www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Почепцов, професор

Наративна війна стає основною в інформаційну добу, коли відео і медіа змінили ракети і снаряди. Тепер перемога приходить до того, хто цілить в душу, а не тіло.

Ми часто живемо одночасно у реальному та віртуальному світах. У реальному світі можуть бути одні переможці та переможені, а у віртуальному – інші. Наративи описують і ті, й інші ситуації. І на наративному рівні можуть ховатися майбутні поразки, оскільки наративи є частиною нашого мислення, причому істотною частиною, і ми слідуємо їм, розглядаючи як певні когнітивні конструкти.

Наратив — це ментальна структура, за допомогою якої можна зрозуміти, як саме протікає наше мислення, як воно структуроване. Наративи прийшли з літературознавства, де вони використовувалися для опису структури оповідання. Це мережа причинно-наслідкових зв'язків, що розкривають, що і з чого випливає.

Наративи задають причини військових дій, щоб виправдати їх в очах свого населення та всього світу. Росія поставила свої цілі у війні в Україні як "демілітаризація" та "денацифікація". Але вони виявилися надто слабкими і розпливчастими, щоб змусити своє населення йти на війну. Вони були зовсім не опрацьовані саме як наративи та їх було важко застосувати до України. Це призвело не лише до провалів на самій війні, а й масових втеч громадян за кордон під час оголошеної "часткової мобілізації". Тільки в Казахстан втекло 200 тисяч осіб при задекларованій кількості 300 тисяч, що мобілізуються. А загальна кількість тих, хто сховався, сягає 700 тисяч [1 — 2].

Проте пропаганда спирається саме на ці наративи, оскільки інших не було заявлено. Сьогодні їх продовжують активно підтримувати у медіа. Статті військових кореспондентів наповнені термінами "нацисти" та подібними до них, що дозволяє активувати в масовій свідомості міфологію війни 1941 — 1945 рр. А деякі дослідники взагалі трактують ту війну як певний варіант релігії для сучасної Росії.

Так само нечітким завданням є пошук того, що можна оголосити як перемогу, оскільки будь-яка війна закінчується наративом перемоги. А.Кинєв пише: "Якщо намагатися знайти пояснення цій авантюрі, то можна припустити, що тут суто психологічне підґрунтя. Або це демонстративна жорсткість у спробі налякати когось. Або це спроба зобразити символічний результат СВО, адже за весь цей час ніхто так чітко і не пояснив, чим має завершитися СВО. Або і те, й інше. Можливо влада сподівається, що цей уявний підсумок в очах уявних прихильників СВО (насправді ж просто населення, яке терпіло все це і чекало, коли ж усе це закінчиться) буде сприйнято як уявна перемога. Проблема лише тому, що це ілюзія" [3].

Наративи забезпечують наше розуміння світу. Вони відображають моделі подій, які прийшли в наші голови та в голови дослідників з минулого досвіду. У В. Проппа, наприклад, модель казки складалася із набору заборон та їх порушень. У цьому казка складається з однакового числа функцій дійових осіб, які стоять у одному порядку [4].

Кажучи сьогоднішніми словами, наратив можна уявити як ментальну конструкцію, що описує події у реальному світі у певному порядку. Такий причинно-наслідковий ряд, який упорядковує дійсність.

Пропп навіть стверджував: "Всі чарівні казки однотипні за своєю будовою".

Сильні наративи піднімають людей на революції, ведуть до перемог у війні. Вони володарюють думками. Розважальні наративи «ховаються» у фільмах та романах, даючи можливість відірватися від реальності. Наративи структурують наш досвід, навчають нових варіантів поведінки. Людство зростало і навчалося правильної поведінки разом зі своїми наративами, починаючи з Червоної шапочки, де всі біди починаються від того, що дівчинка порушила заборону і заговорила з незнайомцем. Наративні війни найбільш "наближені" до масової свідомості. Вони зрозумілі і тому їх результати довговічні. Перемогти наратив може лише інший сильніший наратив.

Наратив задає межі між правильним і неправильним світами. Це літературний формат, найпоширеніший у всі віки. З цієї причини він виявився затребуваним і в пропаганді. Адже пропаганда за своєю суттю націлена не тільки на вихваляння, а й на звинувачення.

Наратив є типовою формою, за допомогою якої люди намагаються пояснювати світ. Наративна війна дозволяє зробити так, щоб за допомогою твого наративу супротивник дивився на світ

Перемога в наративній війні приходить разом із заміною одного домінуючого наративу на інший. В результаті аплодують не переможцю, а наративу.

Наратив - це не стільки казка, як наш тип мислення. К. Столлард, наприклад, каже: "Історичні наративи тим і хороші, що вони довговічні, особливо під час економічних труднощів. Звинуватити зовнішніх ворогів, минулі перемоги (або поразки) у справжніх проблемах та поневіряннях – вкрай ефективний метод" [5].

