www.ji-magazine.lviv.ua

Марко Роберт Стех, доктор славістики, літературознавець, письменник і культуролог; директор Видавництва Канадського інституту українських студій та програми наукових видань КІУСу, включно з «Енциклопедією України в інтернеті» та англомовним виданням «Історії України-Руси» Михайла Грушевського

Нещодавно журналістка газети «День» Марія Чадюк звернулася до мене із запрошенням взяти участь у дискусії українознавців із різних країн світу на тему «Чи змінить ця війна українські студії?» Я одразу подумав, що більш-менш адекватна відповідь на це непросте питання мусить вийти далеко за межі конкретних ситуацій в університетських «вежах зі слонової кістки». Як на мене, процеси, які на нас чекають у цій сфері, та й розвиток подій залежатимуть від ключових чинників, які заторкнуть ціле українське суспільство. Відтак моя відповідь розгорнулися в довші зауваги, які хочу запропонувати на вдумливий розгляд усім, для кого не байдужими є питання, як світ ставитиметься до України та українців, а в цей же час як ставитимемося до концепції України ми самі. Ось деякі мої думки на цю тему...   

— Чи ця війна змінить українські студії? Я переконаний, що перемога України в цій війні, безперечно, помітно вплине також і на розвиток українських студій. Це тому, що подиву гідний і безпрецедентний героїзм української армії та українського народу в цілому на наших очах перетворив Україну на важливого суб’єкта історії та геополітики. Я вважаю, що в даний час глибше мислячій людині на Заході — чи то науковцеві, інтелектуалові, чи то розумному політикові, — уже важко не усвідомлювати, що саме Україна сьогодні творить історію. Що події, які відбуваються на території України, визначають майбутнє Европи, а то й усього світу. Отже, сьогодні до студій України, української історії й культури, а також і до розуміння самої концепції нашої держави не можна підходити так, як це було досі, коли Україну вважали марґінальною країною-культурою, — об’єктом або свого роду «жертвою» історії.

А водночас зі зміною загальних уявлень про Україну паралельно відбувається і другий процес, який також вплине на дальший розвиток українських студій. Це те, що західні країни та суспільства, шоковані крайнім і неприхованим варварством як російської армії, так і цілої російської політичної системи, ба майже всього суспільства Росії, хочуть — бодай якоюсь мірою — дистанціюватися від Росії. Хоча симптоми такої поведінки Росії можна було бачити і в Сирії, і в Чечні, і в інших воєнних зонах, суспільства Заходу просто не хотіли їх помічати — і щойно тепер уже просто таки не можуть не відкрити очей на вражаючий рівень цинізму, жорстокості й нелюдяності в діях Росії та її армії.

Тому, приміром, у Торонтському університеті почалася дискусія про те, чи відомий десятиліттями Центр російських і східноєвропейських студій повинен мати в назві слово «російський». Якщо це слово приберуть (а ще побачимо, чи це станеться), то це буде потужна символічна подія. Ніби символ «деколонізації» наукових досліджень у цьому Центрі. Хоча, звісно, треба буде дивитися далі: яким буде конкретний зміст цієї зміни. Чи зміниться реально «розклад сил і впливів» у Центрі? Бо в Торонтському університеті, як і в інших західних університетах, я б сказав: понад сімдесят відсотків усіх славістичних студій зосереджені на російських студіях. Чи ця ситуація зміниться в майбутньому? Можливо, якоюсь мірою. Чи будуть на нові (доволі нечисленні) професорські посади у сфері славістики наймати не конче русистів, а радше україністів чи спеціялістів в інших ділянках? Побачимо... А чи будуть русисти розширювати свої зацікавлення також, скажімо, на студії України чи Білорусі? Це можливо, навіть імовірно. Адже після теперішньої війни вже навряд чи можна серйозно досліджувати сучасну Росію, не бравши до уваги українського питання... Та лише майбутнє покаже, якою мірою системні зміни у тому напрямі в західних університетах насправді матимуть місце...

