www.ji-magazine.lviv.ua

Петро Гладієвський

Як Захід, а передовсім Вашінґтон проґавили Путіна, його перетворення з носія течок за пітерським мером Анатолієм Собчаком до диктатора нової російської імперії, здатного наводити жах на цілий світ.

Справа в тому, що на початках Путіна ніхто на Заході не сприймав поважно, не вбачав у ньому жодної загрози, радше навпаки. От, наприклад, колишня державна секретарка США Мадлен Олбрайт пригадує, як вона вперше зустрілася з новим російським лідером на початку 2000-го року, коли він ще був призначеним Борисом Єльциним виконувачем обов’язків президента Росії. Вона фактично стала першим високопоставленим американським керівником, який зустрівся з Володимиром Путіним у його новій іпостасі.  

На той час Вашінґтон зокрема і світ загалом мало знали про цю людину. Лише що він виходець з радянського КДБ, несподівано для багатьох двома роками раніше очолив ФСБ. 1999 року новий кар’єрний злет – прем’єр-міністр Російської Федерації. Саме як глава уряду він розв’язав другу чеченську війну. Причому приводом для неї зробив вибухи житлових багатоповерхівок у Москві, Волгодонську й Буйнакську. Захід підозрював, що ці вибухи були інспіровані ФСБ, але доказів бракувало.

Тож пані Олбрайт завітала 22 роки тому до Москви, аби, за її ж словами, ця зустріч допомогла їй «оцінити цю людину і зрозуміти, що її раптове підвищення може означати для російсько-американських відносин», які тоді серйозно погіршилися на тлі війни в Чечні. І що ж вона побачила, сидячи майже три години навпроти Путіна за тоді ще відносно невеликим столом у Кремлі? Ексдержсекретарка зізналася, що зразу ж після розмови записала в своєму щоденнику таке: «Путін маленький і блідий. Він такий холодний, що схожий на рептилію». Ну, тобто якась ящірочка, яку нараз можна розчавити обцасом. А пнеться, ледь штани не тріскають, мовляв, буду відроджувати велич російської держави. Сміх, та й годі.

Отак, зверхньо сміючись, Захід й пропустив момент, втратив час. А що робив Путін? Взявши собі за взірець політичну кар’єру Йосипа Сталіна, новий російський диктатор повів курс на стрімке скорочення демократичного розвитку, досягнутого російським суспільством у часи Перебудови та президентства Бориса Єльцина. Він крок за кроком зосереджував у своїх руках політичну та економічну владу, переманив на свій бік або знищував потенційних суперників, ліквідовував вільну пресу, заганяв громадянське суспільство у вузькі рамки відносної покори.

Водночас Путін переймав досвід і африканських диктаторів. Безкорисливість Сталіна, занедбання питання власного збагачення нового російського лідера аж ніяк не влаштовувала. У цьому контексті йому привабливішим виглядав приклад заїрсько-конголезького диктатора Мобуту Сесе Секо. Той і себе не обділив, і родину забезпечив, що й правнукам мало б залишиться. Одного він не прорахував – революції. Так, до Європи йому вдалося втекти від народного гніву, але от до накрадених у власного народу грошей – зась. П’ятимільярдний статок, залишений на рахунках банків у Франції, Бельгії, Іспанії тощо, заблокували європейські компетентні органи. Так він і помер від раку простати у вигнанні без грошей.

Але повернімося до Володимира Путіна, який поки що переконаний, що доля Мобуту йому не загрожує. 2005 року він проголосив свою знамениту фразу: «Крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття. Для російського ж народу він став справжньою драмою. Десятки мільйонів наших співгромадян і співвітчизників опинилися за межами російської території». Це була фактична його перша артикуляція претензії на реваншизм. Та всі лише посміялися. Ну, мовляв, яке може бути відновлення СРСР. Вже все, час минув, історію назад не повернути.

2007 року Захід був дещо заскочений мюнхенською промовою Путіна. Утім хутко від шоку відійшов, перехрестився, запевнив себе, що лише привиділося щось лихе. І ніхто ні в Європі, ні в Америці не зауважив серйозного передвістя майбутньої глобальної катастрофи. Подумали, це лише озвучені фантомні болі колосса на глиняних ногах.

