www.ji-magazine.lviv.ua

Каміль Галєєв

Мотивацією Z-війни є не «безпека», «альянси» чи навіть політична приналежність. Це потреба росіян гасити неправильні культурні коди України – зокрема, код свободи, і нав’язувати правильні – імперського підкорення. Ось чому вторгнення має таку широку підтримку російського населення і чому росіяни так легко погодилися на тотальну війну проти України. Дослідник пострадянської Росії Каміль Галєєв вважає, що західним аналітикам, які не були у цьому культурному контексті, буде важко зрозуміти, чому війна є далеко не випадковою примхою одного схибленого диктатора. «Тексти» наводять скорочений переказ його розвідки.

Війна сталася тому, що Росія взагалі ніколи не визнавала існування України. І передусім її не визнавали прославлені ​​культурні еліти. Вони в той чи інший спосіб стверджували або натякали, що Україна є фальшивою нацією з неповноцінною культурою та історією. З їхньої точки зору, найгірше те, що українці могли б виправитися і прийняти кращі російські коди (меми), але відмовляються це робити. У їхній логіці – це країна дещо неповноцінних росіян, контрольована «нацистами», які промивали мізки решті, щоб ті підкорилися. І насправді українці потай хочуть позбутися фарсу «України» і стати нормальними (=росіянами).

Тобто російськість = нормальність. Коли вас русифікують, ви просто стаєте нормальними. Z-вторгнення планувалося як подарунок або гуманітарна операція. Тому український опір такий приголомшливий. Вони (українці) не хочуть бути нормальними!

Українська невдячність і відмова стати росіянами пояснює швидку ескалацію насильства з боку російських військових.

Ось декілька цитат людей, близьких до влади та медіа у Росії:

"Плюнуть, что ли, в Днипро"

До чого тут культурний контекст? Почнімо з Бродського. Він порівняно добре знаний на Заході здебільшого завдяки здобуттю Нобелівської премії з літератури. Але його культурний вплив там, мабуть, недооцінений. Бродський був не просто поетом, він був «останнім великим поетом російського літературного канону».

Ось вірш, який Бродський читав у Пало-Альто у 1992 році. Попри те, що вірш «Про українську незалежність», написаний і опублікований у США, він є, мабуть, найбільш цитованим і найвпливовішим політичним маніфестом пострадянської Росії. Він «супернаціоналістичний».

У цьому вірші Бродський надсилає багаторазові відозви українцям (називаючи їх нецензурно «хохли»). Він:

1.    прямо посилає українців на@й («…Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире, // по адресу на три буквы …»

2.    прогнозує зґвалтування поляками та німцями («…Пусть теперь в мазанке хором Гансы // с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы…»

3.    Цікавиться, «…Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит…»

Після 2014 року цей вірш неодноразово цитували у владних колах і в медіа Росії. Але що мені більш цікаво, так це два останні рядки вірша Бродського. Він дослівно каже українцям:

«Только когда придет и вам помирать, бугаи // будете вы хрипеть, царапая край матраса, // строчки из Александра, а не брехню Тараса».

Маючи на увазі Пушкіна та Шевченка: народних поетів Росії та України відповідно.

Стандарт Пушкіна й альтернатива Шевченка

Пушкіна в Росії називають просто: «Наше все». Все, що було написано до нього, читається освіченими росіянами переважно як історичний артефакт. Він створив канон мови, яку держава в XIX столітті «стандартизувала», почала впроваджувати в навчальні програми.

Зверніть увагу, що будь-які «літературні культури» зосереджені навколо Великого національного поета? Чому? «Великий» тут означає «впливовий». А «впливовий» означає – модель стандартизації. Великий поет = поет національної навчальної програми. Навчальна програма гомогенізує культурний простір і створює монокультуру. Тому, який поет включений у навчальний план, а який ні, — це питання величезного політичного значення.

У межах стандартизації, зокрема мовної та культурної, держава вибирає одну модель і нав’язує її, викорінюючи всі інші варіації. Якщо йдеться про викорінення недрукованих сільських народних мов, процес пройде гладко. Якщо ж про друковані мови, це більш проблематично. Але справжня проблема виникає, коли хтось створює реальну альтернативу офіційній моделі.

І тут ми приходимо до політичного значення Тараса Шевченка. Його альтернатива була не просто лінгвістичною чи культурною. Це також було політична альтернатива. Пушкін підтримував російську імперську традицію. Шевченко відкидав її.

Приміром, як ці два автори ставилися до російського імперіалізму?

Пушкін був «суперяструбом». Під час польського повстання 1830 року він писав: «Мы можем только жалеть поляков. Мы слишком сильны для того, чтобы ненавидеть их, начинающаяся война будет войной до истребления или по крайней мере должна быть таковой». «Все-таки поляков надобно задушить, и наша медлительность мучительна».

Пушкін святкував геноциди Кавказької війни:

«Тебя я воспою, герой, // О Котляревский, бич Кавказа! // Куда ни мчался ты грозой — // Твой ход, как чёрная зараза, // Губил, ничтожил племена…»

Пушкін прийняв російську імперську ідентичність як свою власну. Він повністю підтримував російський імперіалізм, і будь-яка критика його тригерила.

