|
Олена БондаренкоЛюба та Льоня з Чорнобаївської дороги. "Должні ж їх скоро вигнать. І доб’ють там. Геть доб’ють. І в нас буде тихенько тоді"Смертоносне тут літає в обидва боки. Війна артилерії безжальна — поля випалено широко. Чи варто казати, що
це означає? Сіра зона таки сіра від пилу вибухів, які гупають майже
постійно. Здається мертвою,
бо світить вибитими вікнами й підпирає небо руїнами хат.
Безлюдно. У їхнє село треба їхати Чорнобаївською трасою. Без військових у таких місцях ані руш. "Бігом, бігом", — підганяє відповідальний за пресу офіцер ЗСУ із позивним Андре. Ми, дві групи журналістів,
впросили його організувати розмову з жителями сірої зони, тобто
сіл, розташованих у Миколаївській області. "Чому люди не виїжджають з таких небезпечних околиць?", — б’ється мені в голові. 38 градусів спеки, на нас
важкі бронежилети, каски,
рюкзаки й фотоапарати напоготові.
"Бігом, бігом!". На подвір’ї, на яке забігаємо, вирва на вирві, стіни будинку подзьобані
більшими й меншими ранами. На ґанок виходить усміхнена Люба. Люба та Льоня З-під наших шоломів і жилетів стікає сьомий піт, а Люба у веселенькому
платтячку вітає гостей на позір безжурно. Спирається на вцілілі перила й хазяйновито оглядає подвір’я — точніше, те, що від нього
лишилося. Леонід виходить з хати на милицях, також привітно обіймається з військовими й сідає на ґанку неподалік Люби. Ми зберегли стилістику нашої розмови, бо в ній – ота
справжність, яка тримає
Любу та Льоню у своєму домі. — Любо, як довго ви тут
живете? — Все життя, з 85-го року, відколи тут доміки построїли. — А чому залишаєтеся під обстрілами? Вам пропонували евакуюватися? — Нам каждий раз пропонують евакуюватися. У нього (киває на Льоню)
вторая група інвалідності, у мене третья. — А ви що на це? Люба (войовничо): А нам чого зі своєї
хати йти – хай вони тікають звідси. Журналісти навперебій хочуть уточнень, на що жінка махає руками й уперто повторює: "У нас свої
причини". — Не думаєте, що десь буде безпечніше? Не будете лякатися кожного прильоту. Льоня: Щас, по-моєму, кругом таке… Люба (рішуче): Нє, ми тут
живем. Тут наші солдати.
Вони нас поддержують, ми їх.
Люди нас защищають. Бачать,
що ми тут живемо, значить віримо у них. Це їм теж поддєржка
від нас. — Вас же тут часто обстрілюють. Льоня: Постійно, дньом і ноччю. Люба: Та
ми його не щитаємо. — А вночі як спати? Люба (сміється): Так,
як і дньом. Залізли в
подвал собі, полягали та й спимо. Якщо дають.
А не дають – не спимо. Та й
усьо. Коли можемо, тоді досипаємо. Коли як. Но стріляють дуже часто. Люба
показала нам підвал, метри чотири завглибшки. Вхід у підвал у темному коридорі, світла в селі давно немає. Біля підвалу видно інвалідний возик. Утім, невтямки, як чоловік з однією ногою може так глибоко спуститися. БАЧИТЕ,
ДОШКА Є. ТО ЛЬОНЯ СПОЧАТКУ ДО НЕЇ ДОТЯГУЄТЬСЯ, ПОТІМ НА НЕЇ СІДАЄ, А ПОТІМ ВЖЕ ВНИЗ — А отам, бачите, дошка
є. То Льоня спочатку до неї дотягується, потім на неї сідає,
а потім вже вниз… — пояснює Люба. — Швидка сюди доїде? Люба (гордо): У нас врач
тут живе. Наш сімейний
врач, вона тут. — А як у селі з продуктами? Привозять
якусь допомогу? Люба: Два
рази на тиждень видають
пайки в церкві. — Скільки людей у селі лишилося? Люба: Як
прийдуть по пайки – то багато.
Виїжджали трохи, тепер знову вернулися.
Багато. (У селі залишилося 100 осіб із 7 тис. мешканів — автор.) — Не боїтеся окупації? Льоня: Ееее! (махає рукою),
нам вже стільки казали, що буде окупація. Люба: Ми
просто віримо, що буде все харашо. Якби не вірили, то тут не сиділи б. Вони підбираються дуже близько. Льоня інвалід і не має ноги, але придумав спосіб, як
швидко спускатися в підвал під час обстрілів. — Але ж під постійними обстрілами страшно… Боїтеся? Люба: Боїмося. Ми не безсмертні й не безстрашні. Кожен раз сидимо і боїмося. Буває стріляють так, шо аж подвал підпригує. Он
снаряди рядишком падали, бачите
ямки? Он, он, он… і дальше. Льоня: І
вокруг дома… Люба: З
тої сторони дома аж три. Як
ви думаєте, хіба його не чуть було? Он все перебило. В нас тут вишенька
росла, все завалило. Хлопці приїхали,
теробороновці, розпиляли, поприбирали. Убрали, щоб можна було хоч
вийти. Ми не могли вийти.
Трубу й ту поперебивало. В хаті
стєнки наскрізь попробивало. Як же не боятися?
Все закидане осколками. Ми лежали в залі, як отам був
приход. То нас засипало полностю
осколками, щебньом. Пиль була
така, що вобщє нічо видно не було. Все побило. — А ви де були в цей час? Люба: Так удома ж, у залі. Потім у подвалі. КОЖЕН РАЗ
СИДИМО І БОЇМОСЯ. БУВАЄ СТРІЛЯЮТЬ ТАК, ШО АЖ ПОДВАЛ ПІДПРИГУЄ При кожному обстрілі ми думаємо: ну все – це вже послєдній,
і завтра тут будуть наші.
То єсть що їх посунуть і вони стрілять не будуть. Наші то і так тут. На другий день
знову так само думаємо. (сміється). Так день за дньом.
Наші вже ближче — може, таки поб’єм їх. Должні
ж скоро їх вигнать. І доб’ють там. Геть доб’ють. І всьо. І в нас буде
тихенько тоді. Люба і прес-офіцер ЗСУ Андре. Жінка сповнена оптимізму: "Наші вже ближче
— може таки поб’єм їх. Должні ж скоро їх вигнать. І доб’ють
там. Геть доб’ють. І всьо. І в нас буде тихенько тоді". "Бігом, бігом", — знову підганяє Андре. Ми обіймаємося й похапцем прощаємось. Люба з готовністю підставляє військовим кулак до жесту fist bump.
У цьому жесті — повага та радість. Льоня бере милиці
й повільно повертається в
хату. "Бігом, бігом". Ми пробігаємо вулицею. Село здається безлюдним. Здаля наростають вибухи. Це сіра
зона, у якій живуть наші вперті й затяті
люди, що не хочуть покидати власного дому. 30 08 2022 |