www.ji-magazine.lviv.ua

Мирослав Попович

Відкрита агресія Росії, спрямована проти України, і мужній опір українців в збройній боротьбі показали не тільки значний моральний і ідейний ресурс української сторони в конфлікті, що розгорівся, а й недоліки і слабкі місця української держави і українського суспільства. Зокрема це знаходить вияв у престижній стороні справи. Переважна частина світової демократичної громадськості одностайно виступила на боці України. Однак, при цьому виявилось, що демократичний світ в цілому слабо ознайомлений з українськими реаліями, з культурою і історією нашого краю, все ще ототожнює Україну з екзотичною околицею Європи, в своїх суттєвих культурних рисах майже нічим не відмінною від Росії. Існує в цивілізованому світі великий невдоволений попит на будь-яку інформацію про Україну, насамперед в тих колах, які готові підтримати українську боротьбу за незалежність і демократію.

Треба визнати, що і в українському суспільстві ознайомленість із власними культурно-політичними традиціями залишає бажати кращого. Це знаходить вияв сьогодні у зв’язку із зростанням політичної культури суспільства, яке все більше структурується не на почуттях особистої довіри чи недовіри персонально до того чи іншого діяча, що відділяють "своїх" від "чужих", а на певних ідейних принципах. Слово "Україна" пов’язане з досить сильними емоціями, і це дуже добре; але ще треба знати, що таке "Україна".

Нарешті, не слід ігнорувати реальних і потенційних друзів України в російському середовищі. В російській спільноті ще живі традиції боротьби "за нашу і вашу свободу", хоча вони й придушені панівним російським націоналізмом або й стадною ксенофобською свідомістю. Адже об’єктивно Україна знаходиться сьогодні в перших рядах боротьби за європейські цінності не тільки на теренах колишнього СРСР, але й скрізь, де відстоюється свобода, справедливість і солідарність.

Можна очікувати, що агресивна антиукраїнська політика керівництва Росії буде мати все нові продовження і розширення і в нашому національному, і в світовому інформаційному просторі. Зокрема це стосується історико-культурної проблематики, де великодержавно-шовіністичні концепції віддавна використовуються для обґрунтування всесвітньо-історичної місії Російської імперії.

Пропонується здійснити ряд заходів, спрямованих на підтримку і посилення позицій і престижу України як держави європейської за традиціями, ціннісними орієнтаціями та національними інтересами. Існують вузлові моменти, навколо яких точаться дискусії в науковому та колонауковому світі і які мають пряме відношення до політичного протистояння наших днів. Бажано максимально використати досягнення вітчизняної академічної науки для зміцнення позитивного іміджу України як ланки світової цивілізації, природного союзника всіх, хто захищає демократичні засади суспільного життя.

Насамперед йдеться про популяризацію і пропаганду уже наявних здобутків у вивченні української культурної історії. На жаль, вони мають переважно академічну форму або публікуються в періодичній пресі, де швидко зникають з ужитку. Варто було б підготувати спрямовану на ознайомлення з історією та сучасністю України серію науково-популярних видань брошурного типу, до написання яких були б залучені і відомі науковці, письменники або журналісти, і молоді автори. Поширювати такі праці можна і в електронному вигляді. Підготовку проекту такої серії науково-популярних видань і поточну роботу над ними найбільш компетентно могла б виконати Національна Академія наук України.

Наступним етапом могла б бути підготовка телефільмів на тематику, окреслену для брошурного варіанту. Варто було б підтримати в цьому напрямку телеканал "Культура"; аналогічні канали на Заході користуються великою популярністю. Слід продумати можливості науково-популярних публікацій, призначених для дітей і юнацтва.

В Україні уже опубліковано чимало добрих видань, серед яких особливо варто відзначити енциклопедичного типу багато ілюстровані україномовні книги видавництва "Балтія - друк". Ці і скромніші публікації давно заслуговують на переклад на європейські мови. Корисно було б підготувати список українських видань про Україну, її гуманітарну, наукову та технічну культуру, які були б першими кандидатами на переклад.

В процесі підготовки публікацій можна провести ряд наукових конференцій, присвячених аналізу культурної спадщини України, її зв’язкам з світовою культурою, її сьогоднішнім здобуткам. Бажаною була б участь в таких конференціях авторитетних зарубіжних вчених. Досвід подібної співпраці в Україні, в нашій академічній науці багатий і має бути використаний. Через певний час слід було б провести наукову конференцію з першими підсумками досліджень, матеріали якої мають бути опубліковані.

