www.ji-magazine.lviv.ua

Інтерв’ю з літературознавцем Марком Павлишиним

Перед вами — п’яте інтерв’ю з проєкту «Культурний Купол», започаткованого літературним критиком Євгенієм Стасіневичем із новим етапом російсько-української війни.

Суть проєкту — лаконічні письмові інтерв’ю з важливими та відомими фігурами з культурного й інтелектуального поля, українцями і не тільки.

Цього разу на питання відповів Марко Павлишин — австралійський літературознавець українського походження, професор університету ім. Монаша в Мельбурні, у 1998—2003 роках президент Асоціації славістів Австралії та Нової Зеландії; автор важливих для української гуманітаристики книг «Канон та іконостас», «Ольга Кобилянська: прочитання», десятків розвідок та статей. Йому слово.

Якими були ваші перші реакції на новий етап російсько-української війни: емоції, думки? Щось змінилось за цей час? 

Новину про вторгнення я отримав коло другої пополудні за мельбурнським часом. Колега-літературознавець підвозив мене додому; ми щойно за обідом обговорювали вірогідність (швидше невірогідність) війни, а тут дружина зателефонувала з повідомленням, що відбулася масивна ескалація. Інший колега, історик, вислав смс: «It has begun». Я відповів:«Yes. How will it end?» «Badly», — була відповідь. І мені теж, признаюсь, поганий кінець спочатку здавався вельми вірогідним. Сильна була міфологема про могутність ворожих збройних сил. Тож був страх, що країна не вистоїть; що от-от усе, що було побудоване протягом 30 років, може бути знищене; що в Україні буде відновлено тиранію; що родичі, друзі, колеги потраплять у фізичну небезпеку; що їм доведеться або жити без волі, або виїжджати.

А далі, коли виявилося, що ні українське військо, ні політичний провід країни, ні народ здаватися не збираються, на перший план вийшов гнів, який щоденно зростав у міру того, як доходила інформація про нові злочини, нові свідчення про нелюдські вчинки російських солдатів. А ще перед тим, протягом тижнів напередодні вторгнення, було почуття, що треба мобілізувати доступні україністові в Австралії ресурси на підтримку української справи. Медіацентр мого колишнього Університету Монаша послідовно повідомляв про мою готовність коментувати ситуацію. В перші дні не було перерви між теле- і радіоінтерв’ю, розмовами з журналістами. 

Ви думали, що почнеться й відбуватиметься саме це: повномасштабна війна, розв’язана РФ, із численними порушеннями норм, прав, воєнними злочинами? 

Щодо початку повномасштабної війни — ні. Навпаки, я навіть в одній з австралійських газет озвучив здогад, що притягнення російських військ до кордонів України — величезний блеф, розрахований на те, щоби перелякати європейських лідерів з метою, аби ті переконали Україну погодитися на всі статті Мінських угод. Коли війна таки розпочалася, вбивчі обстріли й бомбардування міст мене не здивували. Доля Ґрозного й Алеппо, де знищувано житла мирних громадян, щоб зламати опір населення, дозволяла побоюватися, що в Україні ворог діятиме не інакше. Не хотілось думати про те, що робитиме окупант не тільки здалека, а й тоді, коли буде впритул з населенням на окупованій території.

Однак дійсність змусила усвідомлювати й це: невимовний жах вбивств, ґвалтувань, тортур; навмисних ударів по лікарнях та місцях, де ховаються діти; мародерства, залякування, викрадення активістів, обстрілів і блокування гуманітарних конвоїв, примусових евакуацій углиб країни-агресора.

У вас уже виникає потреба осмислювати ці події концептуально?

Слово «невимовний» я щойно вжив невипадково. Вживати для означення побаченого й почутого категорії, які вже існують і які вже застосовувалися до інших страхіть нашого й раніших часів, здається недостатнім, навіть непристойним. Колись, безумовно, виявиться доречним називати дії військовиків Російської Федерації в Україні й тих, хто віддавав накази ці дії виконувати або дозволяв, щоб вони чинилися, воєнними злочинами, злочинами проти людства чи доказами прагнення вчинити геноцид. Але кожне таке називання, якщо воно виконується відповідально, передбачає раціональні кроки аналізу явищ, визначення їхньої суті, класифікацію їх відповідно до певних уже окреслених термінів, тобто передбачає ознаки «об’єктивності», до якої, думаю, зараз мало хто готовий. У мене реакція на усвідомлене поки що залишається передовсім емоційною.

