www.ji-magazine.lviv.ua

Фарід Закарія

«Ми зараз живемо в абсолютно нову епоху», — сказав 99-річний Генрі Кіссінджер, коментуючи вторгнення Росії в Україну. У своїй недавній статті президент Байден виразно окреслив ставки. «Якщо Росія не заплатить високої ціни за свої дії, — написав він, — вона пошле сигнал іншим потенційним агресорам, що вони теж можуть захоплювати території та підпорядкувати собі інші країни. Це поставить під загрозу виживання інші мирні демократії. А це може означати кінець заснованого на правилах міжнародного порядку і відкрити двері для агресії в інших місцях з катастрофічними наслідками в усьому світі».

У такі часи виглядало би доречним, щоб державний секретар Ентоні Блінкен виступив із важливою політичною промовою – яка, власне, і пролунала наприкінці минулого місяця. Лиш темою промови він вирішив вибрати... Китай. Само по собі в його словах не було нічого нового; була вона, щоправда, дещо більш нюансованою, ніж звичайне биття себе в груди, що нині вважається китайською стратегією. Справжньою несподіванкою було те, що у розпал першої великої сухопутної війни в Європі з 1945 року, з монументальними наслідками, Блінкен вирішив не викладати стратегію перемоги, а натомість змінив тему. Вашингтонський зовнішньополітичний істеблішмент настільки зав’яз у своєму докризовому мисленні, що не може по-справжньому перетравити той факт, що ґрунт під його ногами зрушився внаслідок землетрусу.

Блінкен заявив, що попри свою агресію в Україні, Росія не становить найбільшої загрози для заснованого на правилах міжнародного порядку, віддавши це місце Китаю. Як суґерує Захарі Карабелл, для цього треба було впродовж десятиліть мати психосоматичну сліпоту на російську агресію. Росія вторглася в Грузію та Україну і фактично анексувала частини цих країн. Вона жорстоко натравила свою авіацію на Сирію, вбивши там тисячі мирних жителів. У відповідь на прагнення Чечні до незалежності вона зрівняла із землею значну частину російської республіки зі столицею включно, причому загальна кількість загиблих у цьому конфлікті цивільних оцінюється десятками тисяч. Путін посилав у західні країни ескадрони смерті, щоби вбивати своїх ворогів, використовував гроші та кібератаки, щоб підірвати західні демократії, і зовсім недавно загрожував застосуванням ядерної зброї. Чи може інша країна хоча б наблизитися до цього?

За іронією долі, на виступі Блінкена був присутній сенатор Мітт Ромні (республіканець із Юти), який під час своєї президентської кампанії у 2012 році попереджав, що Росія є найбільшою загрозою для Сполучених Штатів. Помилялися ті, хто – і я серед них – відкинув його прогноз, бо бачили лише нічим не вражаючу силу Росії. Але Ромні чітко розумів, що потуга в міжнародній сфері вимірюється поєднанням можливостей і намірів. І хоча Росія не є висхідним гігантом, вона сповнена рішучості кинути виклик і розділити Америку та Європу та підірвати засновану на правилах міжнародну систему. Путінська Росія – великий світовий шкідник.

Таке явище занепадаючої держави, що стає найбільшою небезпекою для глобального миру, не є безпрецедентним. У 1914 році країною, яка спровокувала Першу світову війну, була Австро-Угорщина, імперія в цілковитому занепаді, але вона вирішила використати свою армію, щоб показати світові, що вона все ще важлива, і дати суворий урок Сербії, яку вона розглядала як незначну васальну державу. Звучить знайомо?

Головним пріоритетом Америки має бути забезпечити, щоб Росія не превалювала у своїй агресії проти України. А власне зараз тенденції рухаються в неправильному напрямку. Російські війська зміцнюють свої здобутки на сході України. Захмарні ціни на нафту гарантують, що гроші продовжують надходити до скарбниці Путіна. Європейці починають говорити про сходження з дистанції. Москва пропонує країнам, що розвиваються, угоду: змусьте, каже вона, Захід скасувати санкції, а вона допоможе експортувати все зерно з України та Росії і запобігти голоду в багатьох частинах світу. Лідери ж України кажуть, що досі нема необхідних для ефективної відсічі зброї та тренінгів.

Найкраща стратегія стосовно Китаю нині – перемогти Росію. Сі Цзіньпін зробив ризиковану ставку, рішуче підтримавши Москву напередодні вторгнення. Якщо Росія вийде з цього конфлікту слабкою, марґіналізованою країною, це буде серйозним ударом для Сі, який особисто пов'язаний союзом із Путіним. Якщо ж, з іншого боку, Путін виживе і якимось чином зуміє знов піднестися, Сі та Китай засвоять зловісний урок: при тривалому штурмі Захід не спроможний підтримувати свою засновану на правилах систему.

Більшість людей на вищих позиціях в адміністрації Байдена були високопосадовцями в адміністрації Обами 2014 року, коли Росія розпочала свій перший напад на Україну, анексувала Крим і вторглася на схід України. Вони не змогли переломити агресію Москви чи хоча б змусити Путіна заплатити за неї велику ціну. Можливо, тоді найбільшу загрозу глобальному порядку вони бачили в Ісламській державі, чи фокусувалися на «розвороті» до Азії, чи Україна була недостатньо пріоритетною. Тепер вони мають другий шанс – але радше останній.

Fareed Zakaria

The best China strategy? Defeat Russia.

The Washington Post, 9.06.2022

https://zbruc.eu/node/112195?fbclid=IwAR3klGJTdJeO9P320IiZotshS5UEpsWHvZUOgzqudedJYt0shFFf9yteVgc