|
Віталій ПортниковРік очікуванняЧудовий німецький письменник Ліон Фейхтвагер відомий трилогією «Зала очікування», написаною саме у епоху остаточного перетворення Німеччини на гітлерівський Рейх. Сама атмосфера цих
книжок – атмосфера нескінченного
очікування, образ вокзалу, від
перонів якого постійно відходять потяги – але тільки сам ти так і залишаєшся у залі очікування, бо зовсім не розумієш, на який поїзд тебе все ж таки запросять. Напередодні свят я зустрічався з колегою з Washington Post, яка приїхала до Києва якраз для того, щоб написати статтю про наші очікування. Ось що ми робитимемо, якщо Росія нападе?
Вже потім я побачив цю статтю
на сторінках газети – вийшла гарна історія
про киян, де не могло бути місця
аналітиці. Тому що я ставив
собі питання: як можна будувати якісь плани, якщо
ми взагалі не розуміємо, яким буде цей напад
і чи буде він взагалі? З таким самим успіхом можна було приїхати
до Афганістану за кілька місяців до його остаточного захоплення «талібами» та поцікавитися у мешканців їхніми планами на найближчий час.
А зараз, власне, перевірити,
як здійснилися ці плани – у тих, хто очікував на перемогу «Талібану»,
і у тих, хто не вірив у її реальність. Адже насправді ми не уявляємо, якою може бути ця війна.
А коли намагаємося уявити, думаємо про минуле. Але кожна нова війна відрізняється від минулих війн саме
тим, що відбувається
у майбутньому. Тому коли
мене запитують, чи вірю я у реальність нового російського нападу, я завжди відповідаю, що ми вже у 2014 році перемістилися до країни, яка щодня, щомісяця, щороку перебуває під загрозою. Ми – не перша і не остання така країна.
Голда Меїр колись жартувала, що в Ізраїлі чудовий клімат, але зиму краще проводити в Йорданії, а літо – у горах Лівану.
І так, ізраїльтяни жили у передчутті
війни з першого дня проголошення єврейської держави. А коли заспокоювалися, відбувалося найстрашніше – як, наприклад, Шестиденна війна або Війна
Судного дня. А коли здавалося, що
перемоги у війнах здобуто і
мир підписано, починався терор. І це, до речі, також один дуже важливий ізраїльський
урок – ціна перемоги. Хто знає, з якими демонами нам доведеться зіткнутися у випадку, якщо ми відновимо нашу територіальну цілісність, і чи не пошкодуємо ми про час, коли виборювали
її відновлення. Ізраїль та Україну багато що відрізняє, але є одна дуже важлива риса: наші вороги завжди хотіли одного – щоб нас не було. На Близькому Сході суть конфлікту завжди була зовсім
не в тому, щоб відновити справедливість і створити арабську державу, а в тому, щоб ліквідувати єврейську. І це ніколи не було
таємницею. Перший голова Організації
визволення Палестини Ахмед Шукейрі, попередник Ясіра Арафата, так і говорив напередодні
Шестиденної війни, що після перемоги арабських країн євреям, що залишаться
живими, дозволять виїхати
до тих країни, з яких вони приїхали – якщо, зрозуміло, буде кому повертатися.
Так, це був ясний, без особливих сумнівів окреслений геноцид – знищення держави та її жителів. Путін, цей сучасний Шукейрі,
теж не приховує особливо, що суть конфлікту на сході Європи – зовсім не якась там шизофренічна безпека нещасної Росії, якій всі загрожують,
зовсім ні! Суть конфлікту – у самому існуванні України. Путін хоче, щоб її
не було, це і є його головною метою, мрією його сірого життя.
І так, можливо, ситуація українців відрізняється від долі ізраїльтян
тим, що у разі перемоги ворогів тут
дозволять залишитися тим, хто зречеться матері
і себе самих. Але решту – тих, хто
захоче просто залишитися українцями, – виженуть чи знищать. І сумніватися
в цьому не варто жодної хвилини. Як і сумніватися, що таких людей, можливо, не більшість населення, але дуже і дуже багато. Мільйони
людей. І саме цим людям
доводиться сьогодні у залі очікування думати про те, як складеться в найближчому майбутньому їхня доля, чи увірветься на вокзал ворог чи не наважиться, зупиниться біля чужих дверей, відкотиться в темінь свого Мордору, причаїться – і чи дозволить його відступ заспокоїти
серцебиття, обійняти домочадців і повірити, що ми можемо покинути
нашу залу очікування, купити
квиток, сісти до вагона і жити
– просто жити без страху і їхати
вперед під нескінченну мелодію «Щедрика». 02.01.2022 |