Віталій Пономарьов

Вітер зі Сходу

Захід п’є повітря Сходу – саме так, як до цього колись закликав свого читача (чи ліричного героя?) Йоганн Ґете. Щоправда, це насправді не той Схід, про який ішлося авторові «Фауста», і не той Схід, яким мандрував Сіддхартха Германа Гессе, та навіть не той Схід, де несла свій тягар біла людина Редьярда Кіплінга. Це той Схід, що його описав Астольф де Кюстін, а тамтешня атмосфера – далеко не те патріархальне повітря, яким так милувався Ґете: їй, на думку маркіза, вочевидь бракує радості та світла.

Вітер зі Сходу гуляє Європою. У Берліні він спричиняє загальну ейфорію, згодом звикання, а відтак і непереборну залежність, у Мюнхені пробуджує ностальгію за Ялтою, у Франкфурті схиляє до поступливості, а в Гамбурзі загострює нездоланну потребу торгувати. У Парижі він неабияк звеселяє, у Віші надихає за будь-яку ціну домовлятися з нападником про колаборацію, а у Бресті збуджує бажання обняти «всю Європу – від Бреста до Владивостока». У Копенгагені цей вітер заохочує «заснути, спати й бачити сновиддя», в Осло він викликає тривогу, а у Брюсселі провокує «стурбованість» і «занепокоєння» – такі ж глибокі, як брежнєвське «чувство глубокого удовлетворения».

Вітер зі Сходу розносить Європою запахи. У Лондоні він пахне полонієм, у Солсбері повіває «новичком», у Ґетевому Веймарі дихає газом, а у Потсдамі відгонить одеколоном «Красная Москва». Натомість у Будапешті та Празі східний вітер видихає вихлопами двигунів червонозоряних танків, у Гельсінкі гірчить димком «Беломорканала», у Мінську смердить в’язницею, у Бахчисараї, Вільнюсі та Львові віє задухою товарних вагонів, а у Києві тхне сіркою.

Вітер зі Сходу морозить Європу. Він гонить землею шматки міжнародного права, розхитує занедбані оборонні мури та розгойдує нові «мости порозуміння». Він гне додолу генералів, і вони безстрашно домагаються «конструктивних переговорів» і «стратегічної співпраці» з агресором. Він виє в головах інтелектуалів, і вони наполегливо відшукують промені світла у темряві зі Сходу. Він надуває «толерантністю» і «політкоректністю» працю журналістів, і вони у своїх розмовах про війну, аншлюс та окупацію старанно уникають моральних оцінок і «мови ворожості», «збалансовуючи» позиції наїзника та його жертви. Він кружить голови державцям, і вони невтомно наголошують на «законних інтересах» інтервента. Він навіює чутливим до східних подувів політикам мрії про танці з бісами та про участь у наглядових радах. Він дурманить свідомість обивателів, і вони щиро дивуються: «Навіщо вмирати за Данциг?».

Проте навіть у такій «метеозалежній» Європі історія віддавна визначає ментальну географію, політичний клімат і навіть погоду на завтра, раз-по-раз нагадуючи про це повторенням сюжетів минулих часів. І тому сьогодні Заходу доведеться обирати: обороняти «Данциг» – або розчинитись у Сході.

23 01 2022