www.ji-magazine.lviv.ua

Павел Лузін

ДО КІНЦЯ РОКУ РОСІЯ ЗАЛИШИТЬСЯ МАЙЖЕ БЕЗ СНАРЯДІВ, АРТИЛЕРІЇ ТА БРОНЕТЕХНІКИ

Пів року війни для Росії призвели не лише до колосальних непоправних втрат у живій силі, а й до величезної витрати озброєнь і військової техніки: керованих ракет уже дуже мало, снаряди для артилерії і бронетехніка вичерпаються до кінця року, а стан військової авіації не дозволяє вести повномасштабну повітряну кампанію. Через санкції Росія не може продовжувати повноцінне промислове виробництво озброєнь і поповнювати запаси озброєнь, які швидко добігають кінця.

Зношування стволів і снарядний голод

Одна з недооцінених проблем – скінченність російських запасів артилерійських снарядів і гармат. Серед експертів, оглядачів і просто зацікавлених цим питанням громадян існує стійке уявлення про наявність величезних запасів артилерійського озброєння, які дісталися Росії у спадок від СРСР. Проблема в тому, що радянські снаряди для ствольної артилерії не могли довго зберігатися, і вже влітку 2002 року в ході другої чеченської кампанії російська армія зіткнулася з дефіцитом артилерійських снарядів основних калібрів 122 мм і 152 мм.

Зрозуміло, це не означає, що весь радянський артилерійський арсенал варто списувати з рахунку. Наприклад, твердопаливні снаряди для реактивних систем залпового вогню значно менш чутливі до тривалого зберігання, ніж снаряди для нарізних артилерійських гармат, основна маса яких, як мінімум, давно потребувала відновлювального ремонту. Крім того, цей арсенал був ґрунтовно підточений не лише двома чеченськими війнами та швидкоплинною грузинською кампанією, а й військовою кампанією в Україні у 2014–2015 роках і – ймовірно, навіть більшою мірою – кампанією в Сирії.

При цьому варто розуміти, що темпи витрат снарядів у ході двох чеченських воєн були в рази нижчими, ніж у ході нинішньої війни, коли вони досягають 40–60 тисяч снарядів усіх типів на добу за високої інтенсивності бойових дій, знижуючись до 24 тисяч на добу в періоди дуже умовного «затишшя».

Варто спробувати оцінити темпи російського виробництва снарядів для артилерії, враховуючи той факт, що у 1990–2000-х роках воно було порівняно невеликим, а на повну силу його розгорнули у 2010-х роках. Однак навіть набраний темп виробництва снарядів, які були на озброєнні, як і динаміка розробки та створення нових боєприпасів, судячи з усього, Міністерство оборони не влаштовували. Тому в 2014 році було запущено масштабну програму відновлення снарядів, що збереглися в артилерійських та ракетних арсеналах. До кінця 2017 року за цією програмою було відновлено 1,7 мільйона боєприпасів та ракет усіх типів, тобто близько 570 тисяч на рік. Особливо підкреслювалося, що їх виробництво з нуля обійшлося би бюджету в 117 млрд рублів або 39 млрд рублів на рік.

На основі цих цифр можна оцінити обсяги власне виробництва артилерійських боєприпасів. Якщо взяти дані про виручку відповідних галузевих підприємств і холдингів, то ми побачимо, що в ті ж роки вона варіювала в районі 80–100 млрд рублів. При цьому виручка, звичайно, включає і частку цивільної продукції, яка по окремих підприємствах доходить до 25–30%. Як наслідок, співвідношення відновлювального ремонту та виробництва нових боєприпасів можна оцінити, хай і доволі грубо, як 1:2. Або на кожні 570 тисяч відновлених снарядів припадає до 1,14 млн нових. Таким чином, загальний річний темп поповнення артилерійських арсеналів у 2010-х роках не перевищував 1,6–1,7 млн снарядів усіх типів. І тут варто згадати цікаву деталь: постачання реактивних снарядів усіх типів, наприклад, у 2017 році становили лише 10700 штук.

У підсумку виходить, що за пів року агресії проти України Росія мала би витратити не менше 7 млн снарядів – без врахування втрат прифронтових складів у результаті українських ударів. Іншими словами, при збереженні інтенсивності війни на нинішньому рівні, Москва вже до кінця 2022 року зіткнеться зі справжнім снарядним голодом і в цілях економії змушена буде скорочувати використання артилерії.