Різноманітність пропонованих заходів і публікацій має бути об’єднана спільною концепцією, що охоплювала б увесь матеріал. Плануючи напрямки публікацій, потрібно мати на увазі, що орієнтовний читач не знає українського матеріалу, але цікавиться і ним, і загальними проблемами, спільними для різних епох і різних національних культур.

Наведемо декілька прикладів тематики пропонованих публікацій.

Предметом дискусій є зокрема проблема української національної території - просто кажучи, питання, що таке "наша земля". Першим обов’язком кожної держави є захист її території, тобто забезпечення безпеки її кордонів. Але справа кордонів має і моральнісний бік, адже громадянин має бути готовим жертвувати чимось (а то й життям) за рідну землю. Виникає питання: чи йдеться про так звану етнічну територію, чи територію в адміністративно-політичному розумінні? Відповідь на питання залежить від того, як ми розуміємо термін "нація": як етнічну одиницю чи як політичну націю. Нація як етнос має свою етнічну територію, як політична нація -закріплену міжнародними угодами територію політичну. Історично європейські держави складались таким чином, що їх кордони визначались як похідні від етнічних меж розселення. Отже, первинним є етнос і етнічна територія. Сьогоднішні політико-правові уявлення виходять із принципу недоторканості кордонів; первинним вважається принцип політичного громадянства, і проблеми самовизначення етносу підпорядковані загальним принципам толерантного співжиття, демократичного устрою політичної нації, забезпечення прав і свобод людини.

Історія українського етносу та його етнічної території має бути висвітлена з особливою делікатністю, враховуючи можливі резонанси.

Поза сумнівом той факт, що Крим є етнічною територією кримських татар. Український степ до кінця XVIII ст. , до його колонізації, належав як степовикам-кочовикам, так і найбільш відчайдушним землеробам-українцям. Колонізація степу планувалась Катериною ІІ як утворення зросійщеної території "Новоросія", заселеної переселенцями з колишніх турецьких володінь ("арнаутами") та іншими уламками етносів; вийшло, однак, інакше - основним населенням степової України стало українське землеробське населення. "Новоросія" залишилася бюрократичним проектом, зруйнованим хаотичними етнічними переміщеннями, пр. чому, як свідчать документи, в колонізованому Півдні переважали українські елементи. Спроби реанімувати імператорську утопію, наповнити її етнічним змістом виявилися невдалими.

Всі ці процеси досить добре досліджені українськими вченими, йдеться про належну інтерпретацію результатів та їх пропаганду .

Не зовсім ясно, які часові рамки відділяють українську культурно-політичну спадщину. Між тим і в правовій, і в масовій свідомості повинно бути присутнім поняття "своя земля". Питання має і часовий вимір. З яких часів можна вважати "своїми", українськими землі, освоєні нашими предками?

З одного боку деякі українські діячі схильні ототожнювати праукраїнців з усіма етносами, які населяли нашу нинішню етнічну територію ("ми жили тут вічно", як висловився один політик). Особливо гостро останнім часом подібні проблеми постають у зв’язку з інтерпретацією Трипільської культури. З іншого боку історія, археологія, лінгвістика свідчать про порівняно пізню появу слов'ян на нинішніх землях Східної Європи - приблизно в середині першого тисячоліття н.е. Справа ускладнюється у зв’язку з тим, що терміни "Україна", "український" в сучасному розумінні з'являються взагалі зовсім недавно. Чи можна вважати попередників слов'ян на українських землях "нашими предками"? Чи можна вважати українцями чи пра- або прото-українцями людей, що так себе не називали? Будь-які примітивні спроби продовжити український родовід куди-небудь до верхнього палеоліту використовуються і будуть використовуватися для компрометації цілком здорової наукової тенденції встановити історичні корені українців, як і будь-яких соціальних і етнонаціональних структур і груп. При цьому вже за давньою звичкою вираз "стародавні українці" сприймається як іронічний, тоді як "древние русские" посмішки не викликає. За спробами "вкоротити віку" українському етносу стоять намагання зобразити взагалі українство і українськість кон'юнктурною "політичною вигадкою".

Спокійне академічне обговорення подібних проблем, уточнення основних понять необхідне для розв’язання цілком практичних політичних ситуацій сьогодення. Воно не повинне мати мітингового характеру; у нас є достатньо кваліфікованих науковців, які здатні - в взаємодії з зарубіжними колегами - сформулювати і обґрунтувати науково найкоректнішу точку зору.

