Марія Титаренко, доцентка Школи журналістики та комунікацій УКУ (викладачка року 2022), поетка, есеїстка, журналістка, медіадослідниця

Війна: точки обнулення

У 2019 році я написала книгу, яка називається “Комунікація від нуля. Есеї для Мані”. Есеї для моєї дитини, яка, коли виросте, сподіваюсь, прочитає цю книгу і теж трішки переосмислить комунікацію. Мої дві доньки, як і мої студенти, навчають мене обнулюватися, перезавантажуватися, починати все спочатку, переосмислювати звиклі явища і поняття, процеси, комунікацію. Те саме робить війна — обнулює, але на інших рівнях і з іншими ефектами. Я запропонувала тему лекції “Війна: точки обнулення”, бо від початку повномасштабного вторгнення почала помічати, що і далі продовжую фіксувати ці “нулі”, процеси обнулення, які під час війни є дуже неоднозначними, різними.

Сьогоднішній лекторій — зріз того, що я вже нарефлексувала і що назбирала. В лекції будуть такі гачки, тригери для переосмислення, для обдумування, для подальшої роботи з цим фактажем, цими нулями, бо попереду ще багато обнулень.

Після повномасштабного вторгнення ми всі дізналися, що таке війна. Ми відчули війну: над нами всіма літали ракети. Я сама бачила ракету досить близько: я ніколи не знала, як виглядає ракета знизу. Це такий чорний хрест, який просто летить, і ти розумієш: якщо ППО його не зіб’є, то цей хрест принесе смерть.

Книга, яка зчинила в мені переворот, — “Доця” Тамари Горіхи-Зерня. “Донбас — це точка обнулення, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані відповіді — там, де все починалося. Там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло”, — читаємо в анотації. Саме на Донбасі авторка книги бачить точку обнулення і точку відліку. Ця книга є такою точкою обнулення, вона дає розуміння, як розрослася ця “пухлина” — війна. Книга дуже добре показує ці процеси, які почалися з Донбасу.

Обнулення зачепило й інші локації. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, це, зокрема, Ірпінь, Буча, Гостомель… Допис письменника Олександра Михеда за 25 лютого сколихнув мережу: “...мінус дім”. Вислів став маркером, коли ми почали втрачати свої домівки, рідних, опору, віру, багато чого… Цей “мінус дім” перейшов далі у поезію, у тексти, у виступи.

Досвіди обнулення читаємо і в “Щоденнику війни” дитячої письменниці Юлії Стахівської. Вона розповідає в них про свою Бучу. У щоденниках чимало зізнань, роздумів про те, що робити далі. Юлія міркує про те, як пошанувати померлих, як працювати з пам'яттю, як маркувати місця загиблих і як створювати власну ментальну мапу. Приміром, чи не створити меморіалу, як-от “камені спотикання”? Це один з варіантів, як маркувати пам’ятні місця, робити наче засічки в пам’яті. Акт пам’яті, який може допомогти відтворити ментальну мапу в новому обнуленому часопросторі.

Ще один рівень обнулення — дім (оцей “мінус дім”), тобто що робиться в домі, який ми полишаємо? Тут, як приклад, вірш Галини Крук про тривожний рюкзак. Ми стали “самі собі докази свого існування”, ми стали ходячими паспортами, свідоцтвами, бо таке в нас обнулення і ми живемо вже в іншому, зміненому, просторі.

Ще одна книга, у якій чимало про обнулення на різних рівнях (речей, голосів, життів, емоцій, часу) — “Бабин Яр. Голосами” Мар’яни Кіяновської. Сама Мар’яна каже, що вона не писала цю книгу, що ці голоси пройшли крізь неї, а вона була лише медіумом, який фіксує голоси. Знакова і значима книга про різні види обнулення в контексті злочину нацистів у Бабиному Яру.

Пауль Целан, поет, може бути прикладом ще одного виду обнулення — мовного. За своє життя він пережив загибель батьків від нацистів, переслідування, табори. Він — німецькомовний єврей, і ця його рідна німецька мова почала розщеплюватися у свідомості поета на мову батьків і мову катів. Так ця мова тебе живить і водночас вбиває. Целан не зміг мирно співжити з мовою, якою він властиво мислив, відтак у поезії його мова починає розлітатися на друзки, ламатися. Як знаємо, Целан покінчив життя самогубством. Ця дилема накладається і на нашу проблему двомовності, на ситуацію російськомовних українців, які послуговуються мовою ворога.

Питання російської мови для українців страшенно дражливе, воно викликає дискусії, де немає однозначних відповідей. Утім, я знаю студентів, які між собою спілкувалися російською мовою, а після 24 лютого припинили це робити. Для них це питання мовної гігієни. Питання мови — обнулення мови ворога на території України — відкрите питання.

Обнулення у комунікації. В англійській мові є слово nonversation — це маркер сучасної доби. Пропоную в українській мові аналог — нікомунікація — це комунікація, в якій ти говориш, а тебе не слухають, в якій ти слухаєш, але не чуєш. Це комунікація без спілкування, яке б мало означати спільне порозуміння. У соцмережах ми маємо цю нікомунікацію, коли “лайкають”, не читаючи, коли поширюють, не дивлячись, коли є “френди”, серед яких друзів немає. Така комунікація завдає шкоди. Один із видів псевдокомунікації — діалоги абсурду. Це маркер наших діалогів, які втрачають сенс, нитку. Це нова точка обнулення, в яких ми часто беремо участь. А проте маємо і дивовижні винятки нікомунікації. Один із них — у репортажі “Де мама” Олесі Яремчук, в якому йдеться про 92-літню пані Софію, яка має деменцію і нічого вже не розуміє. У репортажі є її репліки — по суті, репліки абсурду, які не означають нічого, не містять жодної корисної інформації чи притомного наративу, але саме вони додають життя в цей текст. Це унікальне обнулення з коефіцієнтом корисної дії, з тим, щоб дати нам новий зріз розуміння порушеної проблеми, новий вимір. Голос живої пам’яті, яка вже пішла в забуття.