Крім снарядів, існує також проблема зносу стволів. І якщо направляючі на реактивних системах залпового вогню при належному обслуговуванні мають тривалий ресурс експлуатації, то у нарізних артилерійських гармат – так само, як і в танкових гармат – стволи зношуються значно швидше. Так, наприклад, стволи російських танків мають ресурс від 210 пострілів бронебійними підкаліберними снарядами до 840 пострілів осколково-фугасними та кумулятивними снарядами. У той же час артилерійські нарізні стволи залежно від калібру, типу снаряда та дальності пострілу мають ресурс до 2–3 тис. пострілів. Для порівняння, частина німецьких самохідних гаубиць PzH2000, поставлених Україні, вийшла з ладу через місяць використання за інтенсивності стріляння в 100 снарядів на добу на гармату.

І навіть якщо припустити, що російські солдати не нехтують процедурами технічного обслуговування стволів та інших гарматних механізмів, а Росія має хай і невідому, але зовсім не безконечну їхню кількість у запасі (особливо на гарматах із баз зберігання), до кінця 2022 року знос артилерії сам собою призведе до різкого зниження її ефективності. Крім того, самі російські військові ще 2020 року обережно вказували на проблеми з живучістю артилерійських стволів, а також на недостатню ефективність системи польового обслуговування та ремонту артилерійських гармат.

Виходить, що очікуваний снарядний голод повинен збігтися з наростаючим дефіцитом артилерійських гармат. У зв'язку з цим не дивно, що Росія почала завдавати ударів по українських містах за допомогою систем ППО/ПРО С-300 і С-400, регулярне опрацювання чого почалося щонайменше ще п'ять років тому. Щоправда, боєзапас відповідних ракет для цих систем вимірюється все ж тисячами або максимум десятками тисяч, але ніяк не сотнями тисяч і тим більше не мільйонами штук.

Вплив санкцій: перехід від промислового виробництва до мануфактури

У зв'язку з цим варто глянути і на стан промисловості з виробництва артилерії та боєприпасів. Якщо робити висновки з раптового візиту в останні вихідні серпня ц.р. віцепрем'єра Деніса Мантурова і заступника голови ради безпеки Дмітрія Мєдвєдєва на "Мотовіліхінські заводи" і Пермський пороховий завод, справи на цьому напрямку йдуть зовсім не гладко.

Галузі властиві ті ж проблеми, що і всій російської військової промисловості. Було кілька експертних доповідей про залежність підприємств ВПК від імпортних поставок і про фактичний провал програм імпортозаміщення. Сама по собі ідея імпортозаміщення й автаркії – тупикова, нерозумна і в цілому помилкова, яка просто заперечує поділ праці та користь міжнародної кооперації. Однак для авторитарної системи влади і для командно-адміністративної економічної моделі шлях до самоізоляції й неминучого саморуйнування приречений.

Підприємства з виробництва боєприпасів і артилерійських гармат на межі 2000–2010-х років пройшли технічне переозброєння. Наприклад, Казанський пороховий завод закупив обладнання в Німеччині, Швейцарії та Австрії (це означає, що він неминуче змушений був закуповувати за кордоном і частину хімічних компонентів для свого виробництва). Те ж саме в ті роки робили і ФНПЦ Алтай, і всі інші розробники та виробники порохів і твердих ракетних палив. Виробники артилерії також запозичували західні технології і закуповували європейське промислове обладнання. Наприклад, "Мотовіліхінскі заводи" в 2011 році уклали контракт на поставку з Австрії радіально-кувальної машини, необхідної для виробництва артилерійських стволів (сам завод встиг, щоправда, пройти через банкрутство в 2018 році).

З 2014 року всі ці коопераційні зв'язки почали поступово згортатися і рватися, обладнання зношувалося швидше, ніж оновлювалося (якщо взагалі зберігалася можливість його оновлення). На це накладався дефіцит кадрів і природна неритмічність оборонного замовлення, що призводить до додаткових збитків або, як мінімум, нових витрат. І навіть якщо окремі заводи виходили на прибуток, як той же Казанський пороховий завод, це означало лише, що покриття виробничих витрат відкладалося на майбутнє і фактично лягало на плечі російських громадян, бо збитки й інвестиції в розвиток оплачуються в кінцевому підсумку федеральним бюджетом.