Співставлення з Китаєм демонструє механізми розважального характеру у російських наративах. К. Столлард, будучи фахівцем із Китаю, зіставляє його з Росією і зауважує таке: "У кожної кампанії різний тон. Одна з речей, яку Росія зробила ефективніше, ніж Китай, — державні телеканали в Росії стали, зокрема, розважальними, їх цікаво дивитися. Ви можете не вірити у зміст, але вони доклали багато зусиль, щоб зробити провокаційні та драматичні ток-шоу дуже видовищними. Найчастіше китайські вечірні новини дуже сухі. Це не те, що ви стали б дивитися для розваги. Щоправда, останніми роками вони стали набагато активніше використовувати інші засоби масової інформації, наприклад, знімати великобюджетні фільми" (там же).

Наратив робить світ зрозумілішим, використовуючи при цьому всі доступні йому форми. Інформація насправді не несе такої орієнтації на розуміння. Розуміння – це результат роботи

впровадженого наративу.

Маючи подібні "формули" поведінки, нам стає зрозумілішим і майбутнє, оскільки варіанти його стають більш чіткими. Наприклад, про дії Путіна: "Путін завжди обирає ескалацію. І далі за будь-яких неприємних розвилок вибиратиме ескалацію аж до ядерної зброї", — прогнозує джерело, близьке до уряду і яке багато років працювало з Путіним [6]. Про це ж, до речі, у багатьох своїх виступах нагадує Г. Павловський, часто наголошуючи на тому, що Путін завжди грає на загострення ситуації. Наприклад, він зауважує: "є така властивість нашої системи — вона не капітулює. Там, де час відступати, вона загострюватиме. Вона радикалізуватиме свій опір. Яким чином, у Кремлі самі ще не знають" [7].

Мабуть, з цієї причини в Кремлі активно заговорили про ядерну війну. І цей наратив підхопили і політологи. Єгор Холмогоров у своєму телеграм-каналі (https://t.me/holmogortalks/24528) прямо

каже: "Якщо постане вибір між перемогою України та глобальною ядерною війною, то ядерна війна краща. Якщо Україна переможе (перемогою вважатиметься будь-який результат, який не

вважатиметься однозначною перемогою Росії), то не буде жодного сусідського співіснування з Росією. Україна висадить Росію зсередини".

Гліб Павловський писав прогнозно ще 21 року: "Серіал "боротьби з укрофашизмом" на російському телебаченні — не просто акт злості Кремля. Переселяючись у постановочні теледекорації, влада втягується у пастку, звідки немає виходу. Із травматичної теми Україна розвинулася у кремлівський синдром, навколо якого будується все мислення про світ. Це помітно у промовах міністра Лаврова, що вимагає для Москви права діяти "по правді", не беручи на себе зобов'язань. У масивної, але рихлої Росії на пострадянському просторі роль опудала. Будучи сильнішою за кожну країну окремо, вона не може реалізувати силу в конфлікті. У Середній Азії КНР стримує Росію ефективніше, ніж НАТО. Я не кажу, що війна неодмінно буде. Я про радикалізацію мілітарного стану, в якому Система перебуває з дня виникнення" [8].

Наратив війни був присутній задовго до війни. Масова свідомість досить інерційна, її треба "підгортати", щоб довести до криків схвалення. Владі вона особливо не вірить, зате розповідям про ворогів повірити готове. Група методологів, представником якої, наприклад, є С. Кирієнко, свого часу намагалася через інструментарій кризи формувати нову структурність. І війна в цьому плані є таким самим інструментом. Влада пішла шляхом війни: "Силовики конвертували протистояння у звичну їм парадигму – "колективний захід за підтримки націонал-зрадників прагне розвалити Росію"". Решта стало лише розвитком цієї схеми. Незважаючи на те, що методологи втратили довіру Путіна після 2012 р., їх методи – вплив на суспільство через кризу та програмування реальності – залишилися з ним як апробовані та перевірені. Однак контекст змінився драматично –  криза стала розумітися як глобальна, а найкращий інструмент кризи – як війна. Путін сприйняв війну як єдине, що нестерпно для суспільної свідомості на Заході, що максимально шкодить економічним процесам, що становлять основу західного світового впливу" [9].

Війна – це загострення ситуації. З цієї причини починають функціонувати нові наративи, що все рівно виходять з метанаративу. Масова свідомість розуміє посилання лише на них, оскільки вони давно записані в її пам'яті.