Над чим працюєте зараз? Війна вносить у це зміни? 

До 24 лютого в мене були такі плани, які загалом бувають в університетських літературознавців, що пішли у відставку: закінчити задавнений рукопис, підготувати до публікації збірку статей, реагувати на цікаві нові книжки. Пріоритет усього цього зараз понизився, і майже все, що я роблю, стосується війни. Як уже сказав, я погоджуюся на всі запрошення говорити про Україну та її теперішній стан в австралійських засобах масової інформації. Беру участь у наукових круглих столах про Україну. Погоджуюся на прохання виступати перед австралійськими університетськими колегами, організаціями, гуртками, релігійними громадами, які хочуть почути про війну і яких можна прихилити до жертовності на гуманітарну й військову підтримку України. Співпрацюю з медійним комітетом, що його створив Союз українських організацій Австралії (СУОА).

На вашу думку, над чим українським гуманітаріям, людям з території культури слід працювати тепер першочергово? Які теми/проблеми/запити важать найбільше? 

Кожен має свій фронт у цій війні. Українські гуманітарії мають досвід бути за сумісництвом публічними інтелектуалами. Ми маємо свої виходи на публіку в країнах, де живемо, свої можливості з погляду наших наукових дисциплін озвучувати для вужчих кіл колег та ширших кіл суспільства наше бачення конкретики цієї війни та наші узагальнення щодо неї. Ми можемо приєднувати до співпраці наших колег, дотепер, можливо, й не дуже наближених до питань про Україну. Ті з нас, хто поза Україною, можуть і повинні схопити небувале дотепер зацікавлення Україною й позитивне ставлення до неї, щоб впливати на університети, де працюємо, і на наукові установи й організації, членами яких ми є: нехай ті надають пріоритет дослідженням, які стосуються України, і залучають співробітників з України, а також активізуються риторично — підтримують право України на незалежність і засуджують російську агресію.

Що ж до тем чи проблем, які заслуговують на особливу увагу, то для кожної наукової дисципліни (і не тільки гуманітарних та суспільствознавчих) неполитою нивою є сучасна Україна у всіх її вимірах; її стосунки із сусідами (зокрема теперішнім агресором — хоч саме цю ниву вже не раз поливано) й місце в світі; процеси, які призвели до сьогоднішньої війни; моделі для віднови й зміцнення всіх боків українського життя, в тому числі й української культури, після війни.

Інституції та спільноти, з якими ви пов’язані, надають конкретну допомогу Україні та українцям уже сьогодні? 

Так. Українська діаспорна спільнота Австралії добре зорганізована і має добрі зв’язки як з урядом Австралії, так і з урядами окремих штатів. Об’єднана даховою структурою СУОА, тутешня українська спільнота виступає у справах зв’язків Австралії з Україною єдиним голосом. Вона надзвичайно успішно попрацювала для того, щоб заохотити австралійський уряд надати значну підтримку Україні і на словах, і на ділі.

Не менш рішуче підтримує Україну головна опозиційна партія Австралії. Австралія постачає Україні гуманітарну допомогу, зброю та боєприпаси загальною вартістю понад 100 млн доларів. Для переміщених осіб, які шукають тимчасового притулку в Австралії, уряд створив, теж завдяки лобіюванню СУОА, спеціальну візову категорію і безпрецедентно пришвидшив процес оформлення віз. Віз видано дотепер понад 6 000. СУОА проводить збір добродійних пожертв як на гуманітарні цілі в Україні, так і на потреби збройних сил. У недавньому опитуванні громадської думки понад 80 відсотків австралійців підтримали дії уряду на допомогу Україні.

Коли йде мова про наукове середовище, то майже всі чільні університети, впливова Вісімка провідних дослідних університетів та п’ять австралійських академій наук, що об’єднані в Австралійській раді вчених академій, гостро засудили вторгнення Росії в Україну. Окремі університети створюють стипендії для студентів і науковців, які через війну позбавлені можливості вчитися чи працювати.

Коли йдеться про чисельно невелику Асоціацію україністів Австралії та Нової Зеландії, то вона ініціювала разом з Мельбурнським університетом та Фундацією українських студій Австралії серію з шести вебінарів під назвою Russia’s War on Ukraine. Серія нещодавно почалася і йтиме протягом 2022 р.

Що б ви хотіли сказати українцям у цей воєнний час? Що кажете собі в непрості хвилини? 