Обнулення відбувається там, де ми навіть не дуже помічаємо. Йдеться про ненароджених адресатів, про завмерлі вагітності — кожну третю в часі війни (з уривку “Вагітність” К. Єгорушкіної зі “Словника війни”), про діток, які вже не повернуться з “вимушених канікул”. І водночас обнулення часом набуває несподіваного виміру, переходить у плюс, коли інші люди готові компенсувати цей біль і відсутність дому. Як-от проєкт “Ціна війни”: 109 порожніх візочків на пошанування 109 загиблих дітей (Львів, 18 березня) — і порожні візочки на перонах у Польщі в очікуванні на переселенців із дітками. Один і той самий об’єкт — і абсолютно різні значення.

Обнулення імен. Згадаю тут книжку Генріха Олешкевича, видану його дочкою Оленою. Генріх колекціонував вирізки з газет, у яких було розміщено оголошення про зміну прізвищ (тоді такі зміни мали бути оприлюднені в пресі). Олена знайшла ці вирізки серед татових архівів і зробила з них книгу — “Пані КАККІ стає Врублевською. Ремонт прізвищ”. Окрім веселості та розваги, там є й питання до надуми, яке я ставлю студентам: а що спонукало людей змінювати свої прізвища і які саме прізвища вони змінювали? Чому тепер, у часі війни, ми відчуваємо гостру потребу позбутися чужих імен (ми перейменовуємо вулиці, ми повертаємо імена власні) — і чому це важливо.

Обнулення контенту. У соцмережах приховується контент, який порушує політику мереж, зображує заборонену інформацію чи візуал, які є надто “сенситивними”. Це теж певний вид обнулення. Одначе війна сама собою — це вже всуціль сенситивний контент. Приховуючи його, мережі дискримінують право правди на поширення. Як і право правди бути сенситивною, як вона є.

Шукаючи шляхів подолання цифрового обнулення і наповнення наших діалогів якісним контентом, ми з командою волонтерів на початку повномасштабного вторгнення створили проєкт, де намагаємося сформулювати сенсовний контент. Проєкт Post-to-stop-war — це короткі месиджі про війну без розмитих формулювань і підміни понять, які ми супроводжуємо графічним поясненням. Ми відчули, що з війною у світі почалося обнулення розуміння України, картинку якої фреймувала росія. Україна раптом з’явилася на світовій мапі не як якийсь придаток росії, а як самодостатня, сильна, незалежна, історично і духовно багата країна зі своїми культурою і мовою.

Обнулення метафор. У промові в Берліні Галина Крук сказала, що “проти людини з автоматом метафори не працюють”. “Мені шкода, — сказала вона, — що поезія не вбиває”. Як на мене, ними все ж можна воювати і треба. Катерина Калитко переконана, що “чесність поезії лишається однією з її найбільших цінностей”: “Уміння називати речі своїми іменами, готовність читача розуміти м’ясо тексту поза метафорами і готовність поезії це м’ясо запропонувати — це те, що потім буде інструментом автореконструкції, залишить для нас час і самих себе такими, як ми є. Це теж нематеріальна спадщина, за якою ми будемо себе потім відновлювати”. Метафора надії, що визирає крадькома, мов злодійка, з дірки вибитого зуба у хлопчика, який усміхнено дивиться на танк, у вірші індійського поета Соннета Мондала “Ніхто не промовляє за тебе, Сиріє” — працює.

Екзистенційне обнулення. Йдеться про обнулення свого життя наперед, авансом, як це зробив письменник Артем Чех, який воює на передовій. У колонці для “Нью-Йорк Таймс” він написав, що прийняв можливість своєї смерті наперед як доконаний факт: “Перехід цього Рубікону заспокоїв, зробив сміливішим, сильнішим, врівноваженішим. Так має бути й у тих, хто свідомо йде шляхом війни”.

На підсумок. Отже, ми поговорили про різні види обнулення: простору, часу, історії, речей, імен, адресатів, адресантів, комунікації, сенсів, мови, метафор, контенту, обнулення життя. Прикладів із кожного пункту є набагато більше.

Для мене завжди була цікавою тема нульового меридіана в географії. До 1884 року нульових меридіанів у світі було насправді декілька. Мені поняття нульового меридіана корелюється тепер із “нульовим рубежем”, на якому зараз воюють українські війська. Вся Україна зараз перетворилася на нульовий рубіж. Україна є нульовою точкою, обнуленим меридіаном для цілого світу, бо ми розділяємо його, світ, на цивілізацію і варварів.

Серед іншого, цікавим є поняття нульової позиції сприйняття у психології. Це позиція людини, яка не замислюється над тим, що вона робить, яка ігнорує власне сприйняття актуальної ситуації. Нульова позиція, в якій “дуже комфортно” жити. Як на мене, її проявляють українці, які далі говорять мовою ворога, які несвідомо підтримують цю війну або ж несвідомо не підтримують української позиції — а отже, допомагають ворогу.

Питання обнулення залишається відкритим. Чи це фатум, чи точка можливих позитивних змін, які дають нам шанс щось переосмислити, обнулити, почати з чистого аркуша? Шанс усвідомлено творити нові сенси, шанс на перезавантаження?

Лекція виголошена в межах Днів УКУ, 13 вересня, 2022 р.

Занотувала Ірина Василик

27.09.2022

https://zbruc.eu/node/113262