Правильні наративи поширюються для різного віку, включаючи дітей. Причому активність російської влади на цьому напрямі вселяє підозру, що діти просто обрані як ще один канал введення правильних інтерпретацій у сім'ї. Бо якось усе це не для дітей: "Більшість вступного слова присвячена тому, що невизнання Заходом "референдумів" та анексії — це прояв подвійних стандартів. Вчителі повинні розповісти школярам, ​​що в минулому були визнані результати референдумів про незалежність у деяких колишніх республіках СРСР та Косово. Закінчується вступне слово так: "Результати референдумів відновили історичну справедливість, повернувши споконвічні російські, російські землі, і навіть зміцнили суверенітет нашої країни" [10].

Проте діти є цікавим "каналом" входу в масову свідомість населення, нічим не гірше за телебачення. Адже в Соловйові теж важливий загальний настрій, а не конкретні висловлювання.

Пропаганда зайнята і серйозним завданням після закінчення війни — як будь-який варіант представити перемогою. Наратив дає осмислення. Схиляючись до того чи іншого наративу, ми

починаємо бачити всі події під іншим кутом зору.

Путін побачив Україну в одному наративі, світ — в іншому. Ця розбіжність є і всередині самої Росії: "Якщо не брати до уваги вузьке коло відданих президентських соратників, немає жодних ознак того, що російська еліта сприймає проблему України як екзистенційну для Росії. Для Путіна це вкрайемоційна та особиста тема з його зацикленістю на ідеях історичної справедливості, споконвіку російських земель та бажання звільнити братський український народ від приватизованих Заходом антиросійських "окупантів". Але такий підхід у російському керівництві не поділяють навіть багато яструбів, не кажучи вже про технократів, для яких незрівнянно важливіше закінчити війну без поразки, що передбачає набагато ширший спектр можливих варіантів "перемоги"" [11].

І ще: "Глибоке нерозуміння є й у питанні у тому, яка в Росії кінцева мета у цій війні? Судячи з публічних заяв Путіна, для нього це не тільки анексія окремих областей, а й встановлення проросійського режиму в решті України (з припущенням, що західна частина може відколотися та йти на всі чотири сторони). Поки що Путін продовжує сподіватися, що час на боці Росії та Київ рано чи пізно впаде. Але багато прагматичніших представників еліти готові задовольнитись набагато скромнішими "здобутками» – наприклад, лише приєднанням південного сходу".

І про пошук "правильного" наративу: "До цього вересня російські еліти прагматично обирали бік Путіна як гарантований від поразки. Тепер все зайшло настільки далеко, що вибирати, можливо,

доведеться між сценаріями програшу. А це робить Путіна набагато вразливішим, тому що він і еліта можуть вибрати різні сценарії".

Загальний висновок такий: важливий не факт у фізичному просторі, а наратив у віртуальному просторі. А віртуальність дає також безліч варіантів, причому і таких, які можуть врятувати ситуацію в фізичному просторі.

Війну прогнозували на 15 лютого, але вона відбулася 24. Відсутність війни 15 викликала бурхливу реакцію російських пропагандистів. М. Захарова, наприклад, викривала Захід такими словами: "15 лютого 2022 року увійде в історію як день провалу західної пропаганди війни. Осоромлені та знищені без єдиного пострілу" [12].

До речі, В. Сурков, який зник сьогодні з політичної арени і навіть з будь-яких "радарів", теж 15 лютого, коли він вважався ще помічником Путіна, заговорив словами, які тепер можна зрозуміти зовсім інакше після 24 лютого — початку війни з боку Росії. Державні кордони в цей момент вже перестали бути реальністю для оточення Путіна: "Цей мир, відомий як Брестський, заздалегідь отримав в опозиційній пресі (така ще тоді була) додаткову і більш чіткішу назву — похабний. Світ вийшов прямо образливий. За його умовами Росія відмовлялася від величезних (раніше що належали їй) територій Прибалтики, Білорусії, України. Західний кордон відкотився далеко на схід, засунувши країну в межі допетровських, можна сказати, дороманівських часів. Похабніше нікуди. Принизливий "договір" був, за іронією долі, скасований не Росією, а її колишніми (залишеними їй) союзниками. Того ж 18 року. Після чого Радянська Республіка й надалі Радянський Союз поступово повернули втрачені землі" [13].

І ще: "якщо порівняти сучасну карту європейської частини нашої країни з картою, затвердженою горезвісним Брестським миром, то навряд чи знайдеться багато відмінностей. Вражаюче, але

західний кордон нинішньої Росії майже буквально збігається з тією лінією обмеження, яку у 1918 р. малодушно погодилися більшовики після пред'явлення німецького ультиматуму. Виходить, Росія через багато років була знову відтіснена назад у межі "похабного миру". Не програвши війни. Не захворівши на революцію. Якоїсь смішної перебудови, якоїсь каламутної гласності вистачило, щоб радянська клаптева імперія розповзлася по швах. Отже, фатальна вразливість була вбудована у систему. І що далі? Точно не тиша. Попереду багато геополітики. Практичної та прикладної. І навіть, можливо, контактної".