Та й те, наскільки такі зміни будуть кардинальними, залежатиме від багатьох чинників. Насамперед від того, у якому стані Росія залишиться після війни. Якою мірою зможе зберегти свою силу, престиж і реальні (на сьогодні дуже значні) впливи на Заході. По-друге, яка буде міжнародна ситуація, бо після теперішньої ейфорії й одностайної підтримки України може початися певний відкат, частковий відступ назад. Адже ця ситуація далеко не завжди «вигідна» для багатьох країн, які були в близьких із Росією взаєминах.

А у сфері науки слід пам’ятати те, що більшість спеціалістів-русистів роками творили свої професійні репутації, пропагуючи ідеї й погляди, які ніяк не співпадають з образом Росії, який став яскраво очевидним у цій повномасштабній фазі війни проти України. То чи будуть ці науковці тепер кардинально переглядати свої погляди? Невже будуть заперечувати те, що авторитетно стверджували й писали раніше? Можливо, деякі це зроблять, але я здогадуюся, що це будуть далеко не всі. А у студіях літератури чи культури ті, хто досліджував, скажімо, російську літературу ХІХ ст., тих же Толстого чи Достоєвського, — чи вони взагалі змінять що-небудь у своєму підході до розуміння природи «великої російської культури»? Я, на жаль, сильно в цьому сумніваюся... І вже не кажу про нечесних науковців та пропагандистів, які були (й досі є?) під безпосереднім впливом російських та проросійських сил і структур — а ті сили й структури мали (і, либонь, досі мають) значну вагу в деяких колах та університетах...

З огляду на все це, я особисто переконаний в тому, що справжня «війна» за українські студії, за зміну поглядів на українську історію і культуру, перезавантаження парадиґми знань про Україну й місце українців у світі — почнеться щойно після нашої перемоги в конкретній війні на полі бою. Звісно, це не буде війна в сенсі нищівної якоїсь битви — навпаки, це має бути принципово конструктивний, високоінтелектуальний і творчий процес! — але, тим не менш, це буде дуже серйозна і копітка боротьба, в якій ми зустрінемося із серйозним опором. Не лише з боку тих, які цілеспрямовано намагатимуться пропагувати старі проімперські, проросійські наративи, а й просто навіть з «опором матерії», з інерцією, ентропією, з небажанням кардинально міняти свої уявлення й навчитися чогось нового, із відмовою думати по-іншому. Я передбачаю, що ця праця вимагатиме від нас не менших зусиль і не меншої посвяти, ніж теперішня реальна війна. Лише це буде «битва» на іншому рівні, в іншому вимірі діяльності.

А справа ще в тому, що, на мою думку, до цієї «війни» на інформаційному фронті, яка нас чекає, — до цієї «наукової боротьби», — Україна помітно менш готова, ніж до воєнних дій на полі бою. Адже Україна вже достеменно змогла створити не те що добру, а просто таки фантастичну високопрофесійну армію! Мало того, українці яскраво виявили подиву гідний рівень національної солідарності — доказали, що ми створили потужну політичну націю! А це надзвичайно велике досягнення, причому дослівно останнього часу! Але...  

Але якщо говорити про культуру, про рівень національної самосвідомости, глибших знань та розуміння своєї історії, суті того, що таке Україна, чим саме вона неповторна в світі, якщо говорити про свідомість своїх, мовити б, національних архетипів — то в цій сфері ситуація в Україні та й серед українців у світі значно складніша. Таких знань на свідомому, глибоко осмисленому рівні переважній більшості українці ще, на мою думку, дуже бракує. Тобто ще нема зараз в українському суспільстві, мені здається, тієї «критичної маси» носіїв глибокої «національної самосвідомости», яка то (критична маса) визначила б загальну опінію всього суспільства. Переважна більшість українців іще реально живе — як на свідомому, так і на несвідомому рівнях, — набором завчених колоніяльних стереотипів.