Черговим шоком для світу стала інвазія Росії в Грузію 2008 року. Захід мав усі шанси їй запобігти, адже тодішній грузинський президент Михеїл Саакашвілі неодноразово запрошував міжнародних спостерігачів на власні очі переконатися, що грузинську територію обстрілюють гармати зі самопроголошеної «Південно-осетинської республіки». Спостерігачі подивилися, поцокали язиками, сказали «но-но-но, а-я-яй». І на цьому їхня реакція завершилася.

А Росія чи то сама, чи то через своїх проксі продовжувала обстріл, допоки Саакашвілі таки не спровокувався на потужну воєнну відповідь. Москва тільки цього й чекала, аби вчинити повномасштабне вторгнення. Як відреагував Захід? Відреагував планом Мєдвєдєва-Саркозі, яким фактично підіграв Росії, легітимізувавши окупацію.

Ймовірно, тоді й почали в Брюсселі й Вашінґтоні замислюватися, що російська аґресія – це не міф, це не весела карикатуру Charlie Hebdo, це – об’єктивна реальність.  Але замислились не настільки глибоко, аби не допустити 2014 року анексії Криму та інвазії на Донбасі.

І знову ж, у цілому світі всі чудово розуміли (розвідки у США, Франції, Великій Британії тощо – це не потішні інституції), що Луганську й Донецьку області атакує російська армія. Утім на саміті в «нормандському форматі» Москві дозволили, як-то кажуть, прикинутися шлангом, заявити, мовляв, це не ми, це – шахтарі й трактористи. Брюссель і Вашінґтон ніби й не повірили, навіть запровадили антиросійські санкції. Проте дуже слабенькі, та й ті щоразу наражалися на перешкоди під час чергового пролонґування.

А Росія під керівництвом Путіна, навпаки, часу аж ніяк не марнувала. Скориставшись підвищенням цін на енергоносії, вона розпочала масштабну модернізацію армії.  Вливала у цю справу сотні мільярдів євро й доларів, зароблених на продажі Європі нафти й газу. Благо для Росії, ціни на енергоносії відчутно підскочили.

Путін намагався здобути авторитет на міжнародному рівні. Влився у G8, став там «своїм хлопцем». Водночас він активно вів підривну роботу на Заході. Кремль, не шкодуючи нафтодоларів, корумповував політиків найвищого рангу, як-от ексканцлера Німеччини Ґергарда Шрьодера (звідси й виник відповідний термін «шрьодеризація»). Фінансував євроскептичні партії як ультралівого, так і ультраправого ґатунку. Він робив все для того, щоб вбити клин між Європою й Америкою, аби таким чином суттєво послабити Захід. Йому ледь не вдалося розвалити НАТО руками свого друга Дональда Трампа…

Нині Європа й Америка споглядають на те, як російські війська бомбардують українські міста, й дивуються: як до такого могло дійти? А от могло, бо хтось дозволив будівництво «Північного потоку», даючи в руки Кремля потужну геополітичну зброю. Хтось проігнорував Будапештський меморандум. Хтось зволікав з «пекельними» санкціями, аж поки не завили сирени у Львові та не почулися вибухи в урядовому кварталі Києва. Але навіть за таких умов Захід ще зволікає, розмірковує. Невже так складно зрозуміти, що якщо Путіну вдасться розгромити Україну, то чинні країни-члени НАТО у Східній Європі опиняться в неймовірній небезпеці. Передовсім балтійські держави, але не тільки. І тоді вже Третя світова стане реальною як ніколи.

Утім ми переконані, що Путін зламає зуби на Україні. Замість того, щоб прокласти собі й Росії омріяний шлях до всесвітньої величі, вторгнення в Україну приведе Путіна до ганебного безслав'я. Російський диктатор стане нерукоподаваним, Москва зіткнеться з дипломатичною ізоляцією, «пекельні» санкції врешті-решт призведуть до краху російської господарки і, ймовірно, до розпаду самої федерації. А Путін врешті-решт опиниться на лаві підсудних у Гаазькому трибуналі.

25.02.2022

https://zbruc.eu/node/110843