До речі, тоді ж пішло обговорення цього, як Сурков назвав його, "похабного миру", звідки й випливала несуттєвість кордонів [14]. Інтерпретатори почали інтерпретувати, що стало елементом підготовки війни у ​​масовій свідомості.

Ми живемо часто одночасно у реальному та віртуальному світах. У реальному світі можуть бути одні переможці та переможені, а у віртуальному – інші. Наративи описують і ті, й інші ситуації. І на наративному рівні можуть ховатися і майбутні поразки, оскільки наративи є частиною нашого мислення, причому суттєвою частиною.

Інформаційний та віртуальний простір — таке ж поле бою, як простір фізичний. Як писав Павловський: "Погроза війною стає невідмінною від початку війни, преамбулою до неї" [8].

Дж. Най ще 1991 року писав, що у інформаційному віці буде інший інструментарій війни. У 2022 р. він посилається на дослідження Ронфельдта та Аркілли "Чия історія перемагає" і хвалить В.Зеленського, кажучи "Український президент Володимир Зеленський, колишній актор, використав свою відточену акторську майстерність, щоб представляти привабливий портрет своєї країни, забезпечуючи не лише симпатію, а й озброєння, дуже значиме для жорсткої сили" [15].

На наших очах змінюється світ та змінюються загрози. На озброєння прийшов новий інструментарій війни, повязаний не з твердою, а з мякою силою. Людство стало "добрішим", тепер воно вбиває не тіла, а мізки.

Ронфельдт і Аркілла приходять до висновку про "нетехнологічність" викликів, що стоять перед країною: "Це в основному когнітивний виклик. Противник, а це країни та недержавні мережі, використовують приховані нові типи політичної, соціальної, культурної та психологічної війни проти Сполучених Штатів, їхніх союзників та їхніх друзів: війну ідей, битви історій, озброєні наративи, меметичні операції та епістемічні атаки, свідомо конструюються, щоб знищувати силу та експлуатувати слабкості" [16].

І ще: "вирішальним фактором сьогоднішньої та завтрашньої війни ідей буде те, "чия історія перемагає" — суть ноополітики. Для поліпшення перспектив ноосфери та ноополітики американська політика і стратегія повинні, серед інших ініціатив, трактувати глобальне спільне як ключову галузь, підтримувати "відкритість", що охороняється, як керівний принцип, створити нові вимоги для періодичної оцінки американського "інформаційного стану".

Змістившись у сферу "м'якої" війни, а гібридні війни саме такі, оскільки не постріли вирішують тут результат конфлікту, а інтерпретації та слова, у військових виникла увага до наративів, які до цього були суто літературознавчим поняттям. Адже пропагандистська війна теж реалізується у наративної війні, оскільки розвивається найчастіше в інформаційному просторі, щоправда, з опорою на простір віртуальний.

Російський наратив "заганяє" Україну в "неправильний" світ, тим самим виправдовуючи свою агресію. Спочатку він визнавав Україну державою, що не відбулася, подаючи себе як держава, яка задає норми іншим. Така негативна подача України існувала останні двадцять років, тому сьогоднішня пропаганда лише продовжує те, що було вже 20 років тому, коли соціологія показувала переважання негативних оцінок України над позитивними в російській масовій свідомості.

Однією з перших зайнялася суто наративною війною А. Маан, зробивши це ще в контексті боротьби з тероризмом. І тут вона має кардинальні спостереження, наприклад, такі: "Те, що ми не розуміли, полягає у тому, що повідомлення не несе значення. Значення виникає у голові одержувача. Ефективне повідомлення запускає вже існуюче значення у свідомості" [17].

Це спостереження має, на наш погляд, революційний характер, по суті переглядаючи процес комунікації. З одного боку, в повідомленні немає смислу, яке виникає в результаті його переробки. З іншого, цей смисл вже є у нашій голові. Його активують та перезапускають.

В іншій своїй роботі Маан, а вона, до речі, все аналізує з прикладними цілями, пише: "Наративи дають смисли тому, що до цього було набором подій, які іноді були пов'язані, а іноді ні. Вони зводять разом події належним чином і для певних цілей" [18].

Це теж дуже цікаве зауваження, відповідно до якого наративи стають генераторами смислів. Розрізнені факти стають єдиними за допомогою підказок із наративів. Наратив створює правильні смисли, в тому розумінні, що сенс виникає з конструкції наратива.

Радянська пропаганда завжди була гарним набором наративів, які реалізувалися до нескінченності у літературі та кіно, вивчалися у школі, досліджувалися наукою. Це був один набір подій, який трансформували у правильні наративи. Таблиця множення не піддається сумніву, так і радянські наративи приймалися радянською ж людиною. Не було інших джерел правди та справедливості. Тим більше, пропаганда робить таким масовим повтор своїх наративів, що крізь них важко пробитися альтернативним варіантам.