Тут також цікаво і те, що, судячи з усього, у спробі підвищення ефективності роботи галузі боєприпасів на межі 2010–2020-х років було вирішено об'єднати її підприємства, що належать державним корпораціям і безпосередньо державі, під одним дахом. Таким дахом став концерн Технодинаміка, контрольований державною корпорацією Ростех. У цей концерн також перейшов і Техмаш, інший холдинг Ростеха, який спеціалізується на боєприпасах. Однак організаційні трансформації та консолідація фінансових потоків не призвели до зміни якісних параметрів. Так, наприклад, продуктивність праці в Технодинаміці за виручкою становить близько 2,3 млн рублів на рік (менше $32 тис.), що приблизно в 9–10 разів нижче, ніж у американських виробників боєприпасів. У російських політекономічних і технологічних реаліях наростити продуктивність можна лише через серйозне збільшення персоналу, що в умовах згаданого дефіциту кадрів і, ширше, загальної демографічної ситуації зробити практично неможливо.

Таким чином, будучи відрізаними від поставок західного обладнання, запчастин і матеріалів і одночасно обмеженими за людським капіталом і продуктивністю праці, російські виробники артилерії та боєприпасів неминуче зіткнуться в найближчій перспективі не стільки зі стагнацією, як зі скороченням виробництва. Можливо, що в 2022–2023-му вони ще зможуть підтримувати набрані в попередні роки темпи виробництва, але в наступні роки неминуче їх зниження. У міру сил буде здійснюватися підтримка і ремонт закупленого раніше обладнання, але кількість і якість продукції почне скорочуватися. По суті, це означає перехід від масового промислового виробництва до мануфактури.

Вичерпання ракет

На тлі поступово і невідворотно наростаючих проблем з артилерією є сенс кинути оком на інші види озброєнь і військової техніки (більш детальний аналіз автор зробив на сторінках Riddle). Тут є три основні групи систем: високоточна зброя, авіація і бронетехніка.

До російської високоточної зброї відноситься кілька типів ракет. Ракети з дальністю більше 300 км: балістичні ракети для комплексів "Іскандер-М", крилаті ракети "Калібр" морського і наземного (9М729) базування, крилаті надзвукові протикорабельні ракети "Онікс" (П-800) морського і наземного базування, крилаті ракети повітряного базування Х-101, Х-555 і Х-22/Х-32. Ракети з дальністю до 300 км: авіаційні крилаті ракети Х-35 і Х-59. З них ракети Х-555 і Х-22 дісталися Росії з арсеналів СРСР, а також від України в 1990-і роки, і більше не виробляються.

За винятком більш простих крилатих ракет Х-35 і Х-59, кількість яких оцінити важко, в арсеналі Росії кожного з цих типів напередодні війни було по кілька сотень одиниць. Про це можна судити по тому, як інтенсивність їхнього використання знизилася з декількох десятків одиниць на добу в перші дні війни до одиничних пусків тепер, а іноді один раз в кілька днів. При цьому Росія маскує зростаючий дефіцит далекобійних ракет обстрілом українських міст з далекобійної артилерії і використанням комплексів ППО/ПРО С-300/С-400 для ударів по наземним цілям.

Оцінка актуальних виробничих потужностей Росії є предметом експертної дискусії, проте можна виходити з того, що обсяги щорічного виробництва далекобійних крилатих і оперативно-тактичних балістичних ракет кожного типу вимірюються в кількості до 50 одиниць. Причому щодо морських ракет "Калібр", авіаційної ракети Х-101 і крилатої ракети наземного базування 9М729, які за великим рахунком є різновидами однієї і тієї ж ракети, сумарна оцінка становить 100 одиниць на рік. У свою чергу, щодо крилатих ракет "Онікс" це число трохи більше – 55 одиниць, а щодо ракет Х-32, чиє виробництво на заміну Х-22 почалося в 2018-2019 роках – навряд чи перевищує 20 одиниць. В цілому виходить, що обсяги виробництва російських високоточних ракет дальністю понад 300 км складають 225 одиниць на рік. Однак, ця оцінка може бути скоригована в міру надходження нових даних. Крім того, варто ще раз підкреслити, що з цієї оцінки виключені ракети дальністю до 300 км, Х-35 і Х-59, обсяги виробництва яких оцінити поки важко.

У зв'язку з цим навряд чи у російської промисловості є потенціал для серйозного збільшення виробництва не тільки через ембарго на поставки обладнання та кадрові обмеження, але і через порівняно низьку продуктивність праці. Обмеження на останню накладають сама організація роботи на підприємствах російського ВПК і російська політекономічна модель в цілому.

