www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Лютий

Здавалося б, після досвіду двох світових воєн людство нарешті навчилося позначати словом «імперія» не силове упокорення агресивною країною інших, а бодай розширення сфери економічного впливу корпорацій. Але, ні. Зваба тотального панування підштовхує колишні метрополії продовжувати зазіхати на території, що встигли скинути з себе невільницьке ярмо.

Зосереджені потуги відродити Російську імперією засобами м’якої сили не дістали бажаного результату, а відтак повернулися до жорсткої сили вже без особливого маскування. Імперія майже не приховує своїх справжніх домагань, нехай зовсім недавно їй доводилося симулювати дію демократичних інститутів. Вона і далі не надто схожа на звичні заморські імперії. Втім певні паралелі таки знайдуться. Так, Австро-Угорщину, владна вісь якої складалася з двох осередків, було так само створено на суходолі. Хоча про її відновлення наразі нічого не чутно. Московія не допускала подібних альянсів. Царі вміло скористалися підлещуваннями частини малоросійських еліт, які задля збереження автономії воліли відкупатися суто символічними формулами визнання номінальної влади самодержців. Останні схопилися за розроблену Теофаном Прокоповичем ідею імперії, поставили її на рейки просвітницької монархії для ефективного визискування ресурсів і культурних здобутків, позбавили русинів назви їхньої держави, претендуючи на її історичну тяглість від часів Стародавньої Русі.

Мирослав Шкандрій у книжці «В обіймах імперії» показує, як її речники наполегливо ліпили карикатурний образ недолугих окраїн (України, Польщі, Бессарабії, Фінляндії, Криму, Кавказу, Сибіру, Середньої Азії тощо), наполягаючи, що ті підлягали масштабній інтервенції «справжньої» цивілізованості з імперського центру православ’я, та й то в специфічно російському його тлумаченні. Позаяк, якщо вже православна Малоросія їм виглядала зіпсованою католицизмом, то що тоді говорити, скажімо, про ісламські культури? Що на більшому терені вдавалося встановити панування, то величнішою виглядала імперія. Щоправда, будь-яке примноження могло затьмаритися унікальністю України. Через це її визнавали за осередок безладності в міжцивілізаційному роздоріжжі, де належало витворити гомогенний з метрополією простір, у якому прояви іншості визнавалися б загрозою вищості, досконалості, винятковості Росії. Колоніальні зазіхання щодо України нерідко й досі сприймаються з сумнівом на Заході, з огляду на її територіальну близькість до Росії й участь певної частини української еліти в розбудові імперії. Ця сліпота не в останню чергу зумовлюється не до кінця осмисленим досвідом імперського минулого деяких західних країн. Загалом ідеться про те, що відносинам підпорядкування України Росією нібито бракує класичних ознак колонізаторського режиму, де головне місце посідає здійснюване на расистському ґрунті поневолення збіднілого населення. Водночас, як заперечити цілеспрямовану анексію спочатку на рівні запровадження в Гетьманщині військового контингенту, а потім і нового правового, господарчого, а врешті культурного порядку з Московії? До того ж, якщо не ключовими репрезентантами влади, то її провідними надавачами мусили виступати саме росіяни, які не просто поволі заселяли, колонізуючи цей край, а несли сюди свої правила уніфікації та форми закріпачення. Тепер очевидно, що впродовж кількасотлітнього підкорення України, носії імперського світогляду могли легко сповідувати різні, а подекуди цілковито протилежні ідеології, як-от консерватизм, комунізм, (нео)лібералізм тощо. Максимум, який могла дозволити імперія пригніченим, це фольклорна складова, щоби залишити автохтонам, либонь, позірні риси автентичності. Досить згадати ранню творчість Гоголя з атмосферою чарівничого краю, переповненого містикою та хтонічними істотами. Завдяки цьому та подібним елементам і виникало враження, що лише раціональні засади імперських інституцій здатні відіграти роль утримувача та легітимного приборкувача подібного «дикунства».