Зміщення військових дій в інформаційну та віртуальну сферу створило прецедент м'якого типу війни, яка відбувається без жертв у фізичному просторі, оскільки там бойові дії не ведуться. Але вони ведуться у двох інших просторах, причому тепер віртуальний простір є головною метою.

Маан вводить поняття озброєного наративу, задаючи його та пов'язані з ним небезпеки наступним чином: "Збройний наратив являє собою глибинну загрозу національній та міжнародній безпеці та співпраці, загрозу, що наша просунута кінетична здатність, як і наших країн-партнерів, не можуть впоратися поодинці. Коли наративи стають озброєними, вони можуть підривати національну безпеку, розхитуючи віру громадян у демократичні інститути та право закону, породжуючи громадянську непокору. Збройні наративи у соціальних медіа є улюбленим методом вербувальників екстремістів. Щоб зупинити зростання екстремізму, усунення екстремістів є тимчасовим рішенням. Комплексне довгострокове рішення полягає в тому, щоб зробити екстремістські наративи застарілими. Ця форма війни вся про вплив. Але це не інформаційна війна: це війна за значення  інформації. Інформація складається з фактів – сирого набору. Наративи не розказують фактів. Наративи розкривають значення фактів.  Це наративна війна, і супротивник б'є по наших м'язах своїми мізками. Тому Ісламська Держава може знаходити рекрутів по всьому світу, щоб їхати в конфліктні зони для боротьби, і таким чином вони можуть надихати домашніх терористів робити летальні акції без

фізичного примусу" [19].

І ще виникає поняття стратегічного наративу у розвиток їхнього військового застосування: "Я визначаю стратегічні наративи як колективні національні чи публічні історії, які формують чи

поєднуються навколо травматичних подій для групи. Ці події розглядаються в екзистенційних термінах як небезпечні для національного типу життя. Під колективними розумію властивості груп чи соціальних фактів типу культури" [20].

Наративи, будучи інструментарієм нашого розуміння та осмислення ситуації, стають також і інструментарієм впливу на індивідуальну та масову свідомість. По суті, це новий тип "зброї", здатної змінювати картину світу. Змінивши її, ми отримуємо можливість впливати на ключові питання війни та миру, у тому числі переключаючи увагу масової свідомості на вигідні для нас аспекти. Наратив як би не саме мислення, а підказка на те, яким чином ефективніше можна розуміти ті чи інші ситуації. І оскільки він став "структурою", то це дає можливість його виявляти та використовувати у своїх цілях, у тому числі змінюючи та зіштовхуючи різні наративи в головах.

Наративна війна є одним із найдавніших типів воєн. У казках та міфах перемога завжди приходила своїм богатирям проти чужоземних завойовників. Наративи в цьому плані оберігають спокій і вселяють упевненість.

Пропагандистська наративна війна є міфологічною, тобто спирається на більш глибинні структури, які не можуть бути спростовані, ні підтверджені. Вона спирається на те, що важко спростувати. Але так само важко це довести. Це такий вербальний простір, який важко звіряти з реальністю. Воно завжди пишеться з розрахунку нашої перемоги та нашої правильності. Всім іншим тут немає місця серед переможців. Звідси любов до наративів будь-якої державної пропаганди.

Наративний інвентар війни може бути великим. Більше того, він особливо не змінюється, оскільки його важко підтвердити і спростувати. Ось наприклад інвентар 2015 року. Тут російський погляд на Україну пропагандисти вкладають у такі наративи, причому ще до початку війни [21]:

-  українці та росіяни – одна нація, об'єднана в російському світі;

- Україна не є незалежною державою;

- Велика Вітчизняна війна триває, фашисти в Україні ще не знищені;

-  Захід не єдиний, він розділений;

- події Росії легітимні.

Ця картина світу визначає як минулі, і майбутні дії Росії. Вона переводить ці дії із ситуації загарбника у ситуацію рятівника. Тобто сама ситуація війни як би не змінюється, змінюється її інтерпретація.

Це такий умовний "словник" висловлювань, на основі якого можна описувати Україну. Будь-який вихід за межі цієї мови практично неможливий. Перед нами своєрідна карта світу, яка задає дискурс, і те, чого немає на такій карті, не може стати предметом розмови. Наративи в цьому плані можна розглядати як певні ментальні "цеглинки", що дозволяють складати з них потрібний варіант картини світу.

Наративи потрібні президентам, щоб говорити безпосередньо з масовою свідомістю: "Наратив Зеленського є блискучим, необхідним винаходом воєнного часу. Але його вплив буде посилено, якщо за допомогою нас він зможе побудувати інше майбутнє, що відрізняється, — з зовсім іншим керуючим класом, ніж той, який можна побачити в комедійному ТВ-шоу  Слуга народу — для своєї країни, коли скінчиться війна" [22].

