www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Портников

За кілька годин до того, як українці дізналися про остаточне рішення саміту Європейського Союзу, який надав нашій країні та Республіці Молдова статус кандидатів у члени Європейського Союзу, ті ж європейські лідери змушені були визнати свою поразку у дискусіях про те саме розширення ЄС. Не вдалося розблокувати початок переговорів із Північною Македонією та Албанією, які очікують на це вже багато років. З Північною Македонією – тому що так і не вийшло подолати вето Болгарії, яка має до сусідньої країни претензії історичного та лінгвістичного характеру. А з Албанією просто тому, що ЄС хоче вести переговори з двома балканськими країнами відразу.

Зрештою, ми спостерігаємо ситуацію, коли вступ до Європейського Союзу стикається з дискусіями щодо національної ідентичності. Коли Північна Македонія лише проголосила свою незалежність і з колишньої югославської республіки стала суверенною державою, задля прийняття до міжнародних організацій їй на вимогу Греції довелося змінити національну символіку. Потім заради початку процесу євроатлантичної та європейської інтеграції довелося змінити саму назву країни і з просто Македонії стати Північною Македонією – тільки так Греція погодилася не блокувати вступ до НАТО і ЄС. А коли настав час домовлятися про вступ до ЄС, виявилося, що вже не задоволена Болгарія. Тому що і македонська мова – не македонська, і самі македонці – не македонці, й історія Північної Македонії – це історія Болгарії.

Ставитися до цього іронічно я не став би. Європейський Союз створювався країнами, які зрозуміли, що повага до ідентичності іншого – це наріжний камінь збереження миру на континенті. Але в часи розширення ЄС виявилося, що аж ніяк не всі його нові учасники готові до такої ж поваги, до того, що ЄС є союзом рівних ідентичностей. Я зовсім не збираюся зараз вдаватися в дискусію про історичну правоту, але пропоную уявити, що відчуває звичайна людина, якій у своїй власній країні пропонують послідовно відмовитися від герба, прапора, назви держави, а тепер уже від мови й історії. І це при тому, що людина може просто любити свою мову, захоплюватися рідними поетами й акторами, бачити древні руїни, які, як виявляється, її народу не належать, і взагалі такого народу ніби й немає. Нічого не нагадує?

Коли нещодавно Вселенський патріарх ухвалив історичне рішення про повернення Македонської православної церкви до лона світового православ'я – навіть сама національна Церква залишалася в розколі понад п'ять десятиліть, – виявилося, що питання про статус цієї Церкви її синод має вирішити із синодом Сербської православної церкви. А ось питання про назву Церкви – вже із синодом Грецької православної церкви. Сербська православна церква ще недавно сумнівалася у праві народу Північної Македонії на власну автокефальну Церкву, а Грецька православна церква сумнівається у праві на назву «Македонська православна церква», вимагає, щоб це була тільки Охридська архієпископія. А є ще Болгарська православна церква. У Софії не сумніваються у праві на автокефальність, але вважають, що Македонська православна церква навряд чи може називатися Охридською. Адже Охридська архієпископія – частина болгарської традиції…

Коли я розмірковую про цю колізію, то розумію, що моя власна оптика сприйняття цієї проблеми може виглядати досить спотвореною з погляду грека чи болгарина. Я багато років поспіль відвідував Північну Македонію, вивчав її історію, культуру і журналістику, навіть стажувався у газеті «Нова Македониja». Я розумів, що сусіди можуть довго й завзято сперечатися про історичні колізії, які призвели до появи на політичній карті світу держави Північна Македонія, що вони можуть наполягати на зміні прапора, герба, визначення мови чи змісту підручників історії. Але це не змінює найголовнішого – у Республіці Північна Македонія живуть люди, які вважають себе македонцями. Це – їхня ідентичність, їхнє самосприйняття (звісно, ​​не забуватимемо про значне албанське населення, політична нація Північної Македонії перебуває у процесі формування – проте зараз про «гібридну атаку» на македонську ідентичність говорить міністр закордонних справ Буяр Османі, етнічний албанець). У Болгарії навіть на державному рівні заявляють, що поява македонців є результатом «політичної інженерії». Але, якщо задуматись, поява кожної європейської нації – це результат «політичної інженерії», питання лише у термінах та обставинах. І зневага тих націй, яким вдалося захистити себе та створити власні держави, до тих, хто зробив це згодом, стала причиною багатьох європейських трагедій.

Коли я тільки почав знайомитися з Північною Македонією, то проводив лише одну очевидну паралель із її долею – і це було порівняння з Україною. Одна з моїх статей про незалежність Республіки Македонія так і називалася – «Україна Балкан». Хіба вже тоді не було очевидно, що так само, як є сумніви у македонській ідентичності та самому праві на державність, є сумніви в українській ідентичності і в самому праві на державність. Тільки ось Росія – не Болгарія чи Греція, з нею переговорами не обійдешся, вона готова вбивати та руйнувати, якщо з її ультиматумами не рахуються.

Усім нам потрібно погодитись з однією простою думкою: національна ідентичність – питання власного вибору. Вибору людини та вибору народу.

Як можна знищити це право за допомогою блокади євроінтеграційних переговорів чи – у нашому випадку – за допомогою балістичних ракет?

26.06.2022

https://zbruc.eu/node/112309