За матеріалами круглого столу “Національна єдність під час і після війни”, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”

Національна єдність під час і після війни

З початком повномасштабної війни українська нація показала небачений досі приклад консолідації суспільства.

Звісно, не варто забувати про такі моменти об’єднання в сучасній українській історії, як Революція гідності у 2014 році, Помаранчева революція у 2004 році та створення Народного руху у 1989 році, що призвело до проголошення Незалежності України.

Однак як стверджує публіцист Євген Глібовицький, націонал-демократи отримали 90% підтримки під час проголошення незалежності як мандат від несуб’єктного на той час суспільства на збереження старого патерналістського устрою. Люди боялися повернення тоталітаризму після відносних послаблень періоду «перебудови» і були готові на все, щоб наявний у той час устрій не змінювався. Проте це зіграло навпаки і призвело до проголошення Незалежної України. Але справді незалежною наша країна тоді не стала. В ній ще понад десятиліття зберігалися «традиційні» поведінкові патерни, властиві часам радянського союзу: тотальна недовіра і корупція на всіх рівнях, бажання «сильної руки» і страх висловлювати громадянську позицію.

«У 2004 році вже з’являється певна ще недеформована суб’єктність, яка була спроможна змінити прізвище царя. А вже 2014 рік дає нам критичну масу суб’єктів, яка висловлює свою ширшу відповідальність та починає активно наростати. Фактично це означає, що незалежною Україна стала в 2014 році. 1991 рік – це точка зачаття незалежності, а 2014-й – точка її народження», – пояснює Євген Глібовицький.

Сьогоднішня велика війна, яку можна вважати Третьою світовою у гібридному форматі, фактично стала критичною точкою об’єднання українців довкола спільних цінностей. Ми спільно обирали проєвропейський курс розвитку і відмовилися від будь-яких зв’язків із росією. Хоча саме ці питання надзвичайно довго були ключовими темами для суперечок і роздробленості серед українців.

Однак наскільки сталою є теперішня наша єдність? Адже вона породжена не стільки усвідомленням свого подальшого шляху, скільки консолідацією проти спільного ворога і спільної загрози. Політолог і громадський діяч Олександр Сушко переконаний, що все породжене екстремальними умовами несе в собі ризик поверховості, несталості. Тобто досягнення консолідації проти ворога і вибір курсу спільного майбутнього ще не означають, що наше суспільство досягло того рівня єднання, при якому воно справді зможе рухатися спільними зусиллями заради спільного майбутнього. Адже як такої візії власного майбутнього – окрім того, що воно має бути з Європою, – у нас немає.

Уже зараз виникає чимало питань, які розділяють українське суспільство на різні табори. Це, наприклад, питання ЛГБТ, автономії для киримли, довіра людей і взаємодія громадського сектору з державними інститутами. І їх надзвичайно багато. Однак політолог Олександр Сушко наголошує, що це нормально, коли в одному суспільстві існують різні думки. В демократичному світі є багато прикладів поляризованих суспільств, де панують тенденції, коли люди не демонструють руху до певної консолідації, єдності. Серед таких прикладів Польща і США. Головне зрозуміти, де та межа, за якою розмаїття і природна конкуренція ідей та різних концепцій стає небезпечною. А плюралізм думок і можливість їх обговорювати та шукати консенсус – це якраз вияв демократичності суспільства. Та наскільки українське суспільство готове говорити про свою позицію і чути та прислухатися до думок опонентів?

Адже вже нависають взаємні претензії стосовно того, хто скільки зробив для перемоги, хто виїхав чи залишився під час війни і чим займався в цей період. Тому отець Богдан Прах зауважує, що не зі слабкостей і проблем треба виходити – необхідно шукати щось спільне, яке покаже, що ми – брати, що ми сильні. Кожен має право вирішувати свою долю, розуміючи, що це також частково доля країни.

Як зазначає дисидент і громадський діяч Мирослав Маринович, національна єдність майже завжди була слабким місцем в українській історії: «Плач Ярославни стосовно розбрату русичів плавно переходив у жалісливі плачі часів козаччини, гетьманщини, Розстріляного відродження чи Другої світової. Найпопулярнішою молитвою в усі часи в Україні була "Боже, нам єдність подай" – а Він її чомусь не подавав. Можливо тому, що українці самі не хочуть примирити в собі те, що призводить до розбрату».

