи ломилися від городини. Чоловіки-хлібороби полюбляли балакати з солдатами, родом з інших аграрних регіонів, про сільгосптехніку та різні господарські деталі, риболовлю й полювання. У райцентрі всі до одного говорили протяжною слобожанською говіркою.

"А у вас дрова так, а у нас сіно сяк". Місцеві вчительки нарікали й жартували водночас: "Ох, дітей мало на цей рік у перший клас піде, вимирає село, але нічо, хлопці ціле літо в нас стояли, то, може, й народжуваність угору піде".

У щойно звільненій нічній Балаклії з живих істот не бачив нікого, крім котів. У селі під Ізюмом заїхали на ринок купити щось перекусити: майонез "Московський", вироблений у Саратовській області, й печиво теж, здається, російського виробництва.

"ОХ, ДІТЕЙ МАЛО НА ЦЕЙ РІК У ПЕРШИЙ КЛАС ПІДЕ, ВИМИРАЄ СЕЛО, АЛЕ НІЧО, ХЛОПЦІ ЦІЛЕ ЛІТО В НАС СТОЯЛИ, ТО, МОЖЕ, Й НАРОДЖУВАНІСТЬ УГОРУ ПІДЕ"

Жоден магазин не працював, та люди не давали проходу — обіймали, віталися, питали про відповідальність для колаборантів, розповідали про апатію мобілізованих "лнрівців" і мародерство кадирівців. Ну й, звісно, намагалися нагодувати (дарма ми позарилися на той саратовський майонез).

Донбас

На Донбасі розмова з місцевими зовсім інакша. Я всю дорогу торочив хлопцям: викиньте з голови оте "вони там усі сєпари", оцінюйте людей за їхніми вчинками. Я об'їздив підконтрольний Донбас уздовж і впоперек як волонтер під час АТО-ООС і думав: тут мало що змінилося.

Були і є продавчині, які з покупцями-військовими поводяться з манерами "вдовствуюших імпєратріц": зверхньо, не кажуть нічого зайвого й не підтримують жодних сторонніх розмов. Трапляються типажі а ля церковні "клікуші", які можуть плювати вслід машині та кричати: "Будьте ж ви прокляти!" Але то радше місцева екзотика, хоча й неприємна.

Є також люди з протилежними поглядами: україномовні жіночки (схоже, педагогині), інтелігентний дід в окулярах, який носить нашу армійську мазепинку. Але цей прошарок також нечисленний.

Типова лінія поведінки місцевих щодо наших солдат — дивна суміш доброзичливості й обережності. Доброзичливість має часто маркетингову складову: військові тут — найплатоспроможніша верства, тому догодити їм означає заробити більше. Імовірно, цим також пояснюється помітний відсоток української мови серед місцевих торговців. Можливо, хтось скаже, що так працює мовне законодавство, але я схиляюся до думки, що це таки маркетинг.

Обережність проглядається якимись натяками. Купуєш телефон у звичайного місцевого дядька. Він робить знижку для ЗСУ, рекомендує товар і мимоволі жартує, але десь в очах читаєш: швидше б ви від мене пішли. Навряд чи він адепт "русского мира" й навряд чи полум'яний патріот. Він живе в місті, звідки сепарів вигнали у 2014-му, тому точно не вірить у жахалки про бандерівців і розіп'ятих хлопчиків.

Його страх іншого ґатунку: біля міста не замовкає канонада, і якщо завтра фронт прорвуть і зайдуть "ті", то йому нагадають про знижки для ЗСУ й теревені з солдатами. А очі "тих" у місті точно є. Про це знають і здебільшого мовчать. СБУ працює, але виловити всі "сплячі осередки" — робота нелегка.

Місто, в яке ми нещодавно зайшли на Донбасі, убоге й обдерте — застиглі 1990-ті. "Раніше в нас тут заводи працювали, а тепер що?" — нарікають пенсіонери. Молоді люди просто оминають стороною військових, дівчата часом не проти флірту, але "мама побачить — не схвалить". Проте цій моральній дилемі не одне століття.

ПРАЦЮЄ ШВИДКО, АЛЕ КИДАЄ ФРАЗУ: "ВИ Ж, ХЛОПЦІ, НІ В ЧОМУ НЕ ВИННІ, ЦЕ ВСЕ ПУТІН І ЗЕЛЕНСЬКИЙ"...

Дисонанси

Я не зустрічав людей, які відмовлялися б нам допомоги. Пів дня літаємо містом у пошуках запчастин для ремонту. Логістика у прифронтових містах — прокляття. Звертаємося до мужиків у гаражах. Вони терпляче видзвонюють майстрів, перевіряють теорію шести рукостискань. Спрацьовує. Є слюсар, готовий заради нас попрацювати в неділю.

За роботу бере помірно, працює швидко, але кидає фразу: "Ви ж, хлопці, ні в чому не винні, це все Путін і Зеленський"... Людина не зробила нам нічого лихого, ба більше — допомогла, але осад залишається.

Недомовленості, напівнатяки, дисонанси. "Сусіди в Москву виїхали, чоловік на заробітках у Росії, ця війна вам(!) потрібна", — не поодинокі, а доволі таки типові для цього регіону фрази.

Якби я був політиком чи громадським діячем, який має випромінювати усмішку в розмовах про майбуття Донбасу, то мав би завершити цей текст якоюсь бравурою про те, що тут відбуваються незворотні зміни, метальний злам і ми вже виграли війну за цей регіон. На щастя, я солдат, і мої оцінки приземлені: що далі відкотиться фронт від донбаських міст, то менше в них буде тривоги, недомовок і страхів, що повернуться "ті", а отже, й більше лояльності до України, бо вона перемагає.

3 10 2022

https://texty.org.ua/articles/107882/myrni-i-tryvozhni-chy-vidriznyayutsya-u-spilkuvanni-z-zsu-meshkanci-harkivshyny-i-donbasu/