Але, як стверджували в «Діалектиці Просвітництва» Горкгаймер і Адорно, прагнучи поконати міфи, виразники просвітницьких ідей і самі нерідко практикували маніпуляції. Також жодною раціональністю, якщо, звісно, вона не відверто інструментальна, не пояснити насильства, до якого раз у раз удавались імперські завойовники, вважаючи тільки себе носіями розумного начала. Їм належало пильнувати за тим, аби спомини про колишню автономію не спричинилися до суттєвого спротиву. Для цього ширились оповіді про керівні принципи імператора, що заопікувався колискою братніх народів, які неможливо розлучити, а всілякі спроби посягнути на цю єдність розцінювалися мало не яко Каїнів гріх. Ідеологам імперії в усі часи було чудово зрозуміло: щойно Україна вирветься з-під імперської влади, величезна колоніальна конструкція розсиплеться на друзки. Позаяк рівень кооптації та запозичення настільки великий, що найменші спроби деконструкції засад імперії неминуче призведуть до її денонсації. Тому для посилення своєї віри в «один народ» вони й самі готові впадати в самооману, а на прояви українського громадського життя відповідають безпорадним нерозумінням. Недарма ж усі форми української самоврядності, солідарності та ідентичності, починаючи від братств і закінчуючи нинішнім волонтерством, російська пропаганда не здатна пояснити нічим, окрім як фантазуваннями змовників або підступництвом західного втручання.

Воєнні союзи України з Росією остання розглядала як природний вибір, вони зводилися до тези про «збирання земель», а їх ініціатори трактувались імперією, як розважливі державники. В кожному разі, ще до проголошення Російської імперії, в ранньомодерну добу, коли в Східній Європі формувалися нації в сучасному розумінні, російська імперська ідентичність становила для подібного процесу суттєву перешкоду. Певна річ, багато тамтешніх націй, а особливо малих, теж поставало з імперських реалій. Одначе стосунки Росії з Україною з позиції імперської свідомості настійливо подаються, як зв’язки сімейної спорідненості з неповносправним родичем, якого безперервно необхідно наставляти на істинну путь. Врешті-решт, Україна поступово позбавлялася суб’єктності, адже її намагалися видавати за того, хто неспроможний, за висловлюванням Канта, публічно послуговуватися власним розумом. Усі спроби емансипації визнавалися девіацією та злочином. Варто сказати, що серії зовнішніх політичних обмежень не в останню чергу зумовили й наші теперішні проблеми в галузі освіти, особливо в гуманітарній сфері, де спостерігаємо, наприклад, кепську ситуацію з українськими перекладами світової інтелектуальної спадщини. Навіть після здобуття незалежності сила звички стримувала наші прагнення вибиратися з лабетів асиміляції та формувати смислові детермінанти національної культури.

Бодай і після повномасштабного воєнного вторгнення «русского мира» в Україну деякі світові лідери мляво сприймають українську емансипацію, не добачаючи в ній антиімперіалістичного руху. Дехто з визнаних інтелектуалів продовжує розглядати українську боротьбу в контексті реваншизму войовничих ідеологій ХХ століття. А все тому, що в інформаційному просторі світових медіа російська пропаганда вміло покликається на російську культуру, постійно апелюючи до неї, як до частини грандіозного доробку, де розроблялися виняткові моральні й естетичні проблеми. Що там казати, ідентичність великої кількості людей в Україні була сформована під впливом ідеї культурної величі Росії. Тому спроба критичним оком поглянути на російську культуру, як осередок, де розпалювалися імперські амбіції виглядає їм страшною та небезпечною, адже послідовно провадячи самопізнання, вони ризикують заперечити самі себе. Іншими словами, доведеться по-новому вибудовувати власну ідентичність.

Як на цьому тлі зрозуміти українську ідентичність із її траєкторією? А що, як головні чинники збереження ідентичності, яку врешті-решт почали називати українською, зберігають індивіди, а утримується вона на неабиякому самовладанні? До подібного висновку можна дійти, вивчаючи спадщину Григорія Сковороди. Його життя розгорталося в часи становлення й набирання сили російським імперіалізмом, а філософія сприяла не так утвердженню національного первня, як формуванню особистостей, які незвідні до атомізованих елементів суспільства, де будь-хто відповідає визначеному владою рангу й підпорядковується централізованим інстанціям. Окремі самовладні особистості, зрощені в середовищі виплеканої спільними зусиллями культури, що відкрита до органічної трансформації, здатні в потрібний момент об’єднатися заради реалізації власного вільного задуму. Метою їхнього співжиття є вибудовування балансу між універсальним та індивідуальним, божественним і людським, загальним і приватним, жертовним і самовладним.

8 06 2022

https://tyzhden.ua/History/255088