Одним словом, якщо українці доказали, що ми вже політична нація — то, на мою думку, ми ще досі не стали нацією культури, несхибно свідомою того, хто ми такі та яке наше місце у вселюдській спільноті. А без такого усвідомлення ота «битва за нову парадиґму знань про Україну», про яку я казав, навряд чи може бути повністю успішною... 

А в такому випадку, що, на мою думку, нам треба буде робити заради тої нашої боротьби за нову концепцію України у світі, тобто і докорінної зміни в ділянці українських студій?

По-перше, ми змусимо творити нові ґрунтовні наукові праці про всі аспекти України. Самозрозуміло, як в Україні, так і на Заході. Ці нові праці мусять бути достатньо вагомими й переконливими, щоб могти захитати, а згодом і змінити ті століттями формовані стереотипи, за якими західний світ сприймає Східну Европу, а відтак і розуміє загальносвітову історію й культуру. Нам доведеться авторитетно поставити під сумнів деякі основні тенети сучасних західних уявлень про Україну і схід Европи. І це треба буде зробити не на рівні простеньких пропаґандистських заяв чи мемів, які залюбки поширюють по ФБ, та які нікого (крім, може, самих українців) ні в чому не переконують, — а на рівні сумлінних високоінтелектуальних студій.

Знаєте, наприклад, як довго довелося українським і не лише українським науковцям на Заході переконувати англомовний науковий світ відмовитися від уведеного російськими вченими терміну «Kievan Russia» і сприйняти «Kyivan Rus'»? На це пішли послідовні зусилля трьох поколінь науковців! А ще й далеко не всі сприйняли цю зміну. А тут ідеться лише про слово «Rus'», що його й так більшість англомовних людей не розуміє як слід і далі асоціює з Росією, а не з Україною... А нам треба буде ще переконати значно більше людей, і не лише в англомовному світі, що «Русь», ба навіть «Росія», мають, в суті речей, дуже мало спільного з концепцією та історією «Московії». Що ці терміни (безперечно «Русь» — але й «Росія» певною мірою також) — це, по суті, українські конструкти. В інакшому разі Захід ніяк не зрозуміє, як може бути так, що історія Київської Руси – це ж насамперед історія України...

Інший приклад: ми мусимо пояснити світові, що культура Російської імперії — це аж ніяк не те саме, що культура російська (вже й не кажучи про культуру московії), а що в цій імперській культурі є дуже значний елемент, який належить нам, і без якого сучасної України неможливо як слід збагнути. І так далі... Усі ті та сотні інших принципових питань і проблем вимагатимуть дуже солідного обґрунтування, але й насамперед того, щоб ми самі ці питання дуже глибоко осмислили і чітко їх для себе пояснили...

В даний час ми (себто загальна українська спільнота) займаємося дуже поверховим передаванням інформації. Це інформація на рівні згаданих картинок-мемів і коротких відео-анімацій чи проєктів на зразок «історія України за десять хвилин», «10 найважливіших подій, дячів... і т. п.». Це, може, й добре на певному етапі і для певного типу людей, які питанням історії України та намаганням пізнати та зрозуміти суть української історичної долі, культури, ментальності тощо ладні присвятити не більше тих 5-10 хвилин. Це люди, для яких (ніде правди діти) ця тема не дуже важлива, марґінальна — просто тимчасове зацікавлення, яке може втримати увагу на короткий час. Для справжніх змін у тому, як світ мав би бачити й сприймати Україну та наше місце в світовій історії, цей підхід зовсім не підходить. Тут треба принципово іншого типу мислення, іншого рівня мовлення та передавання інформації.

Нам треба буде творити наукові, інтелектуальні та культурні «продукти» (а всі ці різні аспекти «духовного виміру України» поєднані і дуже важливі) на такому рівні, щоб ми могли переконати провідних інтелектуалів, учених, мислителів, творців культури та культуртреґерів, які ставляться до «нових істин» серйозно та, як правило, дуже скептично. Правда, звісно, тих, які не упереджені, які відкриті до змістовних дискусій і до нового розуміння світу на основі серйозних аргументів.