Як бачимо, наративи вимагають не лише втілення, а й трансформації, коли це стосується реальності. Це інструментарій, тому може постійно змінюватися залежно від завдань. Сьогодні, наприклад, таким завданням для Росії став пошук наративу для завершення війни, він має розкрити, як програш подавати як перемогу.

Путін бачить усе це в одному наборі наративів, а його еліти в іншому. Т. Станова констатує: "Для Путіна це вкрай емоційна та особиста тема з його зацикленістю на ідеях історичної справедливості, споконвіку російських земель та бажання звільнити братський український народ від приватизованих Заходом антиросійських "окупантів". Але такий підхід у російському керівництві не поділяють навіть багато яструбів, не кажучи вже про технократів, для яких незрівнянно важливіше закінчити війну без поразки, що передбачає набагато ширший спектр можливих варіантів "перемоги" [23].

І ще про те, що наратив перемоги ніяк не проглядається: "Глибоке нерозуміння є й у питанні про те, яка у Росії кінцева мета у цій війні? Судячи з публічних заяв Путіна, для нього це не тільки анексія окремих областей, а й встановлення проросійського режиму в решті України (з припущенням, що західна частина може відколотися та йти на всі чотири сторони). Поки що Путін продовжує сподіватися, що час на боці Росії та Київ рано чи пізно впаде. Але багато прагматичніших представників еліти готові задовольнитись набагато скромнішими «здобутками» – наприклад, лише приєднанням південного сходу".

Погані новини є небезпечними для влади. Росія, мабуть, хоче відучити населення від читання новин після  боротьби з іноагентами (людьми та ЗМІ). 4 жовтня 2022 Лента.ру розписує як позитивний досвід уникнення читання новин. Уникнення "нехороших" наративів стимулюється державою, що можна побачити в таких порадах громадянам  [24]:

"- спочатку можна встановлювати скромніші цілі: наприклад, на вихідних читати новини лише протягом 20 хвилин на день, а надалі поширити це правило на будні та зменшувати ліміт";

-  "Співрозмовниця видання зазначила, що через свою професію зазвичай читає набагато більше новин, ніж інші користувачі. Однак з кінця лютого, після визнання Росією незалежності Донецької та Луганської народних республік (ДНР та ЛНР) та початку спецоперації в Україні, росіянка почала безконтрольно стежити за актуальними подіями, оскільки сильно хвилювалася через те, що відбувається"

- "Катерині вдалося трохи відволіктися від думскроллінга влітку: допомагали заняття спортом, прогулянки та дача. Однак у вересні, після оголошення в РФ часткової мобілізації, росіянка

знову почала постійно моніторити стрічки новин. "Мобілізація стосується мого чоловіка, багатьох моїх близьких людей та колег. Постійно читаю новини, щоб спробувати зрозуміти, як далі діяти», — каже жінка";

- "Журналіст російського видання Михайло К.  (ім'я змінено), який поговорив із Лентой.ру, зізнався, що почав безперервно читати новини після початку в РФ часткової мобілізації, оскільки намагався детально розібратися в ситуації. Однак через безконтрольне споживання

такого контенту молодик, за його словами, вперше у своєму житті зіткнувся з панічними атаками. Він додав, що останнім часом намагається обмежити себе від інформації, що

засмучує, але це дається важко";

- "Чим більше ресурсів та новин ми вивчаємо, тим більше "провалюємося" у стан розгубленості: користувач стикається не лише з негативними переживаннями щодо змісту новини, а й отримує суперечливу інформацію, яка не може бути оброблена мозком

однозначно. Далі відбуваються енерговитрати на пошук істини та безперервний процес обмірковування вступних даних, що забирає сили та змушує відчувати вантаж від думок та втому від невизначеності".

Керуючи медіапростором, держава керує за допомогою наративів масовою свідомістю. Цю проблему можна наочно побачити у Білорусі, де прихід російської медіасистеми став давати зрозумілі результати на користь Росії [25]:

- "Повністю схвалюють чи скоріше схвалюють дії Росії у цій війні 21,1% та 20,3% опитаних. Таким чином, симпатії 41,3% білорусів у вересні цього року опинилися на боці Кремля, який

веде загарбницьку війну проти свого сусіда. 10,3% учасників дослідження важко відповісти на це питання. Так, більшість поки що проти дій Росії – не схвалюють або скоріше не схвалюють їх

34,6% та 12,7%, що у сумі становить 47,3%. Проте соціологи фіксують тривожну динаміку. […] Якщо у березні та травні кількість тих, хто негативно ставився до участі білоруської армії у війні, становила 85% і 85,1% відповідно, то у вересні проти висловилися лише 80,9% учасників опитування. А 9,5% респондентів ставляться до розвитку подій позитивно;

- і пояснення: "Причини змін зрозумілі: білоруський медіапростір окупований Росією. "Російський мір" проникає в уми білорусів із телепрограм та зі сторінок державних ЗМІ. Вітчизняна пропаганда давно перестала бути пробілоруською і шалено повторює кремлівські

наративи. Суспільство понад півроку перебуває під потужним тиском пропаганди. Не маючи альтернативних джерел інформації, багато білорусів беруть на віру те, що їм розповідає мовлення з екранів. І поступово починають сумніватися – у поданні чималої частини суспільства все ще живучи теза про те, що медіа не можуть так відверто брехати".