Краще за Поета не скажеш: Борітеся — поборете! /  Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас слава / І воля святая!

І останнє. Нині багато говорять про пост- та деколоніальну оптику, що має стати центральною в аналізі українсько-російських зв’язків у найдовшій історичній перспективі. Ви згодні з цим? Які тут є суттєві нюанси, окрім базового протиставлення «агресивна імперія/віктимна колонія»? Останнім часом постколоніальна теорія приросла чимось суттєвим? 

Так, інструментарій постколоніальних досліджень повинен і далі використовуватися (поруч з іншими) в дослідженнях українсько-російських взаємин — і не тільки їх, а й усіх інших зв’язків між Україною та сусідніми й глобальними центрами політичної, культурної та всякої іншої влади.

Щодо протиставлення, яке ви назвали, то його, мабуть, важко буде уникнути найближчим часом, і не варто цього занадто соромитися. Великий наголос, як у класика галузі Гомі Бгабги, на взаємопроникненні колонізованого й колонізатора — і на це було не раз звернуто увагу, зокрема вченими-гуманітаріями з «третього світу», — може занадто легко затерти ідентичність підпорядкованих груп, звільненню яких від колоніального домінування постколоніальні дослідження мали б передовсім служити.

Це правда, що протиставлення «агресивна імперія/віктимна колонія», якщо його трактувати шаблонно й без тієї самокритичної настанови, яка повинна супроводжувати дослідження в будь-якій галузі, може дати результати очевидні й такі, що не поглиблюють нашого розуміння справи. Але це не міняє факту, що — якщо ми не відмовляємося від етичних настанов гуманності й справедливості — в процесі осмислення силових стосунків, зокрема між такими одиницями, як імперія та її колонії, неможливо і не слід відмовлятися від категорій «жертва» і «агресор». А в докладній  природі цих статусів у конкретних політичних та культурних контекстах розбиратися таки треба.

У країнах Заходу постколоніальні дослідження давно стали мейнстримом. Колишні (можливо, не такі вже й колишні, але це окреме питання) колонізатори у своїх метрополітальних університетах пишаються критикою, якою їх громлять вихідці з їхніх-таки колишніх колоній. Як одна, так і друга сторона визнає, що минулий формальний колоніалізм і його невитравна спадщина — це речі, які заслуговують засудження. Такого розуміння справи в російській гуманітаристиці, як і в російській практиці міжнародних стосунків, не було.

Як бути українським постколоніальним дослідженням, та й постколоніальним дослідженням узагалі в такій ситуації? Я здавна обстоював позицію, що мета постколоніальних досліджень утопічна. Суть цієї мети — наближати взаємини між колишнім колонізатором та колишнім колонізованим до стану, коли старі структури домінування перестануть бути дієвими.

Відмовлятися від такої ідеї налагодження справедливих взаємин між російською й українською культурами в ідеальному майбутньому, звісно, було б етично невиправдано. Але перспектив на такий поворот справ у ситуації, яка існує тепер, немає. Натомість існує немало можливостей вивчати структури колоніального домінування в російській культурі та структури колоніальної підпорядкованості в українській. Західну літературну класику достатньо уважно проаналізовано, щоб виявити свідомо й несвідомо закодовані в ній колоніальні імпульси. Існують дослідження Джейн Остен, Дікенса, Текерея, Бальзака, Флобера, Мопассана, Золя, що розкривають у їхніх канонічних текстах неявні й тим більш дієві ідеологеми й апології колоніалізму.

Не пошкодило б піддати подібним читанням тексти Толстого-Достоєвського-Чехова та всього російського канону, під впливом якого формувався не лише інтелектуальний самообраз Росії, а й передовсім ідеалізоване уявлення Заходу про Росію та підлеглі їй імперські периферії. Це уявлення ще сьогодні, незважаючи на революцію в сприйнятті України, заважає Заходу досягти адекватного бачення її та її справедливих інтересів.

Отже, так довго, як ми не втрачаємо з поля зору тихих озер загірної постколоніальної комуни, антиколоніальний пафос у наших етюдах під егідою постколоніальних досліджень не повинен розглядатися як непростиме гріхопадіння.

Літературна редакторка: Ніка Чулаєвська

27 04 2022

https://provid.org/interview/meta-postkolonialnyh-doslidzhen-utopichna-interv-yu-z-literaturoznavtsem-markom-pavlyshynym/