Передусім це наша регіональна мозаїчність, яка дісталась нам іще з часів Київської Русі. І це тягне за собою питання мови, Церкви, політичних вподобань і багато інших. Однак доктор філософії Вахтанг Кебуладзе пояснює, що насправді не існує чітко визначеної національної ідентичності, як ми звикли думати: «Будь-яка сучасна людина має метисний етос. Що модерніша людина, то більше сюжетів вплетено у її власну ідентичність. Кожен і кожна з нас мають багато різних ідентичностей. Часто ці ідентичності контроверсійні й заперечують одна одну в самій людині. І коли ми можемо примиритися самі з собою, то й з іншими також зможемо примиритись».

Тому не варто вважати, що сьогочасна консолідація суспільства має означати однодумство стосовно всього, що нас чекатиме. «Демократична засада, на якій має базуватися наше спільне майбутнє, – це єдність у свободі та різноманітті, взаємній повазі та розумінні цінності власної держави та самоідентифікації. Різні та рівні у своїх правах громадяни, що усвідомлюють субʼєктність держави й історичну відповідальність за неї, зможуть спільно розбудувати країну в узгодженому векторі й підтримувати одне одного», – наголошує отець Богдан Прах.

Рівень підтримки та консолідації можна співвіднести з рівнем довіри. Українці як вихідці з тоталітарного суспільства перманентно жили у стані суцільної недовіри. Це стосувалось як взаємодії з державою та її інституціями, так і в міжособистісних стосунках. Сьогодні ми вийшли на новий рівень взаємодії – зростання довіри в українському суспільстві, яке виявляється як у неймовірній самоорганізації діяльності волонтерського руху, так і на фронті, де ЗСУ працюють напівавтономно, незважаючи на радянськість військкоматів.

Однак Олександр Сушко повертає нас до питання про те, наскільки ця суспільна єдність і довіра збережуться у суспільстві після перемоги і чи зможуть вони вивести Україну в нову якість. Адже ми будемо змушені прийняти європейські правила, які заганяють у так званий корсет сталості. А українці звикли міняти правила гри так, як нам потрібно для забезпечення свого природного права на життя. У нас досі недостатньо зріла, можна сказати, підліткова суб’єктність, і багато з цих правил не зможуть бути прийнятими українським суспільством.

Мирослав Маринович наголошує, що нашим порятунком мають стати перш за все верховенство права та європейські моделі, як це вже відбулося багато століть тому: «Давні русичі прикликали варягів, стверджуючи, що земля наша багата і щедра, а порядку в ній нема». Але не варто забувати вислів перуанського економіста Ернандо де Сото: «У країнах приживаються тільки ті норми, які ментально близькі населенню».

А в українців є свій власний специфічний набір цінностей, який важко зрозуміти західному світові. Більше того, для впровадження цієї нової якості розвитку суспільства нам потрібна довіра до держави і стабільний розвиток державних інститутів. Наразі очевидно, що в Україні значно ефективніше працює громадянська горизонталь, ніж політична владна вертикаль.

Новий якісний рівень функціонування нашої країни – це те майбутнє, яке будуємо через перспективу членства в ЄС. Саме ця перспектива не дозволить відбутися в Україні монополізації влади після закінчення війни, вважає політолог Олексій Гарань, адже українці занадто волелюбні і вважають свободу найбільшою цінністю, тому не готові поступитися цією свободою за певні соціальні чи економічні блага.

Публіцист Євген Глібовицький зазначає, що зараз у нас є можливість здійснити фантастичний прорив у соціальній та економічній сферах, досягнувши карколомних змін. У нас є досвід посттравматичного зростання. Але чи використають українці цей шанс, чи вийдуть на новий рівень і чи збережеться наша суспільна консолідація без впливу путіна і спільної загрози, насправді невідомо. Адже це процеси, у яких немає автоматизму, і передбачити їх неможливо.

Однак експерти сходяться на думці, що точку неповернення українське суспільство вже пройшло. І тепер важливо, щоб вона стала точкою розвитку. А для цього необхідні розвиток культури, сильні й ефективні державні інститути, довіра на міжособистісному та організаційному рівнях, здатність до діалогу і пошуку спільних рішень у конфліктних темах, прийняття і примирення різних ідентичностей, а головне – повна відсутність будь-якої суб’єктності росії на українських землях.

Підготувала Іва Подольська

За матеріалами круглого столу “Національна єдність під час і після війни”, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”

17.11.2022

https://zbruc.eu/node/113781