www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Портников

Із Вітаутасом Ландсбергісом, який перетворився на справжнього патріарха центральноєвропейської політики і відзначив своє 90-річчя під оплески співвітчизників, я познайомився ще до того, як Литва відновила свою незалежність, а Ландсбергіс став головою її відновленого сейму – фактично першим главою суверенної держави після знищенного більшовиками Антанаса Меркіса.

Знайомство це сталося на першому з'їзді народних депутатів СРСР, куди я не встиг акредитуватись. І я попросив свого старшого друга, народного депутата від «Саюдіса», знаменитого єврейського письменника Григорія Кановича оформити мене своїм помічником, щоб я міг ходити на з'їзд. Очевидно, що у цьому статусі – помічника народного депутата СРСР від Литви – я багато часу проводив не лише з українськими, а й з литовськими депутатами. Тим більше, що литовська делегація відрізнялася від української якісно. Ми мали кілька депутатів-демократів, які вели непросту боротьбу із партійним «бетоном». А у Литві «Саюдіс» перемагав – був тріумф на виборах народних депутатів СРСР, і можна було не сумніватися, що й на виборах до литовської Верховної Ради прихильники незалежності отримають більшість.

Ландсбергіс уже був головою «Саюдісу» – формальним і неформальним лідером депутатської делегації. Не приховуватиму, що я поставився до нашого знайомства дещо насторожено. І ось чому. Коли я їздив до балтійських країн, то зустрічався там із литовськими активістами руху за незалежність – і у Вільнюсі, і у Клайпеді, і на установчому з'їзді Народного фронту Естонії. І всі вони були молодими, майже моїми ровесниками. А Ландсбергіс видавався мені літнім чоловіком. Цей погляд можна вибачити – мені тоді щойно виповнилося 22 роки, і я не розумів, чому ж це така літня людина має керувати таким молодим рухом.

Але він мене підкорив. Те, що багатьом здавалося його недоліками – вічна іронічність, безкомпромісність, готовність йти вперед безоглядно – я якраз вважав абсолютно необхідними якостями у нових обставинах. Я був просто захоплений. Ще я радів, що з ним можна було говорити про Чюрльоніса. Великий литовський художник і композитор був моїм героєм з дитинства саме тому, що його образ втілював у собі те, що здавалося єрессю у «радянському» мистецтві – і те, що литовцям вдалося відстояти. Музика Чюрльоніса та його задумливі картини в музеї у Каунасі підготували мене до зустрічі зі світом культури, відгородженим від нас «залізною завісою». А Ландсбергіс до політики займався саме Чюрльонісом, і ця любов залишилася з ним назавжди. Тому мені здавалося приголомшливим успіхом, що можу розмовляти з політичним діячем про музику, – а його, можливо, дивував такий збіг інтересів із юним українським журналістом – все ж таки він ще не був Ландсбергісом, за яким бігали натовпи моїх колег, до відновлення незалежності Литви залишалися місяці…

Ми зрідка гуляли у перервах між засіданнями з'їзду, і тоді в Олександрівському саду неподалік Кремля і відбулася одна з найважливіших розмов у всьому моєму житті. Ландсбергіс сказав мені, що після перемоги на парламентських виборах «Саюдіс» оголосить про відновлення незалежності Литви, він не чекатиме і радитиметься про такий крок із Горбачовим. Я з дитячою самовпевненістю сказав йому «професоре (ми всі його тоді так називали), але ж для того, щоб Литва стала незалежною, недостатньо ухвалити рішення про відновлення незалежності Литви. Щоб Литва стала незалежною, необхідно, щоб зник сам Радянський Союз».

Тоді він уважно подивився на мене і сказав «що ж, тоді ми зруйнуємо Радянський Союз».

Це була дуже спокійна і дуже впевнена відповідь. І я йому якось одразу повірив. Я просто відчув, що цього разу це буде можливо. Що нам це вдасться. Що це чудовисько перестане нарешті існувати – просто здохне. А для мене це, звичайно, означало не тільки відновлення незалежності Литви. Для мене це означало відновлення незалежності України. Для мене це означало, що здійсняться мої мрії та переможе справедливість. Але що я міг зробити – зовсім юнак, студент, журналіст, а не політик. І більшість мешканців моєї власної країни моїх надій не поділяють. І ось переді мною людина, у руках якої – ключ до майбутнього моєї власної держави. І до мого власного майбутнього також. Яке щастя!

Коли за кілька десятиліть я нагадав Ландсбергісу про нашу давню розмову, він лукаво подивився на мене і запитав «а що б ви хотіли, щоб я вам тоді відповів?» І я раптом зрозумів, що він тоді відповідав мені вже як політик, а не як професор музики. Він не хотів розчаровувати мене в моїх юнацьких надіях. Але все вийшло саме так, як він і сказав. Бо це була правильна формула!

Тому сьогодні, коли я говорю про те, що на одній політичній мапі не вживуться суверенна Україна та шовіністична Росія, – це також правильна формула. Перемога України – це ключ до майбутнього. І питання навіть не у тому, у яких територіальних кордонах збережеться Росія після своєї поразки. Річ у тім, що вона перестане претендувати на чужі території. А для будь-якої шовіністичної держави відмова від розширення – це шлях до загибелі.

У 1989 році ключ до майбутнього був у руках литовців, Вітаутас Ландсбергіс просто уособлював їхню готовність за це майбутнє боротися. 2022 року цей ключ опинився в руках українців. Я знаю, що ми зможемо відчинити замок.

23.10.2022

https://zbruc.eu/node/113519