Юлія Стахівська, українська письменниця

Не пощастило з географією

"Я таки можу відчинити своїми ключами двері квартири. Але повернутися в безпеку - ні", - Юлія Стахівська, спеціально для DW.

Я тримаю в руках ключі від своєї квартири в Бучі. Вона вистояла, в ній жили російські солдати і навіть склали брудний посуд у мийку. Дещо самоіронічно я кажу собі: "Мабуть, нам пощастило". Звісно, краще б нам взагалі так не "щастило", 24 лютого нас не атакувала б російська армія та ракети, не було б восьми років війни на Донбасі та анексії Криму, і ми далі жили б у своїй домівці і їхали б у відпустку на море. І, можливо, з якої-небудь Ялти я б написала колонку про українських письменників, що приїздили сюди на дачні вакації чи лікування. Наприклад, про Лесю Українку, яка найперше сильна своїми драмами і яка написала у Ялті "Іфігенію в Тавриді", чи про поета й лікаря Степана Руданського, котрий прислужився до створення в цьому містечку водопроводу…

Але… Я тримаю в руках ключі зі смішним брелком - степовим їжачком, привезеним мені із Запоріжжя, з острова-музею Хортиці. Вибачте за романтичні паралелі, але мені здається, що століттями нічого не змінюється і зараз українські "козаки" знову воюють із загарбниками з Дикого поля та Московії. Риторика війни за європейські цінності чудова, але хлопці та дівчата, що "стоять на нулі", як тоді, так і тепер, найперше стоять за свою землю та країну. Варіант, що можна "домовитися" тут, боюся, не пройде. Адже росіяни з ракетами не домовлятися прийшли.

Отож, я таки можу відчинити своїми ключами двері квартири. Але повернутися в безпеку - ні. Місяць письменницької резиденції в Австрії повернув мені солодке відчуття безпеки, нормальності та розміреності життя, в якому, здається, можна будувати плани. Я прямо фізично відчула тамтешнє "ні, з нами таке не трапиться", "усі ці війни десь на Сході", байдуже, на Близькому, Далекому чи на Сході Європи…

У це складно повірити, але навіть я, живучи на одному зі "сходів", колись думала, що це неможливо. Дозволю собі процитувати есей українського письменника Андрія Любки "Орієнталізм" про паралелі між конфліктами на Балканах та нинішньою війною в Україні: "Мовляв, це можливо тільки на сході Європи (там православні, слов'яни, це не ЄС, причини можна вигадувати далі), але такої війни більше ніколи не буде у "старій" Європі. Адже Європа в НАТО, вона добре засвоїла урок Другої світової, пам'ятає знищені міста і мільйони вбитих людей - тому ніколи знову!"

Біда в тому, що сирена, яка розбудила мене в перший день у австрійському містечку, була цілком реальною, а не фантомною, хоч і навчальною. Вона ніби говорила мені - яка це непомітна, як повітря, розкіш - спокій та безпека, мир. І як зараз від неї тут відмахнуться, ніби від набридливої мухи, ніби від зарази, що ніколи не має перекинутися на ці землі. Цілком передбачувана та здорова реакція тих, кому пощастило з географією більше.

Але ж і "мій Схід" не розумів та дистанціювався, скажімо, від конфлікту в Сирії. Ну, ОК, це десь там на Близькому Сході, там завжди неспокійно, там може статися будь-що. Є якісь біженці, котрі тікають до ЄС; їх підло використовують для створення напруги на кордонах, як ми це бачили у діях Білорусі на польському кордоні. Їх шкода, але що ми можемо вдіяти? Їм не пощастило. Тепер ми розуміємо: такі самі бомби й ракети, що падали на Алеппо, прилітають в українські міста.

Я пригадую, як у супермаркеті в Бучі продавчиня, переселенка з Донбасу, нарікала, що у 2014-му ніхто тут, у Києві, майже не помітив російської інвазії на Сході України. І частково була права. Бо "це ж Донбас, там може статися будь-що".

Усі ці конфлікти ще умовно локалізовані, але вони вже не локальні. Вони вже не просто десь "на міфічному Сході". Або - цей "Схід" пересовується дедалі західніше.

7 06 2022

https://www.dw.com/uk/yuliia-stakhivska-ne-poshchastylo-z-heohrafiieiu/a-62055116