По-друге, іншим нашим завданням буде розумне стратегічне залучення в дискурс того, що в нас уже існує. Бо, самозрозуміло, не все конче потрібно починати з нуля, не про все треба писати нові студії. Дуже багато цінного у нас вже є: як в україномовному просторі, так і в англомовному та в інших мовах. Нашим завданням буде тепер,ув нових обставинах, ці книжки, матеріяли тощо поширити значно масштабніше, аби вони мали більший резонанс у світі, який нарешті більш-менш готовий їх сприйняти й почати розуміти.

Якщо говорити про українські студії на Заході, то за останніх 50-60 років, насамперед зусиллями науковців української діяспори, створено масу важливих високоякісних матеріялів. В першу чергу, це видання Гарвардського інституту (ГУРІ) й нашого Канадського інституту українських студій (КІУСу) — та не лише, бо останніми роками інші інституції і видавництва творили цінні праці про Україну. Видавництво КІУС-у загалом видало понад 200 монографій, а серед них такі шедеври, як повне академічне видання «Історії України-Руси» Грушевського. Минулого року ми завершили працю над виданням ключово важливого 2-го тому «Історії», про Київську Русь. Провідний американський спеціяліст назвав цей том «досі найкращою політичною історією територій східних слов’ян доби середньовіччя». Тепер ми можемо цю авторитетну студію початків нашої державної традиції серйозно пропонувати світові. А з часом вплив таких ґрунтовних текстів буде значним серед науковців, які пізніше в тому дусі писатимуть свої праці, навчатимуть студентів тощо. Це ніяк не швидкий процес — це роки, а іноді й десятиліття, але саме отакі фундаментальні процеси породжують справжні тривкі зміни вкорінених стереотипів. Тому ми збираємося поставити цей том та й цілу англомовну «Історію» Грушевського в мережу, щоб до цього шедевра нашої історіографії мали вільний доступ якомога більше людей.

Масштабний «науково-просвітницький» проєкт КІУСу – це «Енциклопедія України в інтернеті», в якій на сьогодні понад 10 000 статтей та маса ілюстрацій, музики, інших файлів. Цей ресурс спрямований на значно ширше коло людей. У минулих роках наш сайт кожного дня відвідувало від 1000 до 1500 відвідувачів із різних країн світу. Але після 24 лютого стало нас читати по 10 000 користувачів у день, іноді 15 000 тисяч, а тепер це число стабілізувалося біля 5000. Я бачу по темах пошуку, що люди прагнуть здобути розуміння сьогоднішніх подій в Україні, скажімо, «Маріуполь» — одна з найбільш відвідуваних статей. Та водночас часто відвідувачі звертаються і до нашої ґрунтовної статті: «Історія України». Вочевидь, є бажання зрозуміти глибші корені того, що таке Україна... Відвідуваність КІУС-івського Форуму про сучасні події в Україні також збільшилася. І все це позитивні тренди, однак я сприймаю це як важливе, але тимчасове явище.

Для нас буде важливо, щоб після того, коли цей тимчасовий сплеск уваги до України як певної сенсаційної теми поступово зникне, — щоб ми все-таки змогли втримати серйозну увагу якомога значнішого числа людей, які б послідовно бажали отримувати авторитетну інформацію про різні аспекти України та про життя українців у світі. Це буде частина тої нашої майбутньої «битви» за увагу ширшого суспільства до України як суб’єкта сучасної геополітики та світової історії й культури. В цьому, звісно, нам була б потрібна допомога, щоб якомога більше людей, приміром, вживали матеріяли ЕУІ для виправляння часто неадекватних статей про Україну в англомовній «Вікіпедії» або ж бодай подавати там посилання на статті в ЕУІ. Нас самих для цього процесу просто не вистачає... А всім нам загалом треба буде домогтися того, щоб світова авдиторія поступово усвідомила, що Україна та її культура, історія, науковий і мистецький вклад у скарбницю людства — це важлива частина світового, себто їхнього власного досвіду і світу. Бодай не менше, аніж російська культура, література чи класична музика, які, завдяки довголітнім послідовним і ефективними зусиллями російських режимів та різних діячів, змогла здобути собі у світі таке престижне місце.