Спадщина Пушкіна не просто актуальна сьогодні. Це буквально найактуальніший мем / культурний код у Росії. Все, що писали Толстой чи Достоєвський, може бути гострим рухом проти течії, що суперечить загальноприйнятим нормам. Але все, що писав Пушкін, є для росіян об'єктивною правдою.

Подивіться, як російська зірка Безруков читає Пушкіна як виправдання нинішньої Z-війни:

У той час як Пушкін оспівував російський мілітаризм, Шевченко його критикував. Він співчував гірнякам, які воювали проти російського завоювання, нарікав на втрати російських призовників. Тоді як людське нещастя для Пушкіна нічого не значило, для Шевченка воно було дуже важливим.

Деякі вірші Шевченка звучать як саркастичні відповіді Пушкіну, так само як деякі вірші Пушкіна були більш-менш саркастичними відповідями на Міцкевича.

Різне розуміння особистої волі

Дехто може припустити, що критика російського імперіалізму Міцкевичем і Шевченком була мотивована їх приналежністю до переможених і пригнічених культур. Я б сказав, що різниця набагато глибша.

Україна відрізнялася від Росії не лише використанням різних розмовних мов. У той час як Східна Україна підпадає під владу Росії в XVII столітті, її інтеграція до Росії почалася лише за Катерини II наприкінці XVIII ст. Таким чином, російські та українські культурні коди розвивалися по-різному.

Культурні відмінності між Росією та Україною включають різне розуміння особистої волі, особистої гідності та колективних дій. У Росії ці ідеї були повністю знищені Російською державою протягом століть. В Україні на це було набагато менше часу.

На національному рівні це особливо очевидно. Коли в середині XVII ст. Українська Гетьманщина вирішила об’єднатися з Росією й українці склали список вимог, російський цар мав дати присягу на збереження всіх їхніх прав і привілеїв. Звісно, ​​цар це відкинув.

Політичне мислення України було конституційним. Так, ми згодні прийняти вас як нашого царя. Але ви також повинні погодитися на збереження наших прав. Ваша влада буде умовною. Це було нормальним для України й було відкинуто Москвою, яка прагнула до беззастережної влади.

У цьому плані російська держава майже не змінилася з 1654 року. Як сказав у 2017 році заступник Путіна Кирієнко, «российская государственность, государство построено не по договорному типу». Тобто для них договір – це обмеження влади царя, умова, яку він зобов’язується виконувати. Це безчестя, і він порушує угоду при першій же можливості.

На поверхневому рівні ця культурна відмінність може бути ще більш помітною.

Зверніть увагу на таке: історично українці обирали своїх священників, а росіяни — ні. Це надзвичайно важливо. До 1900 року церква була основним елементом культурної інфраструктури. Більшість людей споживали мало або взагалі не споживали культурного контенту, окрім того, який надавав священник. Церква відбирала, піддавала цензурі та розповсюджувала контент для мас: у цьому сенсі це було надзвичайно важливо, як і сучасні соціальні мережі. Церква колись була тогочасним TikTokом.

Українці обирали своїх священників, спільно визначаючи, хто контролюватиме розповсюдження культурного контенту в їхній місцевості. Не дивно, що вибори священника були в центрі уваги масового політичного життя. Століттями українці вправлялися в агітації, голосуванні, виборах.

У росіян такого шансу не було. Російська держава мала більше часу і більше можливостей для знищення будь-яких форм особистої думки, колективних дій і політичної участі в Росії, ніж в Україні, яка була пізно завойована й інтегрована в імперію ще пізніше.

Що ще важливіше, російська держава знищила ідею людської гідності в Росії. Російські люди з молоком матері увібрали в себе ідею, що у них немає власної гідності. Їхня гідність, їхня важливість, їхня самооцінка випливають із їхньої належності (=підпорядкування) імперії.

Недарма Шевченко так безжально знущався з Пушкіна. Для носія українських кодів російські культурні коди виглядали абсолютно огидно, більше як зомбі-кредо, ніж як людська культура. Для Шевченка Російська імперія була злом, яке треба знищити.

І навпаки, для прихильників російської культурних мемів Шевченко був смертельним ворогом. Артикулював українські меми: політичні, культурні, мовні. Саме тому росіянам так важливо знищити українські культурні коди та ввести російський культурний стандарт по всій Україні.

Фото звідси

Культурна однорідність – ось справжня мета Z-війни. Йдеться про те, щоб спрямувати народне роздвоєння давньої сакральної спільноти на те, щоб кожен став росіянином. Проблема України в тому, що вона існує. Це погляд, глибоко вкорінений у російській культурі.

"Тексти" нещодавно публікували замітку про те, чому нам варто позбутися пам'ятникам Пушкіну. Очевидно, що це питання набуває все більшої актуальності в контексті війни культурних кодів.

20 04 2022

https://texty.org.ua/articles/106427/vijna-pushkinyh-proty-shevchenkiv-yakyj-kulturnyj-kod-namahayutsya-nasadyty-rosiyany/