В більш загальному плані питання етногенезу України ставиться у зв’язку з проблемою "Захід - Схід". Чи належить Україна до культур - в тому числі владних культур - Західного типу, чи ближча вона до Сходу, а чи займає якесь проміжне місце?

Переселення цілих етносів та етнічних груп є правилом для певного щабля культурного розвитку. При цьому можливі були або витіснення (а то й винищення) корінного населення, або співжиття з ним з можливою подальшою асиміляцією. На теренах України, як і на інших теренах, мали місце обидва варіанти. Так, скіфи й сармати - предки сучасних осетинів, попередники українців в степових районах південного сходу Європи - безумовно належали до "Сходу", до "Іранведжу" - іранського світу. Однак, величезний пласт мовних запозичень, зокрема в лексиці релігійно-міфологічній, кількість пам'яток, а також чисельність іранських топонімів свідчить про те, що взаємодія степняків - іранців та прийшлого слов'янського населення була радше співжиттям, в ході якого передавались важливі культурні традиції. Попередниками і сусідами слов'ян, як встановили В.Мартинов, О.Трубачов, В.Топоров, К.Тищенко та інші, були в різний час і на різних територіях також кельти, італіки й германці. Таким чином, проблема генезису європейських цінностей, проблема "Схід - Захід" на давньому українському матеріалі виглядає як проблема засвоєння і взаємодії з Європою та Азією задовго до нової ери.

Широке обговорення результатів досліджень, з якими достатньою мірою сьогодні ознайомлені переважно вузькі спеціалісти, сприяло б не тільки загальному культурному поступу, а й престижу української науки в міжнародному середовищі.

Вивчення минулого дозволяє відповісти на питання, який смисл мають для сьогодення події давнини, що і як мусимо зберігати в колективній пам'яті, що маємо простити і що маємо забути.

Загальновизнано, що історія має справу не просто з фактами, а з ментальністю тієї чи іншої групи людей в ту чи іншу епоху. Аналіз культурних взаємовпливів неминуче підводить до дискусій на теми природи національної та епохальної ментальності. Термін "українськість" не повинен викликати сумнівів, незважаючи на його метафоричність і розпливчастість, бо "українськість" і є "українська ментальність". Вітчизняна історична наука подолала багато "білих плям", однак, вивчення ментальностей конкретних націй, зокрема української і російської, в конкретні епохи залишається актуальною проблемою. Тим більше, що - як і всяка невизначеність - неясність проблеми ментальності тягне за собою в колонауковій літературі безвідповідальні спекуляції.

По суті до проблеми ментальності примикає і проблема "русского мира", яка належить сьогодні до найгостріших політичних проблем. Концепція "русского мира" справедливо розкритикована в нашій літературі як ідейне прикриття імперських амбіцій політичного і церковного керівництва сучасної Росії. Тут ми бачимо відродження давно забутих архаїчних стандартів мислення, несумісних із сучасною наукою.

Слід, однак, мати на увазі, що концепція "русского мира" є вульгаризованим повторенням історико-культурної гіпотези "євразійства", що свого часу активно обговорювалась в літературі, в тому числі і науковій, і політичній. Біля витоків "євразійства" знаходяться такі великі постаті, як Ф.М.Достоєвський та Н.Я.Данилевський. Концепцію цю розвинула в 20-30-х роках минулого століття група російських вчених - гуманітаріїв: до неї входили князь Н.С.Трубєцкой, П.Н.Савіцкій, П.П.Сувчінскій, Г.В.Вернадський, Р.О.Якобсон, П.Г.Богатирьов та ін., що опинилися після Громадянської війни в "білій" еміграції. В наш час симпатії до "євразійства" висловлювали Н.І.Толстой, В.Н.Топоров, Л.Н.Гумільов. Вже побіжний перелік імен свідчить про те, що течія "євразійства" ґрунтувалась на глибоких проблемах сучасної гуманітарії, і критичний аналіз "євразійської" концепції культури не може обмежуватися поверховим рівнем критики. Свою політичну орієнтацію євразійці визначали як приналежність "не до білих і не до червоних, а до росіян" (Трубєцкой). Той світогляд і ту ментальність, яку вони аналізували і репрезентували, "євразійці" характеризували як властиву особливому типу цивілізації, що не може бути зведена ані до європейської, ані до азіатської складової. "Євразійці" вступали в гостру полеміку з українськими діячами (Н.С.Трубєцкой - Д.І.Дорошенко), оскільки з їх точки зору українська ("малоросійська") культура є не більше ніж недовговічною редакцією "загальноросійської". Саме на моделі "євразійства" як ментальності побудовано сучасну концепцію "русского мира".