Самі дослідники здивувалися: "Андрій Вардомацький, презентуючи дослідження, заявив: "Це, здається, найважчі дані, які я коли-небудь повідомляв у своєму житті. Якщо раніше я говорив,

підсумовуючи дані про вплив "російського міра", проникнення "російського міра", то зараз відбувається наступ "російського міра"" [26].

Ми, мов би, весь час живемо у світі чужої реальності, у сенсі осмисленої і зрозумілої не нами, а кимось, хто робить це для нас, надаючи потрібний цьому комусь результат.

Є й такі думки: "Політолог Павло Усов у своєму Telegram-каналі, коментуючи цю заяву, вдався до "демонології". Експерт заявив: "Регулярні епатажно-істеричні заяви Карпенкова та інших про

білоруську опозицію говорять про те, що в оточенні Лукашенка сформувався блок навіть не "яструбів", а "демонів". Цей блок сьогодні, мабуть, є досить численним і впливовим. Очевидно, ключова опора та "демонів" – це чимала рейдерська ударна група – ГУБОБіК (Головне

управління боротьби з організованою злочинністю), КДБ, ССО (Сили спеціальних операцій Республіки Білорусь), яка консолідувалась за період репресій і стала, по суті, "елітарною". Весь цей прошарок вже навіть не "пролукашенківський", не "продержавний", а скоріше "прорежимний", тобто він підтримує лише репресивний порядок та служить йому. І підтримують вони Лукашенка, обслуговують його лише тому, що він не виходить із цього порядку та є його частиною. Думаю, що поступово у "демонів" формуватиметься переконаність, що цей порядок зможе існувати і без Лукашенка" (там же).

Пропаганда часто "натикається" на опір аудиторії, особливо коли вона намагається обґрунтувати новий розвиток ситуації. Але для Росії війна з Україною не стала несподіваною, оскільки Україну давно представляли "ворогом" не лише в медіа, а й на дослідницькому рівні (див., наприклад, роботи С. Кургіняна [27 — 28] або серія нарисів у "Ізвєстіях" [29]). Кургінян прямо пише: "Не Україну ми досліджуємо, а українство. Українство як конструкт — наш предмет. Створення цього конструкту, його характеристики, його послідовна трансформація, його впровадження в життя, його перспективи, нарешті, — ось що знаходиться в зоні нашого дослідження, яке радикально відрізняється через це від нормального історичного чи соціологічного дослідження нормальної ж України".

Все це можна пояснити не лише й не так особистою психологією Путіна, як це часто намагаються робити, а зіткненням наративу ідентичності України та Росії. Росія бачить Україну зі свого боку, а Україна — зі свого боку. А. Маан пише: "У ситуації ворожнечі помилково розглядати наратив опонента як раціональну конструкцію. Якщо ми дивимося на раціональну конструкцію, вона є

повідомленням з арсеналу інформаційних операцій. Але повідомлення це не те, що реально мотивує поведінку. Успішне повідомлення підключається до більшого мотивуючого наративу. А цей наратив зазвичай є наративом ідентичності" [30].

Медіапропаганда сильніша за всіх живих, і навіть чужа спрацьовує. Очевидно, тут працює порада М. Булгакова: "Якщо ви дбаєте про своє травлення — моя добра порада: не говоріть за обідом про більшовизм і медицину. І, Боже вас збережи, не читайте до обіду радянських газет". Сьогодні ця порада звучала б так: не читайте чужих наративів.