І тут черговий аспект боротьби: по-третє, ця нова «битва» вимагатиме від уряду України серйозної підтримки сфер науки й культури — підтримки, якої на сьогоднішній день, по суті, в Україні на серйозному рівні не існує. Це вимагатиме не лише фінансових вкладів, а й вдумливих інтелектуальних стратегій, себто зміни самого ставлення політичних еліт до питань науки, освіти, культури. Політична верхівка України змусить нарешті зрозуміти, що це неймовірно важливо, аби культура, наука й освіта стали національними пріоритетами не меншою мірою, ніж армія та економіка. Чи зміниться це ставлення?.. Не знаю. Побачимо. Поки що ми маємо в Україні кілька дуже гарних інституцій, таких як Український інститут, але цього замало.

З іншого боку, також і діячі освіти, науки, культури — самі українські університети та наукові інституції — мусять позбутися своїх дуже серйозних хронічних хиб та проблем, а це насамперед корупція й дуже широко розповсюджене, як на цивілізований світ, плаґіяторство. Чи зможуть українські інституції та їхні діячі подолати ці принципові хронічні проблеми?.. Я дуже хочу вірити, що так воно буде... Але водночас я не наївний. Лише майбутнє покаже, як із цим самі українці впораються в реальному житті...

По-четверте, є ще інший вимір цього питання. Для того, щоб наш погляд на історію, культуру й важливість України в світі був почутий міжнародною спільнотою, цю важливу істину мусять спершу збагнути і сприйняти самі українці: всі ми! Нам потрібна бодай базова консолідація навколо тих питань у самій Україні й серед українців загалом. В принципі, це означає, що кожен освічений українець мав би знати бодай основи власної культури, історії, наших міжнародного значення досягнень. І не на рівні підручника п’ятого класу чи якихось загальних труїзмів, а також і не за ще сьогодні дуже живучими в Україні колоніяльними стереотипами. Ні, в ідеалі, ми всі мали б щиро, автентично цікавитися основами нашої живої національної спадщини. А як абсолютне мінімум, критична маса українців мусить серйозно і свідомо визнати, що ці речі надзвичайно важливі для нас заради того, щоб ми не лише вижили як нація, а й стали, по можливості, одною з провідних сил у світі. Якщо цього не буде в самій державі, у нас самих — то із якої причини Україну мали б поважати й Україною мали б цікавитися іноземці? Вони точно не цікавитимуться тим, що для нас самих є марґінальним і неважливим. Тут усе дуже просто — процес будування світового, міжнародного значення України мусить початися від нас самих!

І я добре розумію, що досягнути того буде аж ніяк не легко. Адже крім нав’язливого колоніяльного спадку, з яким нам ще доведеться серйозно позмагатися, та всього іншого, ми всі живемо сьогодні в часи, які є, великою мірою, антиінтелектуальними й антикультурними, коли велика частина людства живе з ментальним наставленням, ніби, мовляв, найскладніші істини слід представляти так, щоби пересічна людина за кілька хвилин без зайвих зусиль все зрозуміла раз і назавжди, а тоді вже й не мусила про це думати, а могла спокійно займатися своїми особистими справами та приємним відпочинком. Я надіюся, що не треба пояснювати, яке короткозоре й неадекватне таке наставлення в контексті тої «битви», про яку я кажу...

Окрім того, ми живемо в час кризи гуманітаристики — не лише в Україні, а й по всьому світі. Ця криза дуже серйозно впливає на українські студії як в Україні, так і на Заході. Ось, скажім, за останні десять років у Канаді зникло чотири посади професорів українських студій у провідних університетах. Коли професори відійшли на пенсію, університети їхніх позицій просто не відновили. Адже університети стали особливо залежними від прибутків зі студентських оплат за навчання; а українські студії, та й гуманітаристика в загальному, не притягають багатьох студентів, бо не дають гарантій майбутніх посад. Тож може бути й так, що в західних університетах поступово узагалі буде зникати славістика, а не лише українські студії. До того варіянта нам треба бути готовими й, приміром, шукати способів фінансування різних програм.