Полеміка з "євразійцями" повинна враховувати їх досягнення не тільки в спеціальних областях - лінгвістиці, історіософії, фольклористики, музикознавства, географії тощо. В сфері гуманітарії "євразійці" розвинули методологію структурного аналізу, що дозволила розв’язати ряд складних проблем соціально-економічного та гуманітарного циклу. Зокрема в працях князя Н.С.Трубєцкого проаналізовано взаємовпливи на глибинному рівні таких мов, які належать до різних мовних сімейств і зблизилися лише завдяки історичним обставинам (ідея "мовних союзів"). Паралельні явища в лінгвістично віддалених мовах, як, наприклад, слов'янські і тюркські, свідчать в даному випадку не про спільність походження, а про результат історичної взаємодії їх носіїв. Загальна програма, висунута "євразійцями", виявилась надто штучною і натягнутою і в великому рахунку як загальна гуманітарна теорія провалилася. Однак, як чесні науковці "євразійці" показали глибинні основи близькості світоглядних підвалин Московського великого князівства і татаромонгольських уявлень про владу, що дещо несподівано виявилось вкрай актуальним сьогодні..

Для не було спірним питанням європейське оточення східного слов’янства, можна сказати, європейська ментальність і західні ("романо-германські") впливи на слов’янство. За аналогією з чисто лінгвістичним явищем "мовних союзів" "євразійців" розглядали зближення російської моделі влади з татаромонгольською. Як приклад органічної єдності російських і монгольських владних стандартів Трубєцкой наводив владну культуру монголів часів Чінгізхана, який, на думку історика, належить водночас і до татаромонгольської, і до руської державницької традиції.

Імперський традиційний тягар не сприймався "євразійцями" як негативна характеристика епохи і російської ментальності - радше як дійовий засіб акумуляції культурних досягнень. Однак, матеріал, на який спиралися культурологи "євразійського" кола, говорить про типологічну близькість владної культури, що запанувала в Московському князівстві, саме до східних азійських варіантів.

Варто зазначити, що в працях сучасного російського історика І.Н.Данилевського показано відмінність "південного", Київського типу владних відносин від Московського. Як зазначив ще В.Ключевський, в ментальності київських князів XIII ст.. відбувся поворот, що виразився в зміні цінності Київського княжого престолу. Якщо Юрій Довгорукий, як і інші провінційні князі, прагнув захопити владу в столиці - Києві, то його син Андрій Боголюбський віддав перевагу провінційним Суздалю і Володимиру-на-Клязьмі, оскільки там, на околиці слов'янського світу, та ще й у місті без вічових "протодемократичних" традицій, він міг досягти абсолютної влади. Традиція абсолютизації великокнязівської влади ще більш посилилася і набула азіатського деспотичного характеру після монгольського нашестя.

Таким чином, на прикладі зміни одного з найважливіших компонентів ментальності - уявлень про владу людини над людиною, про характер підкорення і послушенства - можна охарактеризувати теоретичну проблему влади в цілому, можна показати особливості владної і жертовної парадигми в російському, українському, польському тощо суспільстві, можна аналізувати конкретний історичний матеріал.

Наведені приклади дозволяють уявити, в якому руслі бажано виконати пропонований проект. Кожна з позицій, включених до плану дослідницької, науково-популярної і видавничої роботи, повинна стати центром пошуку, що включав би свої теоретичні узагальнення - розв’язання задач, елементи науково-популярних нарисів, свій ілюстративний матеріал.

В план підготовки матеріалів мають входити і брошури, які характеризують сьогоднішній рівень науки, техніки і мистецтва в Україні. Брошури, присвячені окремим галузям інтелектуального життя, повинні бути достатньо яскравими і не надто нагадувати рекламні публікації. Конференції, якими буде супроводжуватися науковий пошук, мають бути достатньо популярними, щоб їх могли зрозуміти пересічні журналісти і гуманітарії, і достатньо глибокими, щоб можливе було співставлення стану і рівня розвитку матеріальної і духовної культури України з рівнем сучасних розвинених держав. Вони можуть супроводжуватися виставками різного роду, в тому числі і виставками книг. Можна знайти багато способів привернення уваги громадськості до проблематики, так чи інакше пов’язаної з престижем української науки і української державності.

13 04 2022