Наратив прийшов з літературознавства, але там він був структурною одиницею для опису тексту, а у разі військового застосування він став повідомленням, що змінює картину світу в головах. Наративи захищають свою спільноту, створюючи осмислений світ довкола. Наративи атакують ворогів, руйнуючи їхні наративи та вводячи на їхнє місце свої. Осмислений світ завжди кращий, оскільки він відповідає на всі запитання, і поставлені, і незадані…

ЛІТЕРАТУРА

1. Forbes: с начала мобилизации из России уехали 600-700 тысяч человек https://meduza.io/news/2022/10/04/forbes-s-nachala-mobilizatsii-iz-rossii-uehali-600-700-tysyach-chelovek

2. МВД Казахстана сообщило о 200 тыс. прибывших россиян с начала мобилизации https://www.kommersant.ru/doc/5594283

3. Кынев А. Воображаемая победа https://www.moscowtimes.ru/2022/10/01/voobrazhaemaya-pobeda-a24902

4. Пропп В. Морфология сказки. - М., 1969

5. Скотт Л. Как автократы манипулируют историей, чтобы удержаться у власти https://www.codastory.com/ru/autocrats-history-2/

6. Рустамова Ф. и др. В голове у российской элиты — бардак, а в душе — тоска https://istories.media/stories/2022/09/29/v-golove-u-rossiiskoi-eliti-bardak-a-v-dushe-toska/

7. Павловский Г. «Путин сам является главной и желанной мишенью собственной пропаганды». Интервью https://holod.media/2022/04/30/pavlovsky/

8. Павловский Г. Перезвон протезов https://republic.ru/posts/101939

9. Туман войны: идеология перманентного кризиса Путина https://aussiedlerbote.de/2022/09/tuman-vojny-ideologiya-permanentnogo-krizisa-putina/

10. Учителей обязали рассказать детям, почему аннексия украинских территорий — это хорошо. Во вступительном слове надо напомнить о «референдумах» и обличить Запад https://istories.media/news/2022/10/01/rossiiskikh-uchitelei-obyazali-provesti-urok-na-temu-anneksii-ukrainskikh-territorii/

11. Становая Т. Без неизбежной победы. Как российская элита начинает выбирать между сценариями проигрыша https://carnegieendowment.org/politika/88043

12. Бережная А. Захарова предрекла провал западной пропаганды войны https://lenta.ru/news/2022/02/15/zakh_1502/

13. Сурков В. Туманное будущее похабного мира https://actualcomment.ru/tumannoe-budushchee-pokhabnogo-mira-2202150925.html

14. Сурков заявил, что Россия не сможет жить в границах «похабного мира» https://www.rbc.ru/politics/15/02/2022/620b756f9a794768067b51f5

15. Nye J.S., Jr. Eight Lessons from the Ukraine War https://www.project-syndicate.org/commentary/russia-war-in-ukraine-eight-lessons-by-joseph-s-nye-2022-06

16. Ronfeldt D., Arquilla J. Whose story wins. Rise of the Noosphere, Noopolitik, and Information-Age Statecraft https://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/perspectives/PEA200/PEA237-1/RAND_PEA237-1.pdf

17. Maan A. The intelligence we need to succeed at influence

https://www.hstoday.us/subject-matter-areas/intelligence/the-intelligence-we-need-to-succeed-at-influence/

18. Maan A. Calls to Terrorism and Other Weak Narratives http://www.ajitkaurmaan.com/uploads/2/6/7/9/26794704/calls_to_terrorism_and_other_weak_narratives.pdf

19. Maan A. Narrative warfare https://www.realcleardefense.com/articles/2018/02/27/narrative_warfare_113118.html

20. C. W. Walldorf Jr. Narratives and War https://www.belfercenter.org/sites/default/files/files/publication/005-isec_a_00439-Walldorf.pdf

21. Analysis of Russia's information campaign against Ukraine https://stratcomcoe.org/cuploads/pfiles/russian_information_campaign_public_12012016fin.pdf

22. Ellwood D. Narratives, propaganda & "smart" power in Ukraine conflict, part 2: inventing a global presence https://uscpublicdiplomacy.org/blog/pd-wartime-narratives-propaganda-smart-power-ukraine-conflict-part-2-inventing-global

23. Становая Т. Без неизбежной победы. Как российская элита начинает выбирать между ситуациями проигрыша https://carnegieendowment.org/politika/88043

24. Щигарева М. Покинули Матрицу. Люди все чаще отказываются от новостей и интернета. Что это дает и почему не каждому такое под силу? https://lenta.ru/articles/2022/10/04/doomscroll_detox/

25. Ленкевич И. Почему все больше беларусов верит кремлевской пропаганде https://reform.by/331946-pochemu-vse-bolshe-belarusov-verit-kremlevskoj-propagande

26. Тараторин Д. Россия выигрывает в информационной борьбе за Белоруссию https://www.ng.ru/cis/2022-10-05/5_8557_belorussia.html

27. Кургинян: украинство — это конструкция, внедряемая в сознание веками https://rossaprimavera.ru/news/0b5a3581

28. Украинство: кем и зачем оно сконструировано : коллективная монография. - М., 2017

29. Украинство с пеленок https://nko.iz.ru/ukrainstvospelenok

30. Maan A. Narratives Are About "Meaning", Not "Truth"  https://foreignpolicy.com/2015/12/03/narratives-are-about-meaning-not-truth/

10 10 2022

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3596443-ne-citajte-cuzih-narativiv.html