В Україні особливо важливим буде рівень розвитку українських студій і спроможність українських університетів та наукових установ повноцінно спілкуватися з інституціями на міжнародному рівні та реально впливати на світ. Можливо, зарадити цьому можна буде через розвивання активної співпраці з колегами та інституціями з інших країн, хоч би з польськими чи чеськими університетами — себто творити спільні міжнародні наукові групи, проєкти, а може й інституції. В ідеалі, українські наукові й культурні установи повинні розвинути міцну мережу зв’язків по всій Европі, Північній Америці, та й загалом у світі.

А для цього потрібні і серйозна державна підтримка, і стратегія розвитку, і особисті зусилля науковців та культурних діячів, і нарешті – надзвичайно важливо! – як моральна, так і матеріяльна підтримка українського суспільства, яке мусило б сприйняти і зрозуміти, що українські студії, українська культура, наші інтелектуальні ініціятиви — це по-справжньому дуже важливо, а водночас це цікаво й круто, бо це ж ми! Це наша «колективна особистість» має виявити себе перед світом! Це ми, які вже вибороли собі героїзмом українського народу право бути собою в геополітиці, право бути суб’єктом історії — повноправними, повноцінними громадянами світу, — ми тепер відтак маємо реалізувати свій потенціял у співпраці зі світом як неповторна конструктивна, культурна нація, рівна серед рівних!

У цій війні українці показали, що можуть неймовірно сміливо й віддано боротися за свої домівки. І це чудово! А після нашої перемоги нам треба буде продовжувати будувати й збагачувати нашу спільну «домівку», нашу українську цивілізацію.

Я ще на кінець хочу сказати щось більш далекосяжне, та водночас контроверсійніше. Ігор Костецький — блискучий, але досі замало відомий в Україні український інтелектуал, колись в одному з есеїв висловив думку, що якщо Україна й українська нація не знайдуть для себе вселюдської місії — того, чого ніхто інший не міг би у світі здійснити, — тоді вони, по суті, не мають права на повноцінне незалежне існування. Він сам запропонував (а зробив це на початку 1950-х рр.), що місією України заради добра всього людства могло б бути — невтралізувати нищівний вплив Росії на світову спільноту як на політичному, так і на культурному рівнях. Він вважав, що жодна інша нація не спроможна того завдання здійснити.

Зараз Україна ефективно невтралізує нищівний російський вплив на політичному рівні. Але, як на мене, після перемоги на полі бою доведеться не менше постаратися досягнути аналогічних результатів на культурному фронті. Але що це практично означає?.. Я особисто вважаю, що перший крок у такій боротьбі — це те, аби українці збагнули самі себе та чітко визначили себе як націю культури. Як на мене, це неможливо здійснити без того, щоб дуже ґрунтовно осмислити наш історичний і культурний спадок і, серед іншого, повернути собі й засвоїти те, що від нас століттями намагалися відібрати різні колонізатори, а в першу чергу колонізатори московські, тобто згодом «російські».

Наприклад, український вимір Київської Руси. Він досі в нас не осмислений як слід. Він далеко не в усьому нам відомий. Він не усвідомлений, а відтак ще не наш. І я не кажу, що нам треба просто автоматично заявити, ніби, мовляв, вся спадщина Київської держави — це Україна. Ні, там же було й багато чого, що було не нашим, або бодай не зовсім нашим — хочби й Андрей Боґолюбський чи Александр Невський. Михайло Грушевський заклав добрі основи такої «дистиляції» українського змісту зі спадщини Київської Руси в згаданому 2-му томі «Історії України-Руси». Нам треба осмислити його думки, але й тоді вже розвиватися дальше в цьому напрямі.

