Олександр Мотиль, професор політології в Ратґерському університеті, штат Нью-Джерсі, США

Чи буде Росія атакувати Захід

Чи наважиться Путін напасти на Захід? Питання алярмістське, але його треба поставити, особливо тепер, бо Кремль все більше втрачає надію в Україні, а риторика російських політиків і пропагандистів стає все жорсткішою.

Необхідно розглянути два можливі сценарії. По-перше, ймовірно, Захід може перетнути якусь російську червону лінію і тим самим спровокувати жорстку відповідь Москви. По-друге, фрустрований своєю неспроможністю виграти війну проти значно слабшого супротивника, президент Росії Путін може вирішити, що єдиним способом врятувати свій режим від краху буде військова диверсія проти слабкого місця Заходу.

Зазвичай російські політики заявляють, що їхня відповідь буде жорсткою, лише якщо Захід нападе на Росію або якщо певна комбінація подій поставить під загрозу існування російської держави – саме в цьому світлі вони стверджували, що коли Україна приєднається до НАТО і/або західні ракети будуть розміщені на території України, Росія опиниться під екзистенційною загрозою. У чому ж може полягати їхня жорстка відповідь, завше залишалося неясним, і використання Росією модифікатора «військово-технічна» мало що проясняло. Очевидно, про брак ясності Москві і йдеться, оскільки це дає їй можливість розглядати широкий спектр потенційних кроків, а сусідів і суперників тримає у напрузі та здогадках.

Інша річ російські телевізійники, пропагандисти та бульварні письменники. Ядерний армагеддон вони представляють з тріумфом, фантазують про знищення України, Польщі та Балтії й крутять казки про нескінченну боротьбу з безбожним західним лібералізмом. Якою мірою їхні шалені уявлення відображають погляди політиків, неясно. При цьому санкціонованість зверху не викликає сумнівів: з метою, можливо, підготувати населення до можливих сценаріїв кінця світу чи прощупати ґрунт – а можливо, щоб налякати Захід. У будь-якому разі, офіційні заяви мають схильність значно більше ґрунтуватися на реальності, ніж пропагандистські фантазії. (Принаймні, можна так сподіватися.)

Крім тих випадків, коли це не так. Місяцями офіційна Москва наполягала, що вступ України до НАТО неминучий і що загроза розміщення ракет в Україні є реальною. Насправді ж Москва знала те, що знали і Захід, і Україна: шанси України на вступ до Альянсу в наступні два десятиліття були нульовими, а отже і ракети там розміщені не будуть. З огляду на таку схильність до перебільшень і брехливості, не можна вірити, що Москва думає те, що каже. Вона може брехати – а може й говорити правду. При цьому, скажімо, твердження Кремля про те, що загроза існуванню російської держави буде червоною лінією, можна без сумнівів вважати чистою монетою. Натомість що саме становитиме цю загрозу, є, звичайно, іншим питанням.

Чи може Захід або Україна серйозно загрожувати існуванню російської держави? Чи існує така червона лінія, яку вони не сміють переступити, щоби трансгресивно не спровокувати третю світову війну?

Крім вторгнення в Росію і бліцкриг-наступу або запуску ракет по Москві, нічого такого нема. Надання Україні всіх видів зброї досі не перетнуло жодної червоної лінії. Надання Україні американських високомобільних артилерійських ракетних систем (HIMARS) та британських реактивних систем залпового вогню (MLRS) може переламати хід битви й допомогти українцям витіснити російські війська з України – але поки українські війська та ракети не перетинають кордони з Росією, нема жодних правдоподібних підстав для екзистенційних загроз російській державності. Насправді ж неясно навіть, чи західна військова присутність в Україні означатиме перетин червоної лінії, якщо західні військові залишаться в межах території України.

І лиш самі росіяни можуть раптом вирішити, що успішний український контрнаступ або західна військова присутність є порушенням певних непрогнозовано виниклих червоних ліній. Зрештою, російська схильність до непередбачуваності означає, як я вже натякав вище, що російські уявлення про непереступні червоні лінії настільки розпливчасті, що можуть бути довільними.

Що гірше, десперована російська еліта може вирішити, що ослаблу легітимність Кремля можна зміцнити жорсткими діями всередині чи зовні країни – запуском, скажімо, ракети по Варшаві або вторгненням в північно-східну Естонію з метою перевірити рішучість НАТО виконувати 5-ту статтю. Для такого жахливого сценарію не треба перетину Заходом якоїсь об’єктивно розпізнаваної червоної лінії. Диктатори за своєю природою непередбачувані, а ірраціональні соціопати з необмеженою владою непередбачувані особливо.

У цьому випадку західні політики повинні впроваджувати невизначеність і непередбачуваність у свої оцінки поведінки Росії. Вони мусять усвідомити, що росіяни так само легко можуть заявити, що образа Путіна є червоною лінією, як і витіснення їхніх військ з Донбасу – не є.

Враховуючи такий високий рівень невизначеності, Захід може найкраще захиститися від раптового нападу агресивного російського божевілля, чітко прояснивши свою власну позицію і зробивши її гранично зрозумілою для Москви. Захід має бути повністю відданий пришвидшенню української перемоги в Україні, недвозначно довівши до відома Москви, що його підтримка українського суверенітету є безумовною і постійною, і нагадавши їй, що Захід теж має червоні лінії, перетин яких негайно спровокує вжиття заходів, які напряму можуть призвести до краху російської держави.

Що ж стосується того, якими будуть ці жорсткі заходи, то найкраще тримати росіян у напрузі і здогадках.

Англійська версія статті опублікована в «1945»

15.06.2022

https://zbruc.eu/node/112205