Проблеми з бронетехнікою

Стосовно бронетехніки ситуація така, що основні її втрати з досвіду минулих воєн можуть припадати навіть не на пряме знищення в бойових діях, а на пошкодження від влучень снарядів, поломки і вичерпання моторесурсу. У зв'язку з цим: моторесурс основних російських бойових танків, Т-72 і Т-80 різних модифікацій становить не більше 1000 годин. Після цього їм необхідно міняти двигуни, які сьогодні виробляються на імпортному обладнанні. Звичайно, існує і відновлювальний заводський ремонт танкових двигунів, однак можливості такого ремонту обмежені при масовому перевищенні призначеного ресурсу.

Зрозуміло, танки, БМП, БТР і БМД більшу частину часу навіть на війні стоять вимкненими, однак якщо в добу вони працюють хоча б 2–3 години, то з початку війни вони відпрацювали 370–560 годин. І навіть з урахуванням підвезення відносно свіжої, хай і не нової, бронетехніки з військових частин і баз зберігання, левова її частка при збереженні високої інтенсивності бойових дій до кінця 2022 року мала би піти на відновлювальний ремонт – за умови, що не буде знищена. І тут варто ще раз нагадати про те, що було сказано раніше: ресурс танкових гармат теж скінченний.

При цьому темпи виробництва і модернізації бронетехніки протягом 2010-х років становили приблизно 650 танків і бойових броньованих машин на рік. З цього числа на танки припадало: не більше 160–170 одиниць Т-72Б3/Б3М на рік в 2011–2020 роках із підприємств Уралвагонзаводу (УВЗ) в Нижньому Тагілі й Омську (в 2021 році поставки цих танків скоротилися до 34 одиниць) і не більше 45–50 одиниць Т-80БВМ в 2017–2021 роках із заводу в Омську. Стосовно ж виробництва танків Т-90М, як і модернізації танків Т-90, випущених у 1990–2000-х роках до цієї версії, то їхнє серійне виробництво розпочали лише наприкінці 2021 року. І можна впевнено говорити, що поки що це виробництво вимірюється парою десятків на рік, і воно може бути збільшено лише за рахунок потужностей, зайнятих сьогодні модернізацією танків Т-72.

Таким чином, до початку війни російська армія мала близько 2 тисяч модернізованих танків із близько 3,3 тисяч танків, що перебували у військах. А з більш ніж 16 тисяч бойових броньованих машин усіх типів частка нових і модернізованих становила приблизно чверть. Тут варто також мати на увазі, що виробництво нової і модернізація існуючої бронетехніки також здійснюється на імпортному обладнанні і з застосуванням імпортних комплектуючих.

Проблеми військової авіації

На цьому тлі ситуація в авіації, на перший погляд, виглядає краще. Навіть із урахуванням того, що найменший моторесурс мають двигуни штурмовиків Су-25 (500 годин), а для широкого використання фронтових бомбардувальників Су-24 ця війна в будь-якому разі є останньою внаслідок їхньої старості, інтенсивність використання російських літаків і вертольотів порівняно низька. Кожна машина навіть на початку агресії, коли українська ППО була менш організована, ніж тепер, здійснювала 1–2 бойові вильоти на добу загальною тривалістю 1–1,5 години. При цьому сьогодні з урахуванням втрат і поломок Росія все ще здатна тримати біля кордонів України близько 400 бойових літаків різних типів і приблизно 360 вертольотів (далеко не всі з них є при цьому ударними). Проте вести повномасштабну повітряну кампанію Росія виявилася не спроможною з самого початку війни, а тепер її можливості для такої кампанії лиш скоротилися.

Виробничі потужності і тут виявляються фундаментальним обмежувачем. Якщо в десятиліття напередодні повномасштабної агресії Росія щорічно виробляла 30–35 бойових літаків і 25–30 ударних вертольотів, а модернізувала від 130 до 200 одиниць різної авіатехніки, то запланований раніше на 2020-ті роки перехід на нове покоління бойових літаків припускав зниження їхньої виробленої кількості на користь нової якості. Тепер же технологічне ембарго навряд чи дозволить цей перехід успішно здійснити, враховуючи, що він і так затримувався протягом ще 2010-х років.

У кінцевому підсумку, незважаючи на заплановані вливання у ВПК мінімум додаткових сотень мільярдів рублів лише в 2022 році, практично неминуча довгострокова деградація виробництва до рівня, коли його збереження буде залежати не стільки від організаційних та економічних факторів, скільки від конкретних інженерів, робітників і менеджерів. Простіше кажучи, і ця галузь буде більше схожа на мануфактурне, а не промислове виробництво.

The Insider, 30.08.22