Також конче потрібно повернути наш автентично український вклад у різні імперські культури ХVІІІ, ХІХ, ХХ ст., а насамперед стосовно російської імперії. Крім безперечно визнаної всіма творчості корифеїв української культури, ми мусимо новими очима побачити, оцінити й по-новому сприйняти тих, яких від нас намагалися відібрати і яких іноді ми самі нерозважно повністю відкидаємо, вважаючи їх росіянами. Дарма, що деякі з тих видатних особистостей органічно виростали з ґрунту української культури. Ми не зможемо повноцінно збагнути себе, якщо не повернемо собі бодай частково таких, багато в чому «архетипово українських», творців та мислителів, як Олександр Потебня, Володимир Боровиковський, Памфіл Юркевич, Іван Мартос, Микола Гоголь, Микола Ґе та й дослівно сотні та сотні інших, яких ми часто сьогодні не зараховуємо до нашої національної культури. Та й світ також — за нашої мовчазної підтримки — називає і вважає тих видатних наших предків «росіянами». І світ продовжуватиме це робити, якщо ми суттєво не змінимо ситуації.

Ми маємо від «імперії» забрати «своє» — те, що в неї вклали, нерідко неймовірними талантами, наші предки. Парадоксально, таким чином, ми поступово обезкровимо імперську ідею. Поки імперський культурний простір залишиться таким, яким був, насамперед у сфері «великої російської культури», ми матимемо постійні проблеми з «імперією». «Імперія» раз-у-раз ітиме на нас реальною війною, аби нас «повернути в своє лоно». Але якщо зможемо успішно забрати з того культурного «силового поля» наш український вклад у нього, то з часом нащадки Московії просто уже не зможуть спокійно почуватися в тому культурному просторі, спиратися на нього, вважаючи, що він нібито «ісконно» їхній. Вони змушені будуть шукати своїх коренів у ньому — уже поза «чужим для них» Києвом, та й навіть за межами дуже потужної свого часу української еліти Петербурга тощо. Й хтозна, може, таким чином вони зможуть знайти там свої справжні, а не крадені корені й культурні джерела? Хтозна, може спроможуться, за висловом Костецького, вперше в своїй історії стати нацією?.. Але це вже їхня справа й проблема. Наша справа – повернути собі те, що органічно наше й співпадає з нашими національним розвитком, аби ця спадщина допомогла нам повноцінно стати собою й рости далі.

А як можна повертати собі те, що від нас віками крали або намагалися вкрасти не так у матеріальному (хоча й в матеріальному теж), як у духовому вимірі?..

Як на мене, цього не можна ефективно досягнути політичними указами, пропагандою, механічними фразами на зразок: «Київська Русь – це Україна», — чи включанням списків різних історичних постатей у шкільні підручники із позначкою «українець». Як на мене, дуже точне пояснення того, як розвивати взаємини з духовними вимірами культури, знайдемо в нашого Григорія Сковороди. У вступному листі до «Харківських байок», присвячуючи байки своєму другові, він писав: «Не мої це думки і не я їх вигадав: істина-бо безначальна. Але я люблю їх, тому й вони мої. Полюби їх, і будуть вони твоїми».

Саме так, на моє відчуття, можна повертати собі явища культури, які є або мають бути часткою нашого національного спадку. Не порожніми заявами, а сприйняттям і пізнанням їх, здійсненими з любов’ю, автентичною зацікавленістю, відкритим розумом і серцем, а відтак і з глибоким розумінням. Саме таким чином ці скарби нашої історії і культури стають нашим внутрішнім багатством, а ми стаємо водночас і собою, і часткою чогось значно більшого від нас самих. Так цінності національної, а то й і вселюдської культури стають «нашими»...

І я переконаний в тому, що якщо достатньо велике число українців вирішить та зможе отак по-новому поставитись до спадщини нашої історії і багатства культурних надбань (а цей процес завжди починається саме від наших індивідуальних рішень), то це далеко не тільки матиме дуже позитивний вплив на розвиток українських студій, а й кардинально збільшить наші можливості й шанси перетворити Україну в одну з істотних, суттєво важливих культур-країн сучасного світу.

05.05.2022

https://zbruc.eu/node/111762